§ 4. Права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів

   Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадяни одержують їх для задоволення своїх особистих потреб у виробництві продуктів харчування, для відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, культурних, оздоровчих потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, здійснення товарного сільськогосподарського виробництва). Щоб досягти названих цілей, громадяни можуть об'єднуватися в садівничі чи городницькі некомерційні об'єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого кооперативу.
   З метою товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товариствам, державним сільськогосподарським підприємствам. Зазначені суб'єкти здійснюють товарне виробництво з метою реалізації продукції та одержання прибутку.
   Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду землі сільськогосподарського призначення надаються сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і загальноосвітнім школам. Певні ділянки одержують і деякі несільськогосподарські підприємства й організації, промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію в основному для своїх працівників. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації, не маючи прав юридичної особи, або самостійним суб'єктом (юридичною особою). У другому випадку земельні ділянки надаються безпосередньо цим господарствам із врахуванням їхніх організаційно-правових форм.
   Певну кількість земель сільськогосподарського призначення мають релігійні організації та об'єднання, які також провадять підсобне сільське господарство.
   Отже, землі сільськогосподарського призначення можуть бути надані для сільськогосподарського виробництва і тим юридичним особам, для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.
   Основну площу земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо провадять сільськогосподарське виробництво — сільськогосподарські товаровиробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарським товаровиробником є фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, валовий доход якої від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50% загальної суми валового доходу.
   У сільському господарстві найпоширенішими є: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільськогосподарські підприємства.
   Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційно-правових форм суб'єктів сільськогосподарського виробництва визначаються законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.
   Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи:
   - засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головною метою діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини;
   - підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах господарювання і чия правосуб'єктність та статутна діяльність спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників;
   - установи, чия правосуб'єктність і статутна діяльність спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників.
   Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогосподарського призначення, було створено завдяки паюванню земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Цей процес здійснювався шляхом надання кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай) з визначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на місцевості не виділялися й існували в документальному вираженні до того моменту, поки у визначених законом випадках і порядку не було здійснено виділення в натурі земельної ділянки відповідно до земельного сертифікату із видачею Державного акта на право приватної власності на землю.
   Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є власністю громадян, визначають залежно від характеру сільськогосподарського виробництва. Так, відповідно до ст. 22 ЗК громадяни одержують землі сільськогосподарського призначення у власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва й товарного сільськогосподарського виробництва.
   Правовий режим земель особистих селянських господарств регулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до її положень громадяни України можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для провадження особистого селянського господарства. За ст. ст. 12 — 16 Закону України від 20 квітня 2000 р. "Про планування і забудову територій", надання земельної ділянки громадянам для ведення особистого селянського господарства здійснюється з урахуванням вимог генерального плану населеного пункту, докладного плану території та плану її забудови. Ці акти є основними правовими й архітектурно-технічними документами, в яких питання організації території присадибних ділянок вирішуються у взаємодії із проблемами соціальної перебудови села: спеціалізації й територіальної організації сільськогосподарського виробництва, формування інженерно-технічної інфраструктури, охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього земельне законодавство формує загальне правило про надання громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства у двох місцях: біля житлового будинку і за межами населеного пункту. Причому земельна ділянка біля будинку може бути меншого розміру.
   Правовий режим земель для ведення садівництва спрямований передусім на задоволення потреб громадян у земельних ділянках для зазначених цілей. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можна використовувати для закладення багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення потрібних будівель, господарських споруд тощо.
   Громадянин — член садівничого товариства — може приватизувати земельну ділянку без згоди на те інших членів цього товариства. Розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яку можна приватизувати безкоштовно, становить не більше 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадяни — власники садових ділянок можуть вільно розпоряджатися ними, якщо вони (ділянки) не обмежені в обігу і не вилучені з нього.
   Громадяни мають право одержувати сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва.
   Громадяни можуть займатися виробництвом товарної сільськогосподарської продукції шляхом ведення особистого селянського і фермерського господарств. Селянське господарство не має статусу юридичної особи, а товарне виробництво сільськогосппродукції розглядається як підприємницька діяльність і обкладається прибутковим податком. Тому громадянин — власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським виробництвом, — повинен зареєструватися як підприємець.
   На відміну від особистого селянського господарства, яке не має статусу юридичної особи, фермерське господарство має такий статус. Сьогодні, згідна зі ст. 31 ЗК, до земель фермерського господарства належать земельні ділянки, які є власністю фермерського господарства як юридичної особи, а також громадян — членів фермерського господарства на праві приватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки. Зазначається, що у власності громадянина-фермера можуть бути тільки сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих будівель чи споруд ( такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якому вони розташовані становлять єдиний об'єкт нерухомості й мають перебувати на балансі фермерського господарства як юридичної особи).
   Ще однією особливістю правового режиму земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є те, що звернення стягнення на них допускається тільки тоді, коли у їх власників відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК).
   Набуваючи права власності на земельну ділянку, громадянин водночас набуває комплексу земельних прав та обов'язків, що становить зміст його права власності.
   Правомочності земельного власника вичерпно зафіксовані в ст. 90 ЗК. Вони включають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви, насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди. Як видно зі змісту зазначених правомочностей, більшість із них безпосередньо стосуються власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
   Як відомо, право власності на майно, в тому числі й на землю, передбачає наявність у його суб'єкта 3 груп правомочностей, а саме: володіння, користування й розпорядження майном чи землею. Аналіз правомочностей власників земельних ділянок згідно зі ст. 90 ЗК дає підстави стверджувати, що практично всі ці правомочності стосуються володіння та користування і за змістом збігаються з колом правомочностей, наданих землекористувачам (ст. 95 ЗК). І тільки одна з них передбачена п. "а" ч. 1. ст. 90, є правомочністю власників розпоряджатися земельними ділянками: продавати або іншим шляхом відчужувати їх, передавати в оренду, заставу, спадщину. Однак на сьогодні не кожного з наданих законом правомочностей власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення може скористатися через наявність певних обмежень, встановлених Перехідними положеннями ЗК.
   Правомочності власників земельних ділянок не підлягають розширеному тлумаченню, водночас це не стосується їхніх обов'язків, зафіксованих ст. 91 ЗК, а саме: забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші їх корисні властивості; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом також можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.
   Специфіка використання сільськогосподарських угідь полягає у втручанні їх користувача в механізм екозв'язків земель з іншими природними об'єктами, у перетворенні екосистем через зміни режиму їх функціонування. Це зумовлено тим, що сільськогосподарські угіддя поділяються на біоценози (природні угіддя) — не піддані окультуренню пасовища, сіножаті, луки тощо й агроценози (окультурені людською працею) — рілля, багаторічні насадження, окультурені (меліоровані) пасовища, сіножаті й інші сільськогосподарські угіддя. Розорювання природних угідь перетворює їх на сільськогосподарські угіддя, які здійснюють свою природну функцію тільки під впливом людської праці.
   З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського призначення закон установлює такі основні обов'язки громадян-власників та інших осіб щодо використання сільськогосподарських угідь:
   а) забезпечення оптимального водного режиму ґрунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі повинні здійснювати захист земель від підтоплення, заболочування, висушування; мають право в установленому порядку провадити зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливу води, засолення й заболочування земель, створюючи найбільш сприятливий режим грунтової вологи. Наприклад, використання земель затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється відповідно до проектів землевпорядження, розроблених у визначеному законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки (чи окремих її ділянок) по нахилу дна й частоті можливого затоплення;
   б) забезпечення належного сольового режиму грунтів, для чого необхідно здійснювати захист земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, зобов'язана боротися з підвищеною кислотністю грунтів, здійснюючи вапнування й інші землеробські заходи;
   в) забезпечення такого живильного режиму грунтів, за якого родючість не тільки не зменшувалася б, незважаючи на винесення живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася б. Підвищення родючості грунтів є одним із головних обов'язків кожного власника та землекористувача, який стимулюється державою;
   г) забезпечення належного культурно-технічного стану грунтів, ведення боротьби із заростанням земель чагарником, дрібноліссям, бур'янистою рослинністю, для чого кожен землекористувач наділений правами провадити у встановленому порядку культурно-технічні роботи на своїй ділянці;
   д) забезпечення належної екологічної обстановки на земельній ділянці, не допускаючи її погіршення.
   Отже, правовий режим земель нерозривно пов'язаний з повноваженнями їх власників, зумовлює їх і залежить від характеру сільськогосподарського виробництва, яке здійснюється власником. Усі повноваження власників землі та землекористувачів спрямовані не тільки на забезпечення їхніх інтересів і потреб, але й більшою мірою на підтримання і додержання правового режиму земель сільськогосподарського призначення, що знаходяться в їхньому веденні.