9.3. Розвиток культури України в другій половині XIX ст.

   Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок українською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офіційного перепису 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні.
   Школи на Наддніпрянській Україні - від вищої до нижчої - стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 p.), бо українців навмисне засилали на службу далеко від рідного краю.
   Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закладів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 p.), Політехнічного інституту в Києві (1898 p.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до навчання дітям робітників та селян фактично був закритий.
   Протягом 1860-1867 pp. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори і віча, видавали книжки і часописи.
   У Галичині існували п’яти- та шестикласні середні школи з латин­ською мовою навчання. У 1867 p., всупереч бажанню українців, мо­вою викладання в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати українською мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчилася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У 1887 р. було засно­вано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р. - у Коломиї, у 1898 р. — у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.
   На Буковині в гімназіях мовами викладання були українська і румунська. Тільки в 1896 р. було відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.
   На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням німецькою мовою, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’ян­ської мови та практичного богослов’я.
   У Львівському університеті, заснованому в 1784 p., мовою викладання спершу була латинська. У 1817 р. навчання вже велося німець­кою мовою. У 1849 р. в університеті запрацювали кафедри україн­ської мови та літератури. У 1871 р. скасовано обмеження щодо мови викладання, але фактично університет сполонізувався. Однак у 1894 р. було засновано кафедру історії України, а в 1900 р. - окрему кафедру української літератури.
   На Закарпатті до Першої світової війни було три гімназії: в Ужго­роді - з 1646 p., у Мукачеві - з 1872 p., а також у Берегові.
   У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті досліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств - дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському університеті, історико-філологічного товариства при Одеському університеті та інших - перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях “Из записок по русской грамматике” і “Мьісль и речь” він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознав­стві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні про­блеми загального мовознавства, діалектології.
   З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка стало вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Товариства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою багато­томну працю “Історія України-Руси”. Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Наприкінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва розпочав історик Д. Яворницький.
   Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрі­лості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реалістичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.
   У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Кобринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.
   Дуже близькими були зв’язки Наддніпрянщини з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, по­силали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.
   М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соціальних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, пізніше - В. Винниченка, О. Олеся, які стали цін­ним надбанням української культури.
   Творцями української драматургічної літератури стали М. Кропивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий. М. Кропивницький і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був створений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт таланту відомої української актриси М. Заньковецької.
   Із театральним мистецтвом був пов’язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства “Боян”, диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на західно-українських землях опери “Купало”. Першою українською національною оперою була “Запорожець за Дунаєм” (1863 р.) С. Гулака-Артемовського.
   Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли об­робці музичного фольклору. У творчому доробку видатного українського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які написано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер “Наталка-Полтавка”, “Тарас Бульба”.
   В українському живопису визначні представники побутового і пейзажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пимоненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людя­ності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумо­ру і проникливого ліризму.
   Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам’ятник Б. Хмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітектор В. Шретер) та Львові (архітектор 3. Горголевський).