4.2. Запорозька Січ

   Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, багато козаків просувалися далі на південь до Дніпровських по­рогів — на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпро тоді перегороджували дев’ять порогів - ряди кам’яних скель заввишки 4-7 метрів. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи численні притоки, луки та острови. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці “Січ - мати, Великий луг - батько, степ і воля - козацька доля”. На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення - січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев). З невеликими військовими загонами козаки об’єднались у великий козацький союз з центром, який дістав назву Запорозька Січ. Завдяки природним умовам Запоріжжя було неприступним як для литовських і польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У систему Запорозької Січі ввійшли всі невеликі містечка - січі.
   У переносному розумінні слово “січ” означало столицю запорозь­кого козацтва, постійний центр керування військовими справами. Поряд зі словом “січ” вживалося слово “кіш”. Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова “січ” і “кіш” у козаків були синонімами.
   Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки зміни­ли вісім січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську та Нову. Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зов­нішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов’язане з ім’ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім’ям Байди. Він із загоном козаків між 1552 і 1556 р. побудував на Хортиці укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда II Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомо­гою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо російський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишневецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі.
   Наприкінці 60-х років XVI ст. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. Томаківська Січ існувала з 60-х до початку 90-х років XVI ст. За цей час запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор’я. Вони спускалися на човнах - “чайках” - Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі. У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 p., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько-козацького повстання в 1591-1593 pp. на чолі з Криштофом Косинським - гетьманом реєстрового козацтва.
   Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем).
   Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування від­бувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла високого рівня розвитку.
   Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ було перенесено на Микитів Ріг - мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Ніко­поль). У 1647 p., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполитої, гетьманом Микитинської Січі був обраний Богдан Хмельницький.
   У XVI–XVIII ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу. Запоріжжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ була своєрідною військово-адміністративною організацією. Військо Запорозьке мало два поділи - військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія - спочатку на п’ять, а потім на вісім паланок (з татарської - “маленька фортеця”).
   Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе “товаришами”, а своє військо - “товариством”, або “лицарством” Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї, традиції.
   Верховна влада належала військовій раді - загальній раді запо­рожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді - на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату.
   На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старши­на— кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами - звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стратити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для дуже популярних отаманів. Наприклад, Іван Сірко був кошовим отаманом 15 років, а Петро Калнишевський - 10. Проте їх обирали що­року. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького ко­шовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козаками. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала будувати власні будинки й окремо харчуватися.
   Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суддя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за по­рядком і гідною поведінкою козаків у мирний час на Січі, а у воєнний - у таборі.
   Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тоб­то зобов’язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.
   За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, війсь­ковий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релігійні свята, виконував “поліційні” обов’язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем.
   Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська - полку - у воєнному поході. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук - мідна або позолочена куля на дерев’яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапо­ри) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаб­лею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого - білий хрест в оточенні небесних світил.
   Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сотні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кількість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80-150 човнів “чайок”. На кожній “чайці” розміщувалось 20-30 веслярів, 50-70 бо­йових козаків, 4-6 гармат.
   Запорожці активно захищали український народ від кримських татар і турків. Найбільші козацькі походи були здійснені на початку XVII ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну - турецький укріплений пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. -Юлію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 “чайках” на очах у турецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Константинопольську гавань і спалили її, а в 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. вони захопили Кафу і звільнили тисячі полонених. У відповідь на це турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і в 1620 р. розбив під Цецорою польські війська. У 1621 р. під час битви 35-тисячного польського війська з турками під Хотином 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький істо­рик Найма у XVII ст. зазначав: “Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі”.
   Уже в XVI ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах. Із Запорозькою Січчю встановлювали відно­сини Росія, Туреччина, Кримське ханство, Австрія, Венеція, Ватикан. Січ діяла як суверенна держава і в зовнішніх відносинах, і під час воєн.
   З огляду на викладене випливає, що запорізькі козаки мали всі основні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького державництва у період визвольної війни 1648-1654 pp.
   Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взяти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд II видав універсал про формування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків - реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків. Но­вий польський король Стефан Баторій у 1578 р. збільшив їх кількість до 600. їм було надано певні привілеї: окремий суд, звільнення від податків і повинностей, право власності на землю, дозвіл вільно займатися ремеслом і торгівлею, допомогу одягом, зброєю, а також установлено невелику платню. Проте після участі в селянських повстаннях у 1591-1596 pp. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кількість збільшено до 6 тис. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Старшим реєстру в 1637 р. польський уряд призначив І. Караїмовича. Рядове козацтво, незважаючи на привілеї, перебувало у складному становищі, невдоволеність і протест проти польської шляхти постійно посилювалися.