8.3. Розвиток культури України в першій половині ХІХ ст.

   На зміну дворянству прийшла нова суспільна група - демократична інтелігенція, яка походила в основному з міщанства, а також з дрібної шляхти, козацтва та селянства. У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 p.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
   З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них. Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети. У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного року. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засно­вані у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1839 p.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 p.).
   Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 p.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 p.).
   У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т. Шевченко. У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомаро­ва “Богдан Хмельницький” і “Бунт Стеньки Разіна”, тритомне “Статистическое описание Киевской губернии”, яке підготував Д. Шуравський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить “Історії Русів”, яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський. Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини - великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р.
   Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.
   Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. Тоді ж у Львів­ському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. “Кобзаря” і згодом “Гайдамаків” - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів сво­го права на існування.
   Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.
   У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який прийшов на зміну бароко. Один з найвищих мистецьких досягнень того часу - пам’ятник Ришельє в Одесі, автором якого є І. Мартос (1754-1835), виходець з України. До видатних пам’яток монументальної скульптури належать будівля Київського університету (1842 р.) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, Оперний театр у Львові (1837-1838 pp.) - архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцмана. Засновник Харківського університету В. Каразін побудував по­близу Харкова першу в Україні метеорологічну станцію.
   У сфері музичного й театрального мистецтва подіями на Східній Галичині стали твори композитора-професіонала М. Вербицького - автора симфоній та музичних творів на слова Ю. Федьковича. Великий внесок у розвиток музики зробив С. Гулак-Артемовський. Заслужену славу на початку XIX ст. здобув аматорський театр у селі Кибінці на Полтавщині, керівником та режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-Яновський. Відомий український актор К. Соленик виступав на сцені професіонального театру, керівником і режисером якого був Г. Квітка-Основ’яненко. У першій половині XIX ст. в Україні почали організовуватись пейзажні парки: в Умані— “Софіївка”, в околицях Білої Церкви, у долині річки Рось — “Олександрія”, у Львові - Стрийський.