10.1. Наддніпрянська Україна на початку XX ст.

   Східна Україна була одним з найрозвиненіших економічних регіонів Росії. Тут сформувалися такі великі промислові центри, як До­нецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний та Ні­копольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукровиробний район. Особливості переростання капіталізму в імперіалізм у Росії були характерні для розвитку капіталізму й в Україні. Еконо­мічні зв’язки України з іншими районами країни з року в рік зміцнювалися, підвищувалася її роль в загальноросійській економіці. Україна давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 75 % залізної руди, 68 % виплавлення чавуну, 50 % - сталі.
   Попри швидкий розвиток промисловості Росія залишалася еко­номічно відсталою країною: панівним було велике поміщицьке землеволодіння. Так, у 1905 р. в Україні 31 тис. поміщиків володіли 10,9 млн десятин землі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин надільної землі.
   Характеру економічного розвитку відповідала й розстановка класових сил. На початку XX ст. збільшувалась чисельність двох класів - буржуазії та пролетаріату. Причому в їх складі з року в рік збільшувалася кількість представників корінного населення - українців. В Україні формувався пролетаріат за рахунок українців, росіян, по­ляків, чехів, угорців та людей інших національностей. Так, на початку XX ст. росіяни становили 11,7 %, поляки - 6,4 % населення Наддніпрянщини. Селянство становило переважну більшість населення Східної України. У його складі відбувалася диференціація: збільшувалась кількість як бідняків, так і заможних селян.
   З року в рік збільшувалася й кількість інтелігенції, у тому числі за рахунок українців.
   Іноземний капітал, переважно англійський, домінував у металургійній, машинобудівній та гірничій галузях промисловості. Наприкінці XIX - на початку XX ст. саме на півдні України утворилися найпотужніші монополії - “Продамет”, “Продвугілля”, “Продруда” та ін. Разом з ними розвивалися банки, а особливо активно “Азово-Донський”.
   На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціалістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були Рево­люційна українська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); Українська соціал-демократична спілка (“Спілка”); Народна українська партія (НУП); Товариство українських прогресистів (поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання.
   Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і об’єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до її керівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з’їзд партії, на якому був обраний Центральний комітет і “Закордонний комітет” для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були “спільні громади”, що діяли в багатьох містах. На такі промислові центри, як Катериноcлав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП не поширювався. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українських партій.
   Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворила Народну українську партію (НУП). У 1903 р. частина членів РУП увійшла до Української соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Поряд з організаційним розколом відбулося по­літичне розмежування в лавах РУП: одна частина партії на чолі з М. Меленевським шукала контактів з меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з М. Поршем, що протидіяла групі М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП. Частина членів партії, що дістала назву “Група колишніх членів РУП”, у січні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку (“Спілку”) і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом (“Бунд”) увійшла до складу РСДРП на правах автономної організації меншовицької фракції. Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з’їзд, що поклав кінець офіційному існуванню РУП і прого­лосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).
   Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій, зокрема РУП, УСДРП, слід наголосити, що вона була далекою від толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії України в межах Росії. Вона розуміла цю “автономію” як створення українського сейму або Ради і була в цьому близька до бундівського трактування культурно-національної автономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу, РУП при цьому закликала український робітничий клас пам’ятати, що “він бореться лише проти буржуазії панівної нації”. Тоді постає запитання: а що, серед українців не було тих, хто нещадно пригноблював селян, робітників та інший трудящий народ? Аж до 1903 р. РУП активно пропагувала брошуру харківського адвоката М. Міхновського “Самостійна Україна”, де закликалося до рішучих дій. Гаслом брошури було: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ.” Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 pp., був “Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців”. Ідей, подібних до “Україна для українців”, не було в жодних інших програмах партій. Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних партій простежується заклик до забезпечення рівноправ’я всіх народів України - як української більшості, так і національних меншин. Так, українська соціалістична партія, першим засновником якої була Леся Українка, висувала ідею рівності “усіх громадян краю без різниці статі, породи, національності і віри”.
   Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона закликала боротися “проти всякого національного гніту”, обстоювала тезу про культурно-національну автономію та вимогу “автономії України з окремим сеймом”. Обстоювала УСДРП також принцип “національних” організацій пролетаріату, не обмежених територіально. Іншими словами, ішлося про створення організацій робітничого класу (партій, профспілок тощо) за “національною ознакою”, а не про ство­рення територіальних організацій, що об’єднували б представників національних груп, які живуть на певній окремій території (області, краї тощо). Ця партія наполягала на тому, щоб її визнавали єдиним представником українського пролетаріату.
   Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації українських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демократична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об’єдналися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.
   Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціалізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас українські соціал-демократичні партії - РУП, “Спілка” та УСДРП -у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли перемозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з’їзді в Мінську, була газета “Искра”, яку друкували за кордоном. На II з’їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковувалася б директивам Центрального комітету (ЦК); цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим сто­яла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких со­ціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.
   У 1906 р. на IV (об’єднавчому) з’їзді РСДРП більшовики, меншо­вики і бундівці формально об’єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та інші передові представники трудящих України об’єднались із загальноросійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.
   На початку XX ст. в умовах загострення соціально-політичної конфронтації у країні, діяльності антимонархічних політичних угруповань поширюється робітничий, селянський, студентський та земсько-ліберальний рух. Характерною ознакою робітничого руху цього періоду був перехід від суто економічних вимог до політичних страйків і демонстрацій. Політичний характер вимог робітників виявився у демонстрації, що відбулася 1 травня 1990 р. у Харкові. Політичні страйки відбулися також на підприємствах Катеринослава, Києва, Миколаєва, Луганська та Нікополя. У 1903 р. відбувся загальнополітичний страйк. Він почався в липні на Закавказзі та в Одесі, а потім перекинувся до Києва, Миколаєва, Катеринослава, Єлисаветграда. У страйковому русі, що здебільшого очолювався представниками революційної соціал-демократії, взяло участь близько 250 тис. робітників. Учасники загальнополітичного руху поряд з вимогами еконо­мічного характеру - поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати - висували й політичне гасло: “Геть самодержавство!” В окремих містах України відбувалися сутички між поліцією і страйкарями.
   Невирішеність аграрного питання реформою 1861 p., залишки кріпосницьких форм землеволодіння були причиною незадоволення селян своїм соціально-економічним становищем, що проявлялося в бо­ротьбі селянства, у тому числі й українського, за передачу поміщиць­кої землі сільським громадам. На цьому грунті відбувалися масові виступи селян. Значною подією в селянському русі були повстання в 1902 р. у Полтавській, а потім Харківській губерніях. Загалом про­тягом 1900-1904 pp. в Україні відбулося близько 1100 селянських заворушень у 1300 селах з населенням близько 800 тис. осіб.
   В умовах загострення соціальних та політичних суперечностей у країні посилюється студентський рух. Студентська молодь вимагала зниження плати за навчання, виступала проти чиновницького та поліцейського свавілля у вищих навчальних закладах. Дедалі частіше студентські виступи набували політичного спрямування. Так, у 1900 р. студенти харківських вузів взяли участь у маївці. У листопаді цього ж року заворушення почалось у Київському університеті. У січні 1901 р. у часописах Києва надруковано урядове розпорядження, згідно з яким 183 студенти Київського університету - найактивніших учасників масового студентського руху - було віддано в солдати. Попри це виступи студентів набули досить широкого розмаху. Тільки в лютому-березні 1902 p., під час загальноросійського студентського страйку, у демонстраціях взяло участь близько 30 тис. студентів і роб­ітників. Серед студентських організацій в Україні значний вплив мали РУП, “Бунд”, Польська соціалістична партія (ПСП). Певна частина студентів тяжіла до інших організацій, зокрема тих, що об’єднувалися навколо гуртків РСДРП.
   Політична обстановка у країні ще більше загострилася в резуль­таті поразок Росії у війні з Японією, яка почалася в січні 1904 р. внаслідок нападу японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі. Бездарне військове керівництво, казнокрадство царських чиновників призвели до того, що незважаючи на мужність та героїзм, виявлений солдатами, матросами та офіцерами, російська армія зазнала тяжких втрат у боях поблизу Ляояна (1904 p.), Мукдена і острова Цусіма в Корейській протоці (1905 p.).
   Демократичні сили країни - робітники, студентська молодь, керовані в багатьох випадках соціал-демократичними організаціями, — закликали до припинення війни та ліквідації монархічного режиму. Ці виступи доповнювалися заворушеннями в армійських частинах, розташованих, зокрема, в Одесі, Севастополі, Катеринославі та Києві.
   Революційна криза, що наростала у країні, виявилася під час першої революції в Росії 1905-1907 pp. Революційне піднесення у країні, як відомо, почало наростати після подій 9 січня 1905 p., коли в Петербурзі за наказом царя Миколи II (1894-1917 pp.) було розстріляно мирну демонстрацію робітників, які разом із сім’ями йшли до Зимо­вого палацу, щоб передати царю петицію про свої потреби. Понад 3 тис. людей було вбито, кілька тисяч - поранено.
   Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі й в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів № 4, заводу Гретера і Криванека. Піз­ніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України.
   Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селян­ських виступів.
   Революційний рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні - з 14 до 25 червня 1905 р. - тривало повстання на броненосці “Потьомкін”. Очолювали його московський робітник А. Петров, харківський робітник І. Яхновський, селянин із Житомирщини, керівник соціал-демократичної групи броненосця Г. Вакуленчук. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері “Очаків”, броненосці “Св. Пантелей­мон”, міноносці “Свирепьш” та ін. Одним із керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.
   Загальноросійський політичний страйк відбувся 9 жовтня 1905 р. Наляканий боротьбою народу проти монархічного ладу, уряд змушений був 17 жовтня 1905 р. видати маніфест, за яким цар надавав народу окремі політичні свободи, а також обіцяв скликати законо­давчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест цілком задовольнив буржуазію та буржуазні партії - російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьби з царизмом.
   Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштадті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. по­встали сапери Києва на чолі з підпоручником Б. Жаданівським. У країні назрівало революційне повстання.
   Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі організації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне по­встання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії.
   Грудневе збройне повстання зазнало поразки. Однак і в цей важкий для революційних сил період тривали робітничі, селянські та студентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідченням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. перевищувала 1 млн, а в 1907 р. - 740 тис, в українських губерніях -відповідно понад 100 і близько 55 тис.
   Незважаючи на поразку, перша російська революція 1905-1907 pp. мала велике значення в історії. Це була перша буржуазно-демократична революція періоду імперіалізму, під час якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційного монархічного режиму. На боротьбу з царизмом піднялися по­неволені народи, зокрема український. Революція значною мірою перебувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905 1907 pp. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу демократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; розколі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рішучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтримувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Хоча революція й не розв’язала свого головного завдання - повалення царизму, але вона стала школою революційної боротьби трудящих мас Росії.
   Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репре­сій. У 1907-1909 pp. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, професійних спілок, а в 1910 р. - понад 440 професійних організацій. Особливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було заарештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Коно­топської, Полтавської, Харківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом царизм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них найвідомішими були “Союз руського народу” та “Союз Михаїла Архангела”. До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом - “Бий інородців!”.
   Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється невирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити со­ціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьо­му зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 pp. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.
   Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в користуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.
   Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на “міцних і сильних”, сподіваючись, що куркульство та інші заможні верстви населення будуть “перепоною для розвитку революції”.
   У 1906-1915 pp. по всій Росії у приватну власність закріпили землю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості об­щинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У результаті того, що в багатьох районах України общинне землекористування не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Право­бережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобережжі - лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище куркульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин. Це спричинило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 pp. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 1906-1912 pp. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України -близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % переселенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржуазний розвиток села, формування куркульських фермерських госпо­дарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.
   За царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було оголошено про свободу слова, друку, про створення законодавчої Думи, про перетворення Росії на конституційну монархію. У зв’язку зі зняттям усіх заборон, пов’язаних із свободою друку, склалися сприятливі умови для розвитку української преси. Першим успіхом було видання в 1905 р. часопису “Хлібороб”. У грудні 1905 р. у Києві почав вихо­дити перший щоденний український часопис “Громадська думка” (пізніше перейменований у “Раду”). Протягом року після виходу маніфесту виникло 15 українських видавництв і виходило близько 20 українських періодичних видань. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання (без цензурних купюр) “Кобзаря” Т. Шевченка. Велику частину газетних шпальт заповнив просвітницький матеріал про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення та ін. У травні 1907 р. з’явилось офіційне розпорядження щодо скасування Емського указу 1876 р. Проте однією з характерних ознак столипінської доби стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. У березні 1908 р. у Києві було створено “Клуб російських націоналістів”. Завдяки державній підтримці й особистому покровительству П. Столипіна він став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. У грудні 1909 р. цей Клуб добився рішення Думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладан­ня української мови у школах. Іншим важким ударом по українсько­му рухові став циркуляр П. Столипіна від 20 січня 1910 р. із заборо­ною реєструвати будь-які “інородчеські” товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона по­ширюється, зокрема, на українські та єврейські організації.
   У роки реакції український рух знов опинився в підпіллі. Було закрито “Просвіти” та інші українські організації.
   Безумовно, період реакції не заглушив наростання революційного руху. Уже в другій половині 1910 р. робітничі страйки охопили Петербург, Москву, Київ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Херсон. Протягом 1910-1911 pp. в Україні відбулося близько 450 селянських виступів. Хвиля протесту прокотилася країною у зв’язку з розстрілом у березні 1912 р. на річці Лені учасників демонстрації - робітників золотих копалень. У березні 1914 р. заборона святкування дня народження Т. Шевченка призвела до масових демонстрацій студен­тів у Києві та інших містах. Для розгону демонстрантів було послано загони поліції і козаків.
   У роки революції було здобуто перший досвід парламентаризму. Вибори до І Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів. Від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селян, 8 робітників і одного священика. У Державній думі сформувалася “Українська думська громада” у складі 45 осіб на чолі з адвокатом і громадським діячем з Чернігова І. Шрагом. Політичною платформою цієї громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади. Але вже було запізно. Державну думу 8 липня 1906 p., після 72 днів існування, було розпущено.
   У січні 1907 p. відбулися вибори до II Державної думи. Українські губернії у II Державній думі представляли 16 поміщиків, 4 священики, 17 інтелігентів, 59 селян і 6 робітників.
   У II Думі була також “Українська думська громада”, що мала 47 членів і видавала часопис “Рідна справа - Вісті з Думи”. Громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді, церкві. Для того щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, уведення української мови в українських семінаріях.
   II Дума проіснувала лише 103 дні; 3 червня 1907 р. її розпустили. Розгін II Думи мав характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон істотно обмежив права робітників, селян і національних меншин. Депутати III Державної думи від України, серед яких було 67 поміщиків, у цілому підтримали столипінську реформу, хоча й вносили пропозиції з національного й аграрно-селянського питання.
   У роки нового революційного піднесення більшовицькі організації розширили легальні форми роботи, зокрема в межах IV Держав­ної думи, де активну роль відігравала більшовицька фракція. Так, виступаючи з промовою 20 травня 1913 p., депутат-більшовик від Катеринославської губернії Г. Петровський на місцевому матеріалі переконливо показав переслідування чорносотенцями українців, української мови, перепони, що ставляться на шляху до розвитку націо­нальної культури, літератури, мистецтва.
   Революційне піднесення збіглося з початком Першої світової вій­ни. Причиною її виникнення були суперечності у стані імперіалістичних держав: з одного боку - Антанти, до якої входили Англія, Франція, Росія, з іншого - Троїстого союзу у складі Німеччини, Ав­стро-Угорщини, Італії.
   Українські землі були серед тих, що найбільше постраждали від війни. Лінія фронту проходила безпосередньо українською терито­рією. На двох фронтах, що простягайся українськими землями, перебувало 3250 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, у тилових гарнізо­нах в Україні перебувало 400 тис. солдатів і офіцерів. Далекосяжні плани поневолення України виношували обидва блоки імперіалістичних держав - Антанта і Троїстий союз, що зіткнулися в Першій світовій війні. Росія відкрито готувалася загарбати Галичину, Буко­вину та Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з “мазепинством” і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну до Габсбурзької імперії. Німеччина, готуючись до “дранг нах остен”, мала на меті взяти Україну — найбагатшу країну Європи - під свій протекторат.
   На Південно-Західному фронті війна розпочалась у серпні 1914 р. У так званій Галицькій битві, яка тривала з 23 серпня до 21 вересня 1914 p., австро-угорська армія, втративши понад 326 тис. солдатів, була розгромлена. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, про­рвавши Південно-Західний фронт, змусили російську армію відступити з Галичини.
   За сім місяців окупації царська адміністрація свідомо знищила все, що було українським: закрила школи, гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні “Просвіти”. Українську мову було витіснено з урядових установ. Розпочалося переслідування греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький був заарештований і депортований до Росії.
   У 1916 р. Галичина і Буковина стали тереном найжорстокіших битв. Наприкінці травня 1916 р. розпочався відомий наступ генерала А. Брусилова. У результаті цього наступу російські війська захопили Буковину й східну частину Галичини з Тернополем та Західну Во­линь з Луцьком. Внаслідок багатомісячної битви багато районів Галичини, особливо Тернопільщини, були зруйновані вщент, населення евакуйовано, господарства та майно втрачені. Не менше лиха приніс Галичині й червневий наступ 1917 р. російських військ, кинутих на австро-угорський фронт Тимчасовим урядом Росії. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, завершилася повною по­разкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Німецько-австрійські війська до кінця 1917 р. просунулися на схід українською територією навіть далі, аніж у 1915 р.