8.1. Наддніпрянщина під владою самодержавства

   Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія по черзі приєднала до себе такі частини України:
   1772 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за першим поділом Польщі) - територію між Дніпром та Сожем;
   1774 р. - згідно з миром у Кучук-Кайнарджі, що поклав край вій­ні (1765-1774 pp.) між Росією та Туреччиною, - територію між Дніпром та Бугом і узбережжя Азовського моря від Берди до Міуса;
   1783 р. - Таврію, Крим і Кубань;
   1793 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією та Пруссією (за другим поділом Польщі) - Правобережжя від Дніпра до Пінська і Кам’янця;
   1795 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за третім поділом Польщі) - західну Волинь до річки Буг;
   1812 р. - згідно з миром у Бухаресті, що поклав край війні (1806 1812 pp.) між Росією і Туреччиною, - Бессарабію з фортецями Хотином, Бендерами, Аккерманом, Кілією та Ізмаїлом. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі - Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до володінь Габсбургів. Протягом майже 150 років — від кінця XVIII до початку XX ст. - українці перебували під владою двох імперій: 80 % їх були підданими Романових, а решта-Габсбургів.
   Україна знову потрапила в пастку бездержавності й змушена була пристосовуватися до життєвих форм, які диктували їй чужі імперії.
   В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.
   Територія України, яка входила до складу Росії, була зрештою по­ділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній. Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл. У 1796 р. змінився адміністративний устрій України.
   Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Сло­божанщину - на Слобідсько-Українську губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську.
   Правобережжя було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На початку XX ст. Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями.
   Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську гу­бернію, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринослав­ську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання Бесарабії (1812 р.) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область. У лютому 1832 р. після придушення польсько­го повстання (1830-1831 pp.) царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Київська, Подільська і Волинська губернії.
   Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.
   Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосниць­кий лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Пів­денної України, Криму і окремих інших районів були позбавлені права переходу, що, по суті, означало закріпачення.
   Імператор Микола І (1825-1855 pp.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Право­бережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов’яз­ковими стали паспорти. Протягом 1847-1848 pp. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів.
   На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православ­ну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади.
   Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816-1821 pp.) осілим стало майже 300 тис. населення.
   Кінець XVIII - перша половина XIX ст. історії України ознаме­нувалися посиленням кризи феодально-кріпосницької системи і по­дальшим розвитком у її надрах капіталізму. У той час селяни України поділялися на групи, які різнилися ступенем особистої залежності, характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чималий прошарок становили козаки і селяни, перетворені на військо­вих поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. поміщики мали у во­лодінні 5,4 млн селян-кріпаків, що становило майже 40 % населення частини України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні до 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень. Проте уряд поміщиків не контролював.
   Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на Південь, де бракувало робочих рук. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Хтось за згодою поміщиків одержував паспорт, а дехто йшов самовільно.
   Система ведення сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною, хоча поміщицькі господарства збільшували обсяги продажу та виробництва хліба, особливо пшениці. Лише окремі по­міщики, здебільшого на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар, передусім для вирощування цукрових буряків.
   Поряд із товарним виробництвом поміщики розвивали торговельне тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худо­би, овець, особливо тонкорунних. Однією з найважливіших ознак розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. був стрімкий розвиток промисловості. Уже наприкінці XVIII ст. збільшилась кількість великих мануфактур. Як зазначалось, у 1764 р. у Києві запрацював державний збройовий завод “Арсенал”, у 1774 р. на Слобожан­щині - великий шовковий завод. Почався перший етап промислового перевороту. Засновувалися машинобудівні заводи, що постачали про­мисловість і сільське господарство машинами, робочими механізмами, удосконаленими знаряддями, а також паровими двигунами. Якщо в 1825 р. налічувалося близько 650 промислових підприємств (без винокурень), то в 1860 р. їх було майже 2330. Збільшувався прошарок ро­бочого люду. Якщо наприкінці XVIII ст. в Україні налічувалося близько 10 тис. робітників, то наприкінці 60-х років XIX ст. їх було вже 115 тис. Серед напрямків виробництва переважало суконництво, дедалі більше виробляли шкіряних виробів, свічок і мила, скла та ін. Відповідні майстерні були різні за розміром (окремі мали по кілька сотень робітників). Промисловість спочатку зосереджувалася в руках поміщиків, згодом туди почали проникати капіталістичні купці. Здебільшого це були росіяни, але з’являлися й українські капіталісти. До них належали брати Яхненки і зять одного з Яхненків - В. Симиренко. Вони були кріпаками, але надбали майно на оренді баштанів і завдяки діяльності у шкіряній промисловості. Пізніше викупилися на волю, почали орендувати млини й торгувати збіжжям, і згодом це принесло їм капітал. У 1840 р. Яхненки та В. Симиренко побудували у Млієві велику цукроварню, а також фабрику, де виготовлялись сільськогосподарські машини, пароплави та ін. Ці багаті люди були характерними постатями нової економічної сили, що зароджувалася, - капіталізму.
   Розвиток хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Ознаками цього був розвиток українських ярмарків - у Києві, Бердичеві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Харкові, Сумах та інших населених пунктах. Ярмарки досягли небувалого розвитку: на київські “контракти” приїздило до 5000 купців; на роменському ярмарку, що тривав два місяці, оборот у 40-х роках XIX ст. становив 20 млн крб.
   У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного устрою загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Селянський протест набирав різних форм (відмова платити оброк, відбувати панщину, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправи над поміщиками, управляючими та прикажчиками, втечі на Дон, у Таврію).
   Поширювалися відкриті масові виступи проти гнобителів. За не­повними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні відбулося 103 заворушення кріпаків. Наймасовішими в першій половині XIX ст. були виступи селян на Правобережній Україні. У 1819 р. повстали військові поселенці Чугуєва, що на Харківщині. Вони відмовилися вико­нувати непосильні казенні роботи, вимагали ліквідувати військові поселення. їх підтримали в сусідніх селах. На придушення виступу були кинуті війська з 12 гарматами. Понад тисячу повсталих були заарештовані. Керівників повстання покарали, завдавши численних ударів шпіцрутенами. Із 33 осіб, котрі зазнали принизливої публічної розправи, 20 померли на місці, а решта стали каліками.
   Особливо загострився селянський антипоміщицький рух у першій чверті XIX ст. на Поділлі, захопивши окремі повіти Волині та Київщини. Очолив рух Устим Кармелюк (1787-1835), в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Його ім’я ще за життя стало легендарним. Воно жахало панів і давало надію кріпакам. З однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Карме­люк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно, худобу і роздавав їх біднякам. Кілька разів Кармелюка заарештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, знову ставав на шлях боротьби з гнобителями.
   Антикріпосницький рух селян під проводом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. До 1840 р. судові інстанції ухвалювали кармелюківцям суворі вироки.
   Селянські рухи не стихали й пізніше. Протягом 1840-1851 pp. було зареєстровано понад 100 виступів у різних окраїнних повітах. Особ­ливо гострі заворушення виникли через так звану інвентарну форму київського генерал-губернатора Д. Бібікова (1848 p.). Він оголосив про нові “інвентарні правила”, згідно з якими селян забезпечували землею, скасовували данину в натурі і визначали дні панщини для різних категорій кріпаків. Ці правила мали на меті обмежити сваволю поміщиків і надати пільги селянам, але царський уряд не мав змоги контролювати свої постанови і насправді все залишилося по-старому. Серед розчарованого селянства почалися хвилювання, рух охопив усю Київщину.
   Селяни відмовлялися від “робочих книжок”. Та найбільше завзяття виявило село Жаботин, де були ще живі гайдамацькі традиції, - і тільки військо упокорило повстанців. За неповними даними, під час сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників антикріпосницьких виступів. Ще гіршим було становище робітників, кількість яких з розвитком промисловості безупинно збільшувалась.
   Праця на фабриках не була врегульована законами: робочий день тривав 12-17 годин, до роботи залучалися також діти віком 8-9 років.
   Звичайною формою протесту були втечі з фабрики. Тим часом по­чиналися вже й страйки: перший - у друкарні Києво-Печерської лаври (1805 p.), згодом - страйк робітників-кріпаків Писаревської суконної мануфактури на Харківщині (1817 p.), робітників казенно­го Луганського заводу (1818-1820 pp.), робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині (1823 p.).
   Втечі й відмови від праці, страйки вважалися злочином, і непокірних робітників карали різками, в’язницею, засланням.
   На початку XIX ст. Російська імперія зміцніла і стала сильною структурою. Та в 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Росія змогла, щоправда ціною величезних зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. В Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частини наполеонівських сил вдерлися на Волинь і завдали там значних збитків. У переважній більшості українці охоче відгукнулися на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Ополченські козацькі полки брали участь у визвольному поході російської армії країнами Євро­пи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій битві народів під Лейпцигом (жовтень 1813 р.) та у боях за взяття Парижа.
   Багато царських офіцерів-дворян, які брали участь у наполеонів­ських війнах у Європі, зазнали впливу політичних інститутів і цін­ностей Заходу й стали їхніми прихильниками. Невеликі групи само­відданих армійських офіцерів утворили таємні товариства з метою повалити самодержавство і встановити конституційне правління.
   Перше таке товариство - “Союз порятунку” - було засновано в 1816 р. у Петербурзі. Через п’ять років воно розкололося на дві окремі групи: Північне та Південне. Перше перебувало в Петербурзі. Воно намагалося розвивати республіканські ідеї, але, не маючи сильного проводу, зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині на Вінничині, де служив його керівник Павло Пестель (1793-1826) - учасник Вітчизняної війни 1812 р. та походів під час наполеонівських воєн, лишило по собі великий слід в історії. П. Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу- “Товариство об’єднаних слов’ян”, яка виникла в 1823 р. у Новограді-Волинському. Активними членами її були двоє українців - брати Борисови з Полтави.
   Сформульована в документі під назвою “Руська правда” програма П. Пестеля була радикальнішою за програму північних консти­туціоналістів. Вона передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Проте ця програма не відбивала інтересів неросійських народів. Так, щодо українців дворянин П. Пестель відверто заявляв: “Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною”. Проте є свідчення про діяльність водночас іншого, не пов’язаного з П. Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його В. Лукашевич, прихильник української автономії.
   Раптова смерть царя Олександра І у грудні 1825 р. прискорила ви­ступ учасників Північного товариства. Його керівники зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кількатисячне військо і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу І. Відоме повстання декаб­ристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, завершилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, розташований під Києвом. П. Пестеля 13 грудня за доносом провокатора було заарештовано.
   Повстанцям не вдалося здійснити свій план. їх не підтримали ні інші полки, ні Тульчинська та Кам’янська управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. П. Пестеля разом з чотирма іншими декабристами 13(25) липня 1826 р. повісили.
   Минуло кілька років, і Україна стала ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне Товариство молодих польських офіцерів, яких надихнули революційні події, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла через внутрішні конфлікти. На початку 1831 p., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Во­линь. І хоча відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх від­ступити у Східну Галичину, близько 5 тис. шляхтичів Правобережжя намагалися й далі чинити опір. Сподіваючись заручитися підтримкою настроєних проти царизму росіян і українців, поляки проголо­сили гасло: “За нашу і вашу свободу!” Однак селяни Правобережжя трималися нейтральної позиції. Вони вважали повстання справою поміщиків і не співчували повстанцям. До середини 1831 р. повстання було придушене.
   Проте гніт абсолютизму і нестерпне соціальне становище селян­ської маси створювали атмосферу, сприятливу для революційних рухів. У 40-х роках XIX ст. до боротьби з існуючим ладом втягувалися нові сили як дворянської, так і різночинної інтелігенції. Виникали таємні політичні організації, члени яких прагнули не лише звільнен­ня селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. у Києві. Тут зосередився цвіт української думки, і це мало величезний вплив на розвиток українського відродження. Членами товариства були історик М. Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч П. Куліш, професор математики М. Гулак, відомий фольклорист О. Маркович, видатний етнограф В. Білозерський і багато інших. Загальна кількість кирило-мефодіївців досягла майже сотні. Окрасою товари­ства був геніальний поет Т. Шевченко (1814-1861).
   Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи: “Статут і правила товариства”, а також установчу “Записку”, написані В. Білозерським з урахуванням думок інших братчиків, “Книгу буття українського народу”, основним автором якої був М. Костомаров. Члени товариства вважали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні відносини між народами, насамперед слов’янськими. Проте в них не було єдиного погляду на шляхи досягнення цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях. Т. Шевченко та його однодумці були за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго. У березні 1847 р. студент Київського університету О. Петров доніс царським властям про таємне товариство. Члени товариства були заарештовані, вивезені до Петербурга і там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Мико­ли І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності.
   У Петербурзі після закінчення строків заслання осіли кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Навколо них утворився гурт письменників та публіцистів.
   Тут із січня 1861 р. почав виходити українською мовою щомісячник “Основа”. Його засновниками були П. Куліш, М. Костомаров та В. Білозерський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Головним у його діяль­ності був захист самостійності української нації та її літератури.