9.3. Майнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав та суб'єктів промислової власності

   За своєю вагомістю майнові права суб'єктів права інтелектуальної власності є найбільш важливими. Далеко не всі автори шедеврів інтелектуальної діяльності створюють їх заради свого особистого морального задоволення, хоча такі також не виключаються. Переважна більшість творців, яким Бог дав талант, використовують цей божий дар для здобуття певної вигоди для себе та для своїх близьких. Адже творіння, творчий процес це, передусім, важка і копітка праця, якою певна група людей здобуває собі хліб насущний. І такого визнання не варто боятися чи осуджувати його. Це природна об'єктивна властивість людей — прагнути забезпечити собі достойний рівень свого життя-буття.
   Тому варто визнати, що в більшості випадків мета інтелектуальної творчої праці є здобуття певних матеріальних благ. Саме тому законодавство всіх країн прагне належним чином забезпечити творців відповідними матеріальними благами і правами за використання їх творінь. Одні країни, економічно більш розвинені, надають творцям більше матеріальних благ і відповідних прав, інші менше. Але в усьому світі творці нового, суспільно значимого наділені певними правами, в тому числі майновими. Майнові права творців наділяють їх юридично забезпеченою можливістю одержувати певні матеріальні блага за рахунок монопольного використання результатів інтелектуальної діяльності. Законодавства багатьох країн, крім майнових прав, наділяють творців також певними майновими пільгами. Така увага до творців нового зрозуміла, адже використання результатів інтелектуальної діяльності у значній, а може навіть вирішальній мірі, визначає рівень соціально-економічного прогресу.

Майнові права авторів творів науки, літератури і мистецтва та суб'єктів суміжних прав

   Закон України “Про авторське право і суміжні права” в ст. 15 визначає коло майнових прав, які належать авторам творів науки, літератури і мистецтва. Автору або іншій особі, що має авторське право, належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Отже зазначений Закон усі можливі способи і форми вилучення будь-якої вигоди із творів науки, літератури і мистецтва та суміжних прав охоплює поняттям “використання твору”. Право на використання — це і є вилучення із твору його корисних якостей будь-якими способами, що не суперечать закону. Це, перш за все, забезпечення вільного доступу інших осіб до твору. Яким чином, в який спосіб визначити цей доступ третіх осіб до твору — вирішує автор.
   Стаття 15 Закону України про авторське право надає право автору чи іншій особі, що має авторське право, правову можливість дозволяти або забороняти:
   1) відтворення твору;
   2) публічне виконання і публічне сповіщення творів;
   3) публічну демонстрацію і публічний показ;
   4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;
   5) переклади творів;
   6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;
   7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо;
   8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників творів;
   9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором;
   10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер;
   11) імпорт примірників творів.
   Наведений перелік не є вичерпним, можуть бути й інші форми використання твору.
   Виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва передбачають і право їх участі у реалізації проектів цих творів.
   Відтворення творів. Однією із причин виникнення авторського права є виникнення можливості відтворення творчого результату, досягнутого автором, іншими особами. Треба було захистити автора від свавільного використання твору без дозволу автора, в силу чого було закріплено монопольне право автора на відтворення твору. Це право на відтворення твору, закріплене за автором, є фундаментальною основою сучасного авторського права. Адже право на відтворення є право на повторне надання твору об'єктивної форми, яка робить твір доступним для сприйняття іншими особами.
   За Законом України про авторське право відтворення є виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер. Примірник твору — це копія твору, виконана у будь-якій матеріальній формі.
   Відтворенням слід визнати не тільки повторне надання твору об'єктивної форми, а й втілення твору в іншу форму. Якщо музичний твір, реалізований у нотній формі, буде потім зафіксований на магнітній плівці чи платівці, то це повинно визнаватися як одна із форм відтворення твору.
   Сучасні технічні можливості відтворення творів урізноманітнили способи відтворення. Таким своєрідним відтворенням є репродукування творів. Це факсимільне відтворення в будь-якій формі і будь-якого розміру одного і більше примірників оригіналів або копій письмових та інших графічних творів шляхом фотокопіювання або за допомогою інших технічних засобів, ніж видання.
   З правом на відтворення пов'язано й інше право автора — право доступу автора до твору образотворчого мистецтва. Автор такого твору має право вимагати від власника матеріального носія цього твору надання йому можливості здійснення права автора на відтворення зазначеного твору. Такий доступ автору необхідний для відтворення твору в копіях або в інший спосіб. Власник матеріального носія не повинен перешкоджати автору в доступі до твору, але й доступ автора не повинен порушувати права власника.
   Публічне виконання і публічне сповіщення твору. За Законом публічне виконання — подання творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місця, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих сім'ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час.
   Публічне сповіщення (доведення до загального відома) — така передача в ефір чи по проводах творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, відеограм, фонограм, передач організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.
   Такий вид використання твору має своєю метою подання твору до широкої аудиторії, що само по собі безперечно відповідає суспільним інтересам. Але й сам автор також потребує правового захисту. Передаватися в ефір можуть як оприлюднені, в тому числі і опубліковані твори, так і твори ще не оприлюднені і не опубліковані. Передачею в ефір визнається і пряма трансляція з місця його показу чи виконання.
   Публічний показ — будь-яка демонстрація оригіналу або примірника твору, виконання фонограми, відеограми, передач організації мовлення безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях). Публічний показ може здійснюватися за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола сім'ї чи близьких знайомих сім'ї. Немає значення також чи присутні ці особи в одному місці і в один і той же час або в різних місцях і в різний час.
   Публічний показ аудіовізуального твору означає демонстрацію окремих кадрів аудіовізуального твору без дотримання їх послідовності. Технічні можливості все більше урізноманітнюють способи використання творів.
   Будь-яке повторне публічне сповіщення в ефірі чи по проводах вже переданих в ефір творів, якщо вони здійснюються іншою організацією. В цьому виді використання творів (переданих в ефір) мова йде про використання уже оприлюднених творів шляхом їх публічного сповіщення в ефір чи по проводах. Таке використання без дозволу організацій мовлення, які здійснили зазначене публічне сповіщення, не допускається. Відповідно до ст. 41 Закону України “Про авторське право і суміжні права” організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти: 1) публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції; 2) фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення; 3) публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом.
   Організації мовлення мають право забороняти поширення на території України чи з території України сигналу із супутника, що несе програми, розповсюджуючим органом, для якого цей сигнал із супутника не призначався.
   Організаціям мовлення належить право на одержання винагороди за будь-яке використання їх передач.
   Переклади творів. Законом України про авторське право переклади творів визначаються як окремий об'єкт авторського права і як окремий вид використання уже оприлюдненого твору. Виключне право на переклад його твору належить автору або його правонаступникам. За своїм змістом воно є правом на переклад і використання перекладу самим автором або видачею дозволу на переклад і використання перекладу іншим особам. Видача дозволу іншій особі на переклад і використання перекладу оформляється договором між автором і перекладачем. Як правило, такий договір укладається автором з тією організацією, яка має намір використати твір автора.
   Право на переклад існує протягом усього строку чинності авторського права. Дача дозволу на переклад твору на іншу мову є не що інше як ліцензійний договір. Автор може залишити за собою право під час дії договору на переклад давати дозвіл на переклад на ту ж саму мову й іншим особам. Проте в договорі на переклад може бути умова, за якою автор бере на себе обов'язок не видавати такого дозволу.
   За наявності авторського перекладу (перекладу, здійсненого самим автором) ніхто інший не може перекладати цей же твір на ту ж саму мову. Від авторського перекладу слід відрізняти авторизовані переклади, тобто переклади, схвалені автором.
   Автор твору і його перекладач не є співавторами твору. При цьому перекладач не несе відповідальності за зміст оригіналу, а автор оригіналу не несе відповідальності за якість перекладу.
   Можливий переклад не з мови оригіналу, а з проміжного перекладу. Наприклад, твір французького автора перекладений російською мовою. Якщо передбачається цей твір перекласти українською мовою, але не з французької, а з російської мови, то російський переклад буде проміжним. Переклад українською мовою зазначеного твору може бути здійснений з дозволу як французького автора, так і автора російського перекладу. 
   Переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів. У результаті зазначених перетворень твору створюються так звані похідні твори. Ними Закон визнає продукти інтелектуальної творчості, створені на основі іншого існуючого твору (переклад, адаптація, аранжування, обробка фольклору, інші переробки творів). Така переробка не повинна шкодити охороні оригінального твору. Оригінальність похідного твору полягає у творчій переробці твору, що існував раніше. До похідних творів не належать аудіовізуальні твори, у тому числі іноземні, дубльовані, озвучені, субтитровані українською та іншими мовами.
   Право на переробку належить самому автору, який може здійснити її особисто або видати дозвіл на переробку іншим особам.
   Створені в результаті переробки похідні твори є окремим об'єктом авторського права, а, отже, і об'єктом правової охорони. Будь-яка переробка твору може мати місце лише на підставі договору з автором.
   Адаптація твору — це пристосування або полегшення твору для сприйняття малопідготовленими читачами або пристосування літературно-художнього твору для осіб, що починають вивчати іноземну мову.
   Аранжування — перекладення музичного твору, написаного для одного інструменту чи складу інструментів (голосів) стосовно до іншого інструменту або іншого складу — розширеного чи звуженого.
   Розповсюдження твору шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору. Майновим правом автора є також право на розповсюдження твору будь-яким способом, що не суперечить закону. Проте розповсюджуватися можуть тільки твори, які зафіксовані на певному матеріальному носії. Можливість розповсюдження твору може бути лише за умови, що є копії твору, які можуть бути випущені в цивільний обіг. Зрозуміло, що не відтворений твір не може бути випущений в обіг.
   Закон не визначає, в якій кількості твір має бути відтворений для розповсюдження. Розповсюдженням визнається продаж примірників творів, здавання в прокат чи випуск творів в обіг іншим способом навіть в обмеженій кількості. Закон не визначає також способів і форм розповсюдження, називаючи лише продаж, майновий найм, прокат, але це не означає, що розповсюдження обмежуються лише цими способами.
   Правомірно опубліковані твори, введені в цивільний обіг, можуть розповсюджуватися далі без згоди автора і виплати авторської винагороди. Адже власник матеріального носія твору може ним розпорядитися на свій розсуд незалежно від волі автора. Власник примірника твору може його продати, подарувати, передати в тимчасове безоплатне користування тощо. Проте Закон про авторське право Російської Федерації містить таку норму: “Право на розповсюдження примірників твору шляхом їх здавання в прокат належить автору незалежно від права власності на ці примірники”. Це означає, що російський Закон забороняє власнику без згоди автора розповсюджувати твір шляхом його здавання в прокат, оскільки це право за прямою вказівкою Закону зберігається за автором, незалежно від права власності на примірники твору. Закон України “Про авторське право і суміжні права” такої норми не містить.
   Здавання в майновий найм після першого продажу, відчуження іншим способом примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп 'ютер. Це особливість авторського права України. Як виняток із загального правила, за яким твори, випущені в цивільний обіг правомірним чином, тобто з дозволу автора, примірники аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також твори, зафіксовані у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер і після першого продажу можуть розповсюджуватися лише з дозволу автора. Автору (авторам) цих творів належить право дозволяти їх розповсюдження і після першого продажу, а також забороняти розповсюдження зазначених творів, якщо таке розповсюдження мало місце.
   Імпорт примірників творів. Це також виключне майнове право автора, яке є різновидом розповсюдження твору. Адже ввіз в Україну примірників творів, які охороняються авторським правом, без дозволу автора є порушенням його виключних прав. Відповідно до Закону про авторське право ввіз на митну територію України примірників творів, які були відтворені за кордоном навіть з дозволу автора, визнається порушенням авторських прав. Таке обмеження імпорту примірників творів зумовлюється тим, що авторське право носить територіальний характер, тобто його чинність поширюється лише на територію, де воно виникло. В силу цього розповсюдження примірників відтвореного за кордоном твору мають бути під контролем автора. Якщо такі примірники твору будуть завезені в Україну із-за кордону, то це може привести до порушення майнових прав автора шляхом зменшення попиту на примірники творів, відтворених в Україні з дозволу автора.
   Виключне право авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва включає в себе і право участі у практичній реалізації проектів цих творів. Сутність цього права полягає в тому, що автор зазначених творів має право вимагати своєї особистої участі при їх реалізації. Це означає також, що автор має право брати участь уже при розробці документації для реалізації зазначених творів. Але в договорі може бути передбачено й інше. Закон України “Про архітектурну діяльність” від 20 травня 1999 р. та інші акти підкреслюють, що замовник і підрядчик, які реалізують архітектурний проект, зобов'язані залучати архітектора — автора проекту до участі в розробці проектної документації на будівництво, а також до авторського нагляду. Основною метою цього припису є необхідність забезпечення контролю за точним втіленням авторського твору архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва в реальні об'єкти. Авторський нагляд здійснюється на підставі спеціального цивільно-правового договору, який укладається між замовником і розробником проекту.
   Закон України “Про авторське право і суміжні права” передбачає ще одне, нове виключне право, якого авторське право, що діяло раніше, не знало. Мова йде про право слідування. Відповідно до ст. 27 цього Закону автор протягом життя, а після його смерті спадкоємці протягом строку чинності авторського права щодо проданих автором оригіналів творів образотворчого мистецтва користуються правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору. Це право виникає за умови, що твір продавався через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (право слідування).
   Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюється особисто автором, через його повіреного або через організації, які управляють майновими правами авторів на колективній основі.
   Право слідування характеризується такими ознаками. Передусім цим правом відповідно до Закону наділяються автори тільки творів образотворчого мистецтва. При цьому право слідування виникає у авторів при продажу тільки оригіналів твору, тобто саме унікальних матеріальних носіїв творів живопису, скульптури, графіки тощо. Це право не поширюється на оригінали рукописів літературних, драматичних, музичних та інших творів, хоча останні також можуть бути предметом купівлі-продажу як самих авторів, так і їх спадкоємців, а пізніше перепродуються по більш високій ціні.
   Зазначене право поширюється тільки на публічний перепродаж творів. Публічний перепродаж — це перепродаж, який здійснюється через аукціон, галерею образотворчого мистецтва, художній салон, крамницю тощо. Якщо перепродаж здійснюється в приватному порядку, права слідування не виникає. Перепродажем вважається будь-який продаж картини чи скульптури, що здійснюється за першим продажем. Безперечно, перепродаж має своєю метою перехід права власності на твір від однієї особи до іншої.
   Зазначене право слідування є невідчужуваним, хоча й носить майновий характер і його скоріше варто було б віднести до особистих прав. За життя автора воно залишається за ним.
   Проте найважливішим майновим правом автора є право на винагороду. Раніше уже підкреслювалося, що переважна більшість результатів інтелектуальної діяльності створюються саме з метою одержати за них відповідну винагороду. Інтелектуальна, творча діяльність — це своєрідний спосіб добування коштів для пристойного існування.
   У спеціальній літературі тривалий час йшла жвава дискусія про юридичну природу авторської винагороди. Не вдаючись у сутність цієї дискусії, все ж слід визнати, що це своєрідна плата за працю, підвищена плата за більш високий рівень праці.
   Принципове положення Закону про авторське право полягає в тому, що будь-який твір може бути використаний тільки за дозволом автора і за обумовлену договором винагороду. За винятком випадків, передбачених статтями 21—25 цього Закону, особа, яка має авторське право, вправі вимагати виплати винагороди за будь-яке використання її твору. Винагорода може здійснюватися у вигляді одноразового платежу (одноразова винагорода), у формі відрахувань (відсотків) за кожний проданий примірник чи кожне використання твору або складатися із змішаних платежів.
   Розмір, порядок обчислення і виплати винагороди за створення і використання твору встановлюється сторонами в авторському договорі. Винагорода може визначатися також у договорах, що укладаються організаціями, які управляють майновими правами авторів на колективній основі, з користувачами.
   Кабінет Міністрів України може встановлювати мінімальні ставки авторської винагороди, які індексуються одночасно з індексацією мінімальних розмірів заробітної плати.
   Отже, розмір винагороди, порядок її обчислення і виплати встановлюється угодою між автором і користувачем, яка укладається обов'язково в письмовій формі.
   Зміст права на винагороду полягає в тому, що автору твору надається забезпечена законом можливість вимагати виплати винагороди за будь-яке використання його твору. Але це право не поширюється на визначені законом випадки так званого вільного використання твору.
   Визначення розміру винагороди та умови її виплати, що визнаються угодою сторін, є новою нормою в сучасному законодавстві. Практика дії цієї норми ще не узагальнювалася і тому важко судити про її ефективність. Проте на деякі особливості варто звернути увагу.
   Однією з таких особливостей є те, що Закон передбачає виплату винагороди і за використання службового твору. Стаття 16 цього Закону містить припис, відповідно до якого розмір авторської винагороди за створення і використання твору, створеного за договором з автором, який працює за наймом, порядок її виплати встановлюється в договорі між автором і роботодавцем. З цього припису випливає, що роботодавець за створення і використання службового твору все ж має виплатити певну авторську винагороду. Очевидно законодавець виходив з того, що теперішня зарплата автора, який працює за наймом у роботодавця, ніякою мірою не може компенсувати вартість інтелектуальної, творчої праці, вкладеної у створення службового твору. Виключне майнове право на службовий твір Закон надає роботодавцю.
   Отже, Закон допускає можливість виплати авторської винагороди і за створення і використання службового твору. Це особлива винагорода, яка перевищує звичайну заробітну плату. Вона визначається договором між автором і роботодавцем. Такий договір може бути укладений ще при прийомі автора на роботу, а може і після створення твору. Якщо ж домовленості з роботодавцем досягти не можна, спір вирішується у суді.
   Закон не містить правил визначення розміру авторської винагороди за створення і використання того чи іншого твору, що істотно ускладнює укладення таких договорів. Видається логічним, що розмір авторської винагороди має зумовлюватися тим прибутком чи доходом, який одержить роботодавець від використання твору. Але в будь-якому випадку розмір авторської винагороди не повинен бути меншим від мінімальних ставок, визначених постановою Кабінету Міністрів “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва” від 18 листопада 1994 р.
   Такий висновок підтверджується п. З розділу 11 додатка № 3 “Мінімальні ставки авторської винагороди за відтворення творів образотворчого мистецтва і тиражування в промисловості творів декоративно-прикладного мистецтва та порядок їх застосування” від 28 листопада 1994 р.
   Спеціальний порядок виплати винагороди встановлений ст. 25 Закону про авторське право. Відповідно до цього Закону допускається відтворення виключно в особистих цілях творів і виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, без згоди автора або іншої особи, що має авторське право, але з виплатою їм винагороди.
   Винагорода за відтворення і використання зазначених творів виплачується у формі відрахувань (відсотків) виробниками або імпортерами обладнання (аудіоапаратури, відеомагнітофонів тощо). До названого обладнання відносяться також матеріальні носії (звуко- і (або) відеоплівки, касети, лазерні диски, компакт-диски тощо), які використовуються для такого відтворення.
   Розмір винагороди та умови її виплати визначаються на підставі договорів між вказаними виробниками, імпортерами та організаціями, що управляють майновими правами авторів на колективній основі.
   Зазначені організації самі узгоджують з користувачами розмір винагороди, здійснюють її збір і розподіляють між суб'єктами авторських і суміжних прав — пропорційно фактичному використанню творів і об'єктів суміжних прав.
   До спеціальних випадків виплати винагороди за використання творів відноситься також виплата за використання музичного твору, створеного для аудіовізуального твору. Стаття 17 в п. 2 проголошує, що автори музичних творів зберігають за собою право на винагороду за кожне наступне використання твору. Це спеціальна винагорода, встановлена за публічне виконання його твору при публічному виконанні аудіовізуального твору. Така норма відповідає міжнародним стандартам. Зазначене право на винагороду мають лише ті композитори, які створили музичний твір спеціально для аудіовізуального твору. Воно має метою забезпечення майнових інтересів авторів музичних творів у тих випадках, коли аудіовізуальний твір або його відповідна частина виконуються з спеціальною метою використати саме музичний твір.
   Автор будь-якого твору має право дозволяти чи забороняти використовувати свій твір й іншими способами, які не зазначені в Законі про авторське право. В умовах інтенсивного розвитку технічних засобів існує можливість використовувати твір шляхом доведення до публіки такими способами, які не підпадають в точному значенні слова ні під передачу в ефір, ні під повідомлення по кабелю. До таких способів відносять, наприклад, спеціально підготовлені програми передач через внутрішні акустичні чи відеосистеми для мешканців готелей та пасажирів поїздів, кораблів, літаків тощо. Таке використання творів без дозволу авторів і без виплати їм винагороди безперечно є порушенням авторського права.
   Вільне використання творів (обмеження майнових прав авторів). За загальним правилом використання творів науки, літератури і мистецтва може мати місце на підставі договору автора з користувачем твору. Проте в окремих випадках у суспільних інтересах з метою ознайомлення більш широкого кола публіки з останніми досягненнями науки, літератури і мистецтва допускається у визначених законом випадках і способах використання твору без згоди автора і без виплати йому винагороди. Безперечно, це є обмеженням майнових прав авторів, але обмеженням, встановленим у державних і суспільних інтересах. Такі обмеження відомі законодавству багатьох країн, передбачаються вони також і міжнародними угодами.
   Проте обмеження майнових прав авторів за чинним законодавством України мають відповідати певним вимогам. Передусім таке вільне використання може мати місце лише стосовно правомірно відтворених творів. Не оприлюднені твори не можуть використовуватися іншими особами без дозволу автора. Закон України “Про авторське право і суміжні права” з цього загального правила все ж встановив два винятки. Перший стосується публічного виконання музичних творів під час офіційних і релігійних церемоній, а також похоронів, що виправдовується характером цих церемоній. Другий — відтворення творів для судового і адміністративного провадження, що також виправдовується цією метою (ст. 21, п. п. 7 і 8). При цьому відтворення для судового чи адміністративного провадження стосується як оприлюднених, так і не оприлюднених творів. В усіх інших випадках відтворення і використання творів стосується тільки оприлюднених творів.
   Другою вимогою до вільного використання творів є недоторканність, непорушність особистих немайнових прав автора. За яких би обставин твір вільно не використовувався, має бути гарантована непорушність права на авторство, на ім'я і недоторканність твору.
   Третя вимога до вільного використання полягає в тому, що при такому використанні не повинна наноситися шкода нормальному використанню і не повинні обмежуватися законні інтереси авторів. Кожне вільне використання твору, встановлене законом, обґрунтовується метою використання, чим визначається також і обсяг такого використання. Зловживання правом на вільне використання може розцінюватися як порушення авторського права.
   Четверта особливість обмежень авторського права шляхом вільного використання творів характеризується тим, що перелік видів вільного використання творів, встановлений законом, є вичерпним. Норми, що стосуються випадків вільного використання творів не можуть тлумачитися ширше, ніж передбачено законом. Зазначений перелік не може доповнюватися підзаконними актами чи судовою практикою.
   Визначені законом обмеження авторського права різняться між собою за різними ознаками — метою, характером винятків, способом їх використання. Винятки, встановлені законом на право вільного використання творів, досить різноманітні і численні. Все ж законодавець визначив певні критерії для згрупування винятків у п'ять умовних груп.
   Першу групу таких винятків складають визначені законом випадки вільного використання творів, які мають своєю метою забезпечення більш широкої інформації населення і можливості ознайомлення з певними досягненнями у науці, літературі і мистецтві. Одним із найбільш поширених таких випадків вільного використання є цитування в оригіналі і перекладі правомірно оприлюднених творів з певною метою. Обсяг цитування також зумовлюється цією ж метою.
   Цитата є дослівний уривок із якого-небудь тексту, уривок музичного твору, графічне відтворення частини твору образотворчого мистецтва тощо. Мета такого цитування підтвердити думку автора чи, навпаки, спростувати її, аргументувати висновок автора про ту чи іншу подію тощо. Цитування найчастіше використовується в наукових творах, коли уривки з наукового твору одного автора включаються в твір іншого автора з метою підтримати чи розкритикувати висновки чи думки колеги.
   За загальним правилом цитування допускається з науковою, критичною або інформаційною метою. Навпаки, не прийнято цитування в художній літературі, музичних, сценарних та інших творах, які за своїм змістом та характером не є науковими, критичними та іншими подібними творами. 
   Проте допускається відтворення у пресі, передачах в ефір або інших публічних повідомленнях попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних питань чи переданих в ефір творів такого ж характеру. Але такі випадки відтворення можливі лише за умови, що право на таке відтворення, передачу в ефір і по проводах або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором.
   Допускається відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, передача в ефір або інше публічне повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою. З цією ж метою дозволяється відтворення в газетах та інших періодичних виданнях, передача в ефір або інше публічне сповіщення публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів у обсязі, виправданому цією метою.
   Другу групу винятків із загального правила про вільний порядок використання творів складають випадки вільного використання творів бібліотеками та архівами репрографічним способом:
   1) у разі, коли відтворюваним твором є окрема опублікована стаття та інші невеликі за обсягом твори чи уривки з письмових творів (за винятком комп'ютерних програм і баз даних), з ілюстраціями чи без них, і коли це відтворення здійснюється за запитами фізичних осіб за умови, що:
   - бібліотека та архів мають достатньо підстав вважати, що такий примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання і приватного дослідження;
   - відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру;
   - немає обмежень зі сторони організацій колективного управління щодо умов виготовлення таких примірників;
   2) у разі, коли відтворення здійснюється для збереження або заміни загубленого, пошкодженого та непридатного примірника даної бібліотеки або архіву. Таке відтворення допускається і для відновлення примірника твору аналогічної бібліотеки чи архіву, за умови, що одержання такого примірника іншим шляхом неможливе і це не носить систематичного характеру.
   Вільне використання примірників творів для навчання складає третю групу обмежень майнових прав авторів. Допускається без згоди автора чи іншої особи, що має авторське право:
   1) відтворення уривків з опублікованих письмових творів, аудіовізуальних творів як ілюстрацій для навчання за умови, що обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;
   2) репрографічне відтворення для аудиторних занять опублікова
них статей та інших невеликих за обсягом творів, а також уривків з опублікованих письмових творів, які також будуть використовуватися для навчання. Таке відтворення може бути за таких умов:
   - його обсяг виправданий зазначеною метою;
   - відтворення не носить систематичного характеру;
   - немає обмежень зі сторони організацій колективного управління щодо умов такого відтворення.
   Четверта група обмежень майнових прав авторів стосується окремих випадків використання комп'ютерних програм.
   Комп'ютерна програма — набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи в будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, яку читає машина, і які приводять її у дію для досягнення певної мети або результату. Це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному коді, включаючи підготовчі матеріали та аудіовізуальні відображення, одержані внаслідок розробки комп'ютерної програми. Поняття комп'ютерної програми не поширюється на поняття “база даних”.
   Зазначені обмеження майнових прав автора комп'ютерної програми передбачені ст. 24 Закону України “Про авторське право і суміжні права”. Відповідно до неї без дозволу автора чи іншої особи, якій належить авторське право на комп'ютерну програму, дозволяється здійснювати такі дії, якщо інше не передбачено в договорі:
   1) внести до комп'ютерної програми зміни (модифікації) з метою забезпечення її функціонування на технічних засобах особи, яка використовує ці програми, і вчинення дій, пов'язаних з функціонуванням комп'ютерної програми відповідно до її призначення, зокрема запис і збереження в пам'яті комп'ютера, а також виправлення явних помилок, якщо інше не передбачено угодою з автором чи іншою особою, яка має авторське право;
   2) виготовити одну копію комп'ютерної програми за умови, що ця копія призначена тільки для архівних цілей або для заміни правомірно придбаного примірника у випадках, якщо оригінал комп'ютерної програми буде втраченим, знищеним або стане непридатним для використання. При цьому копія комп'ютерної програми не може бути використана для інших цілей, ніж зазначено у цьому та у попередньому пунктах, і має бути знищена у разі, якщо володіння примірником цієї комп'ютерної програми перестає бути правомірним;
   3) декомпілювати комп'ютерну програму (перетворити її з об'єктного коду у вихідний текст) з метою одержання інформації, необхідної для досягнення її взаємодії із незалежною розробленою комп'ютерною програмою, за дотримання таких умов:
   а) інформація, необхідна для досягнення здатності до взаємодії, раніше не була доступною цій особі з інших джерел;
   б) зазначені дії здійснюються тільки щодо тих частин комп'ютерної програми, які необхідні для досягнення здатності до взаємодії;
   в) інформація, одержана в результаті декомпіляції, може використовуватися лише для досягнення здатності до її взаємодії з іншими програмами, але не може передаватися іншим особам, крім випадків, якщо це необхідно для досягнення здатності до взаємодії з іншими програмами, а також не може використовуватися для розроблення комп'ютерної програми, схожої на декомпільовану комп'ютерну програму, або для вчинення будь-якої іншої дії, що порушує авторське право;
   4) спостерігати, вивчати, досліджувати функціонування комп'ютерної програми з метою визначення ідей і принципів, що лежать в її основі, за умови, що це робиться в процесі виконання будь-якої дії із завантаження, показу, функціонування, передачі чи запису в пам'ять (збереження) комп'ютерної програми.
   Застосування положень цієї статті не повинно завдавати шкоди використанню комп'ютерної програми і не повинно обмежувати законні інтереси автора та (або) іншої особи, яка має авторське право на комп'ютерну програму.
   Зазначені дії можуть мати місце за умови, що вони не будуть надавати шкоди законним інтересам осіб, яким належить право на декомпільовану програму. Зазначені дії можуть бути здійснені за умов, визначених Законом.
   Останню групу випадків вільного використання творів складають використання в особистих цілях творів, зафіксованих у звуко- і відео-записах. Відповідно до Закону про авторське право допускається вільне відтворення виключно в особистих цілях творів, зафіксованих у фонограмах і відеограмах без згоди автора або іншої особи, що має авторське право, але з виплатою винагороди, вид, розміри та умови виплати якої розглянуті нами дещо раніше
   Строки чинності майнових прав авторів творів науки, літератури і мистецтва. Відповідно до ст. 28 Закону України “Про авторське право і суміжні права”:
   1. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і починає діяти від дня створення твору.
   2. Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею.
   3. Для творів, оприлюднених анонімно або під псевдонімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років після того, як твір було оприлюднено. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується строк, передбачений частиною другою цієї статті.
   4. Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє протягом життя співавторів і 70 років після смерті останнього співавтора.
   5. У разі, коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії авторського права визначається окремо для кожної опублікованої (оприлюдненої) частини твору.
   6. Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації.
   7. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування.
   8. Будь-яка особа, яка після закінчення строку охорони авторського права по відношенню до неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює, користується захистом, що є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був вперше оприлюднений.
   9. Дія строку охорони авторського права встановленого частинами другою—сьомою цієї статті, закінчується 1 січня року, наступного за роком, в якому мали місце юридичні факти, передбачені у зазначених частинах.
   10. Особисті немайнові права автора охороняються безстроково. Закон Російської Федерації “Об авторском праве и смежных правах” передбачає збільшення строків охорони авторських прав на 4 роки тих авторів, які брали участь у Великій Вітчизняній війні або працювали в цей час. Закон України “Про авторське право і суміжні права” такої норми не містить.
   Закінчення строку охорони майнових прав авторів припиняє їх чинність, твір виходить з-під правової охорони. Він стає неохороню-ваним. У такому разі твір стає надбанням суспільства. Таким же надбанням суспільства стають твори, які в межах України ніколи взагалі не охоронялися. Такі твори можуть вільно використовуватися будь-якою особою без будь-якого дозволу і без виплати винагороди за його використання. Проте Кабінетом Міністрів України можуть встановлюватися спеціальні відрахування до фондів творчих спілок України за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням.
   При використанні творів, що стали суспільним надбанням, повинні зберігатися право авторства, право на ім'я, право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора.
   Права виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення. Права виконавців, розробників фонограм, відеограм та організацій мовлення в основному складаються із майнових прав. Істотною особливістю суміжних прав є те, що вони знаходяться в залежності від прав творців творів літератури і мистецтва. їх можна назвати також похідними від прав на твори літератури і мистецтва, оскільки вони є правами на способи реалізації творів літератури і мистецтва. Проте не завжди суміжні права є похідними від прав на твори літератури і мистецтва. Може мати місце виконання, запис на фонограму, відеограму чи передача в ефір чи по кабелях таких творів, які за тих чи інших причин не мають правової охорони. Отже, в такому випадку суміжні права будуть носити самостійний, а не похідний характер.
   За загальним правилом виробник фонограми, відеограми, організація мовлення можуть діяти лише в межах тих прав, які їм надані договорами з виконавцями і автором зафіксованого на фонограмі, відеограмі або автором твору, що використовується організаціями мовлення. Права виконавців користуються правовою охороною за умови дотримання ними прав автора твору, що виконується.
   Особливістю суміжних прав є також те, що вони виникають із факту виконання твору, створення фонограми, відеограми чи програми мовлення. Виникнення і здійснення суміжних прав також не потребує виконання будь-яких формальностей. Виробники фонограм, відеограм і виконавці для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм, відеограм або на їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав, який складається із латинської літери “Р” у колі — ®, імені (назви) особи, що має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми (відеограми).
   Права виконавців. Слід підкреслити, що чинний Закон України “Про авторське право і суміжні права” надає охорону не тільки вико-навцям-професіоналам, а будь-якій особі, що виконує твір. При цьому Закон не проводить ніякої різниці між виконавцями-професіона-лами і простими любителями. Для надання охорони виконанню не вимагається, щоб воно мало якісь формальні ознаки, особливості чи певну оригінальність. Виконання охороняється незалежно від його якості і достоїнств, оскільки останні є суб'єктивними категоріями.
   Права виконавців також можна поділити на дві групи: особисті немайнові і майнові. Відповідно до п. 1 ст. 38 виконавцям належать особисті немайнові права на ім'я, на охорону своїх виступів від спотворення і на згадування свого імені у зв'язку з використанням виконання там, де це можливо. Виконавець передусім має право на захист свого виконання від будь-якого спотворення чи іншого посягання на виконання, яке здатне нанести шкоду честі і репутації виконавця. Право на ім'я означає, що виконавець має право вимагати, щоб його ім'я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв'язку з кожним його виступом, записом чи виконанням (у разі, якщо це можливо).
   Будь-які поправки, зміни чи доповнення до виконання можуть вноситися лише з дозволу виконавця.
   Майнові права виконавців полягають у тому, що тільки вони мають виключне право дозволяти чи забороняти вчиняти такі дії:
   - публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір);
   - фіксацію на матеріальному носії раніше незафіксованого виконання;
   - передачу в ефір і по кабелях їх виконань;
   - відтворення та розповсюдження своїх виконань шляхом першого продажу або іншої передачі права власності у разі, коли вони при першій фіксації виконання не дали дозволу виробнику фонограм (відеограм) на її подальше відтворення;
   - надання в комерційний прокат, майновий найм примірників фонограм (відеограм), на яких зафіксоване їх виконання незалежно від першого продажу чи іншої передачі у власність чи володіння.
   Виконавці можуть передавати на підставі договору іншим особам право на використання виконання. У договорі повинні бути визначені спосіб використання виконання, розмір і порядок виплати винагороди, строк дії договору і використання виконання тощо.
   Використання виконання певних видів має свої особливості. Так, при використанні виконання в аудіовізуальному творі вважається, що виконавець передає організації, яка здійснює виробництво аудіовізуального твору або продюсеру всі майнові права. Але в договорі між виконавцем і користувачем виконання може бути передбачено й інше.
   При першій фіксації виконання виконавець може надати право виробнику фонограми на її подальше відтворення. В такому разі відповідно до Закону виконавець передає виробнику фонограми також право на її розповсюдження шляхом першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння. Це правило поширюється також і на здавання у майновий найм, комерційний прокат та інші способи передачі. При цьому виконавець має право на винагороду за будь-який спосіб використання виконання через організації, що управляють майновими правами на колективній основі.
   При цьому слід мати на увазі, що майнові права на використання виконання можуть передаватися будь-якій особі. Часто користувачами виступають особи, що спеціалізуються у сфері комерційного використання об'єктів суміжних прав.
   Проте виконавцю не надається охорона проти будь-якого наслідування чи імітації. Наприклад, будь-який виконавець, співак, музикант тощо не може заборонити іншим особам запозичувати їх манеру, форму чи стиль виконання.
   Майнові права виробників фонограм і виробників відеограм. Відповідно до Закону виробники фонограм (відеограм) мають виключне право дозволяти чи забороняти вчинення щодо фонограм (відеограм) таких дій:
   - відтворення і розповсюдження способом першого продажу;
   - іншого відчуження;
   - комерційний прокат фонограм, відеограм і їх примірників, навіть після першого продажу, а також будь-яку видозміну і імпорт фонограм (відеограм).
   Майнові права виробників фонограм (відеограм) можуть передаватися на підставі договору іншим особам. У договорі має бути визначено спосіб використання фонограм (відеограм), розмір і порядок виплати винагороди, строк дії договору і строк використання фонограми (відеограми) тощо.
   Майнові права виробників фонограм (відеограм) виникають із самого факту першої фіксації звуків (зображень) за допомогою технічних засобів в яку-небудь матеріальну форму, що дозволяє здійснювати їх сприйняття неодноразово, відтворювати або повідомляти незалежно від виконання виробником фонограми (відеограми) будь-яких формальностей. За виробником фонограми (відеограми) визнаються лише майнові права, в тому числі право на винагороду за будь-яке публічне використання фонограми (відеограми).
   Як уже підкреслювалося, виробник фонограми (відеограми) може за договором передати свої майнові права іншій особі. Перехід права власності на примірник фонограми (відеограми) сам по собі ще не тягне уступки яких-небудь суміжних прав, що належать виробнику фонограми (відеограми). Проте якщо примірники правомірно опублікованої фонограми (відеограми) введені в цивільний обіг шляхом продажу, то можливе подальше розповсюдження без згоди виробника фонограми (відеограми) і без виплати йому винагороди. Власник примірника фонограми (відеограми) може ним розпорядитися на свій розсуд. Проте й у цьому випадку право здавання таких примірників фонограм (відеограм) у майновий найм, комерційний прокат залишається виключно правом виробника фонограми (відеограми). Зазначене право виробник може передати іншій особі за спеціальним договором.
   Майнові права організації мовлення. Організації мовлення також мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції, фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення, публічне виконання своїх програм у місцях з платним входом. Зазначені організації мають право забороняти поширення на території України чи з території України сигналу із супутника, що несе їх програми, розповсюджуючим органом, для якого цей сигнал із супутника не призначався.
   Організації мовлення мають право на одержання винагороди за будь-яке використання їх передач.
   Організаціями мовлення є радіо- і телестудії, а також інші організації, які розповсюджують звуки і (або) зображення засобами без-провідного зв'язку (організації ефірного мовлення) або за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю провідникового, оптоволоконного чи іншого виду (організації кабельного мовлення).
   Обмеження прав виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення. Обмеження суміжних прав полягає в такому:
   - допускається використання виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення без згоди виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення і без виплати їм винагороди;
   - їх фіксація, відтворення, передача в ефір і по кабелях;
   - доведення іншими способами до загального відома виконань, фонограм, відеограм та програм мовлення.
   Таке використання виконань, фонограм, відеограм та програм мовлення може мати місце без згоди виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення і без виплати їм винагороди за умови, що це не завдає шкоди нормальному використанню виконань, фонограм, відеограм і передач організацій мовлення і не обмежує безпідставно законних інтересів виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення.
   Такі обмеження допускаються у тих же випадках, які передбачені Законом України “Про авторське право і суміжні права” про вільне використання творів науки, літератури і мистецтва (статті 21—25 Закону).
   Зазначені обмеження суміжних прав (вільне використання виконань, фонограм, відеограм та програм мовлення) зумовлено тими ж факторами, що й обмеження авторських прав. Обмеження суміжних прав має місце в інтересах суспільства, яке заінтересоване у вільному розповсюдженні інформації, сприянні розвитку науки, освіти тощо. Зазначені обмеження встановлені Законом і не підлягають будь-якому розширеному тлумаченню.
   Подібні обмеження передбачаються законодавством багатьох зарубіжних країн, а також Римською конвенцією 1961 р.
   Допускається без згоди виробників фонограм (відеограм), фонограми (відеограми) яких опубліковані для використання з комерційною метою, і виконавців, виконання яких зафіксовані у цих фонограмах (відеограмах), але з виплатою винагороди, таке пряме чи опосередковане комерційне використання фонограм і відеограм та їх примірників:
   1) публічне виконання фонограми (відеограми);
   2) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи відеограмі, в ефір;
   3) публічне сповіщення виконання, зафіксованого у фонограмі чи відеограмі, по проводах (через кабель).
   Збір, розподіл і виплата винагороди здійснюється однією із організацій, яка управляє майновими правами виробників фонограм, відеограм і виконавців на колективній основі, відповідно до угоди між цими організаціями. У зазначеній угоді має бути визначений і розмір винагороди та її розподіл. Якщо цією угодою не передбачено інше, то винагорода розподіляється між виробниками фонограм, відеограм і виконавцями порівну. Зазначена угода укладається між організацією, що управляє майновими правами виробників фонограм, відеограм і виконавців на колективній основі, і організаціями, які використовують фонограму (відеограму).
   Розмір винагороди і умови її виплати визначаються угодою між користувачем фонограми, відеограми чи об'єднанням таких користувачів, з одного боку, і організаціями, які управляють майновими правами виробників фонограм, відеограм і виконавців, з другого боку.
   Строки чинності майнових прав виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення. Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання. Майнові права виробників фонограм (відеограм) охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фонограми (відеограми) або їх першого звукозапису (відеозапису), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована протягом зазначеного часу. Організації мовлення користуються наданими їм правами протягом 50 років від дати першого публічного сповіщення передачі.
   Визначені строки охорони суміжних прав починаються з 1 січня року, наступного за роком, в якому мали місце юридичні факти, передбачені Законом.
   До спадкоємців виконавця та правонаступників виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення переходить право дозволяти чи забороняти використання виконань, фонограм, відеограм, передачі в ефір і по проводах (через кабель). До зазначених осіб переходить і право на одержання винагороди. Зазначені права переходять у межах частини строків, що залишились.

Права суб'єктів промислової власності, що випливають з охоронних документів

   Права суб'єктів промислової власності щодо результатів їх науково-технічної творчості виникають лише на підставі державної реєстрації. Остання визнає заявлений результат об'єктом правової охорони і стверджує цей юридичний факт виданням охоронного документа (патенту чи свідоцтва). Саме охоронний документ визнає за заявником пріоритет заявленої пропозиції, авторство особи, що її розробила, і право власності на об'єкт правової охорони. Права, визначені охоронним документом, виникають у його власника саме від дати публікації про видачу охоронного документа.
   Права власників патентів також поділяються на дві групи: особисті немайнові і майнові права. До особистих немайнових прав патентовласників відносять право на авторство, право на назву об'єкта промислової власності і право на ім'я.
   Право авторства полягає в тому, що автор заявленої пропозиції (винахідник, автор промислового зразка, селекціонер тощо) має право вимагати від будь-кого визнавати себе єдиним творцем об'єкта правової охорони. Право авторства виникає не з охоронного документа, який лише засвідчує наявність цього права, а з моменту створення об'єкта, який охороняється Законом. Іншими словами, право авторства виникає ще до кваліфікації заявленої пропозиції об'єктом правової охорони. Саме з цього моменту виникає небезпека порушення права авторства. У сфері науково-технічної діяльності це інколи буває. Право авторства є абсолютним і виключним правом. Це право є також невідчужуваним, оскільки воно є сугубо особистим правом і не може бути передано будь-якій особі. Зазначене право належить творцю довічно і припиняється його смертю. Після смерті автора охороняється уже не право, а лише авторство як суспільно значимий інтерес, який полягає у визнанні творцем науково-технічного досягнення того, хто є дійсним його розробником.
   Творець науково-технічного досягнення має право на ім'я, яке полягає в тому, що розробник цього досягнення має право вимагати, щоб його ім'я згадувалося кожного разу при використанні цього досягнення. Ім'я дійсного автора зазначеного досягнення має бути обов'язково вказано в патенті незалежно від того, хто буде заявником. Проте автор науково-технічного результату має право просити, щоб його ім'я не зазначалося в публікаціях про заявку та видачу патенту. Безперечно, патентовласник вправі вимагати усунути помилки чи перекручення, що стосуються його імені.
   Відповідно до п. 5 ст. 8 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” винахідник має право на присвоєння свого імені створеному ним винаходу (корисній моделі). Видається, що винахідник має право також і на присвоєння винаходу і корисній моделі спеціальної назви. Принаймні таке прохання не суперечить Закону.
   За Законом України “Про охорону прав на сорти рослин” селекціонер сорту рослини (чи інший заявник) у заявці на видачу патенту на сорт обов'язково зазначає його назву. Назва првинна давати можливість ідентифікувати сорт, не повторювати назви або відрізнятися від назви уже існуючого сорту такого самого або близького ботанічного виду. Назва сорту не може складатися лише з цифр, за винятком випадків, коли це відповідає усталеній практиці найменування сортів, чи складатися виключно із знаків чи зазначень, які вказують на вид, групу стиглості, якість, призначення, цінність, походження або технологію вирощування. Вона не повинна вводити в оману щодо властивостей, походження та значення сорту або щодо особи автора сорту, суперечити принципам суспільної моралі. У разі подання заявки на видачу патенту на один і той же сорт в Україні і в інших державах назва сорту має бути однаковою.
   При будь-якому використанні сорту і будь-якою особою обов'язково має зазначатися назва сорту, під якою сорт занесено до Державного реєстру сортів рослин України.
   Майнові права суб'єктів промислової власності, які випливають з охоронного документа. Зазначені права досить чітко регламентовані патентними законами України.
   Майнові права винахідників та авторів промислових зразків, що випливають із патенту, досить близькі між собою, тому їх доцільно розглядати разом. Перш за все слід відзначити, що ці права виникають у патентовласників від дати публікації відомостей у офіційному бюлетені Установи про видачу патенту. Права, що випливають з патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід чи з деклараційного патенту на секретну корисну модель, діють від дати внесення інформації про нього до відповідного Реєстру.
   Патент надає його власнику виключне право використовувати об'єкт промислової власності за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Патенти України мають чинність лише в межах території України.
   Використання секретного винаходу чи корисної моделі власником патенту має здійснюватися з додержанням вимог Закону України “Про державну таємницю” та за погодженням із Державним експертом.
   Патент, як відомо, може бути виданий кільком заявникам, якщо об'єкт промислової власності був створений їх спільною працею. У такому разі їх взаємовідносини стосовно використання об'єкта промислової власності визначається угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожен співвласник патенту може використовувати об'єкт промислової власності за своїм розсудом. Проте жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання об'єкта промислової власності та передавати право власності на цей об'єкт іншій особі без згоди інших співвласників патенту.
   Основним достоїнством патентних законів України є те, що вони чітко і однозначно проголошують право власності на об'єкт правової охорони. Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Цей конституційний принцип знайшов своє відображення і в Законі України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”.
   Зміст права промислової власності характеризується, відповідно до Конституції України, тими ж правомочностями, що і звичайне право власності. Деякі фахівці вважають, що результат інтелектуальної діяльності не може бути об'єктом права власності, оскільки він не матеріальний, інші стверджують, що той же результат творчої діяльності не може бути об'єктом права власності тому, що цим об'єктом не можна володіти. Не вникаючи в сутність цієї дискусії, відзначимо, що вона відображає лише різні підходи світової практики до цієї проблеми. Законодавство одних країн визнає результати інтелектуальної діяльності лише об'єктом виключного права на використання, інших — об'єктом права власності. При цьому слід підкреслити, що ті країни, законодавство яких визнає творчі результати об'єктами права власності, ніскільки від цього не страждають (США, Франція та багато інших). Тому варто визнати позицію законодавця про визнання результатів науково-технічної діяльності об'єктами права власності виправданою. Творець повинен бути впевненим у тому, що творіння — це його власність.
   Отже, за Конституцією України суб'єкт промислової власності має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Але ж результат творчої діяльності — це не матеріальна річ, а Конституція надає право творцю володіти цим результатом. І в цьому немає помилки — об'єктом цивільного права може бути і безтілесна річ, тобто річ, яка не має матеріальної субстанції. Таку конструкцію знало ще стародавнє римське приватне право. Нема чого її боятися і в наш час. Адже під об'єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини. Творчі результати і є ті самі нематеріальні блага. Якщо ж результати інтелектуальної, творчої діяльності можуть бути об'єктами цивільного права, то вони можуть бути також і об'єктами права власності — одного із інститутів цивільного права.
   Якщо ж творчий результат може бути об'єктом права власності, то, безперечно, він може бути і об'єктом володіння. Але особливість об'єкта інтелектуальної власності полягає в тому, що він має здатність до тиражування і його копією можуть володіти треті особи, що дає привід прихильникам теорії виключного права стверджувати, що цим результатом можуть володіти всі, хто забажає.
   Результат творчої діяльності стає об'єктом правової охорони лише після його кваліфікації таким відповідним державним органом. І лише після цього він може бути матеріалізований у певний матеріальний носій і сповіщений невизначеному колу осіб. До цього моменту творчий результат є об'єктом володіння тільки його творця, адже іншим особам він просто недоступний. Після його публікації ним дійсно може володіти будь-яка третя особа, але якщо вона володіє цим результатом правомірно, то ця третя особа володіє зазначеним результатом лише від імені патентовласника. Інша правова ситуація буде суперечити цивільно-правовим засадам. При цьому варто мати на увазі, що будь-яка третя особа може володіти творчим результатом без дозволу його творця, але користуватися не може. Проте і серед технічних рішень є такі, якими володіє виключно сам автор цього рішення. Мова йде про секрети виробництва (ноу-хау). Під цим поняттям розуміють знання та досвід науково-технічного, виробничого, організаційного, фінансового, торговельного чи іншого характеру, які, як правило, не можуть бути загальновідомими і придатними для використання в будь-якій сфері діяльності. Користуватися цим секретом може або сам його власник, або інша особа лише за його дозволом. Те ж саме і з володінням, ним володіє тільки його власник.
   Ноу-хау не є загальновідомим, якщо його зміст не розкритий настільки для невизначеного кола осіб, що настає можливість його використання. Отже, власником цієї інформації є завжди сам її автор. Він також може передати цей секрет третім особам і тоді вони здійснюють володіння від його імені.
   Отже, з вищенаведеного можна зробити висновок, що об'єкти промислової власності (не матеріальні носії) можуть бути і в фактичному володінні їх творця. Суб'єкт права промислової власності позбавляється володіння лише тоді, коли науково-технічне досягнення гине, перестає існувати фізично, або він уступає його іншим особам.
   Суб'єкт права промислової власності, як і будь-який інший суб'єкт права власності, має право на користування. Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” в п. 2 ст. 28 проголошує, що патент надає його власнику виключне право на використання об'єкта промислової власності.
   У цивільному праві користування (використання) є юридично забезпечена можливість власника вилучати із належної йому речі її корисні якості, властивості тощо. Іншими словами, власник має право користуватися результатом своєї творчої праці будь-яким способом, що не суперечить чинному законодавству. Зрозуміло, що способи використання об'єктів промислової власності зумовлюються їх характером, а також доцільністю.
   Закон чітко визначає, що є використанням винаходу, корисної моделі, промислового зразка. Зокрема, використанням визнається:
   - виготовлення, пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський обіг у зазначених цілях продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка;
   - застосування способу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей спосіб, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним;
   - пропонування для продажу, введення в господарський обіг, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється патентом.
   Нагадаємо, що продуктом у такому разі £ будь-який промисловий виріб, виготовлений із застосуванням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Продукт визнається виготовленим із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу (корисної моделі), або ознаку, еквівалентну їй. Виріб визнається виготовленим із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.
   Виготовленням визнається виробництво продукту з комерційною метою, навіть за умови, що продукт тимчасово не реалізується, наприклад, знаходиться на складі в очікуванні більшого попиту. Немає значення також і те, де здійснюється продаж — у своїй державі чи за кордоном.
   Пропонуванням продукту для продажу є його реклама, яка може виражатися в його публічній демонстрації в торговельних залах і на вітринах, у рекламних кліпах, проспектах, каталогах тощо. Пропонуванням для продажу визнаються будь-які дії, спрямовані на сповіщення споживачів про наявність такого продукту і про бажання його продати. Це можуть бути оголошення в періодичній пресі, на радіо і телебаченні та іншими способами.
   Одним із видів використання об'єкта промислової власності є також застосування продукту у виробництві з комерційною метою. Поняттям “використання” охоплюються також такі дії як ввезення на митну територію України, зберігання, інше введення в господарський обіг з комерційною метою. Ввезенням вважається імпорт продукту на територію України навіть без мети його використання в Україні. Сам факт ввезення продукту на територію України є правопорушенням.
   Зберігання продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта промислової власності, на складах та в інших сховищах, його накопичення з метою наступного введення в обіг також вважається використанням запатентованого об'єкта промислової власності.
   Під продажем слід розуміти такі дії, які спрямовані на розповсюдження запатентованого продукту, на його реалізацію (корисної моделі) засобами цивільно-правових договорів. Це можуть бути оренда, лізинг, підряд, найм, дарування, міна, бартер тощо.
   Наведені дії не вичерпують усіх способів введення запатентованого продукту в обіг.
   Спосіб, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули, або ознаку, еквівалентну їй.
   Патентовласник має виключне право на здійснення зазначених дій стосовно запатентованого продукту, що означає, що тільки він може їх вчиняти. Зрозуміло, що це може бути будь-яка особа, яка є патентовласником на той час. Зазначена особа може обирати будь-який спосіб використання запатентованого продукту в межах чинного законодавства. Вона може використовувати цей продукт у підприємницькій діяльності, може виступати як індивідуальний підприємець, може утворити підприємство, внести належний йому запатентований продукт як внесок до статутного фонду будь-якого господарюючого підприємства. Зрозуміло, що зазначений об'єкт промислової власності може бути використаний у будь-якій галузі народного господарства — в промисловості, сільському господарстві, в системі охорони здоров'я, освіти та будь-якій іншій сфері, що не забороняється законом. Безперечно, запатентоване рішення буде використовуватися там, де воно може приносити корисний ефект.
   Чинне патентне законодавство України не передбачає такої ознаки об'єкта промислової власності, як здатність приносити позитивний ефект, будь-яку користь. Під цим поняттям розуміють не тільки економічний ефект — зниження собівартості вироблення продукту, підвищення його якості тощо. Це може бути також забезпечення кращих умов праці, зниження шкідливого впливу на навколишнє середовище тощо. В даному разі позитивний ефект розуміється досить широко. Будь-яка користь, що може дати використання об'єкта промислової власності, може бути підставою доцільності його використання.
   Не зважаючи на відсутність у чинному патентному законодавстві України такої ознаки як позитивний ефект, при вирішенні питання про доцільність використання запатентованого рішення позитивний ефект враховується в першу чергу. Зрозуміло, рішення, які не дають позитивного ефекту або не можуть його дати в даний час, просто не будуть використовуватися. Який же підприємець стане використовувати об'єкт промислової власності, який не здатний приносити йому позитивний ефект. При цьому мають враховуватися і витрати на впровадження у виробництво зазначеного рішення.
   Проте не тільки економічна доцільність використання того чи іншого об'єкта промислової власності обмежує волю підприємця. Чинне законодавство про промислову власність України містить формальні обмеження. Таким обмеженням є, наприклад, вимога закону, щоб використання запатентованого рішення його патентовласником не нанесло шкоди патентним правам інших патентовласників. Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” в п. 2 ст. 28 чітко проголошує: “Патент надає його власнику виключне право використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів”. Така ж норма міститься й в інших патентних законах України.
   Ще одне обмеження використання запатентованого рішення полягає в такому. Коли дане рішення не може використовуватися без використання запатентованого раніше рішення іншого патентовлас-ника або використання без нього дає менший позитивний ефект, то, зрозуміло, що використання даного рішення може мати місце лише на підставі угоди з патентовласником раніше запатентованого рішення. Якщо такої угоди з патентовласником раніше запатентованого рішення досягти не вдається, спір розв'язується судом.
   Виключні права власника патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід або деклараційного патенту на секретну корисну модель чи промисловий зразок обмежуються Законом України “Про державну таємницю” і відповідними рішеннями Державного експерта.
   Власник патенту чи деклараційного патенту на об'єкт промислової власності, який визнано секретним, має право на одержання від державного органу, визначеного Кабінетом Міністрів України, грошової компенсації на покриття витрат за сплату зборів, передбачених чинним законодавством.
   Для запобігання ненавмисного порушення патентних прав власник патенту може використовувати попереджувальне маркування із зазначенням номера патенту на продукті чи упаковці продукту, виготовленого із застосуванням об'єкта промислової власності.
   Право розпорядження власника патенту. Відповідно до Конституції України та чинних законів про промислову власність патенто-власник має право розпоряджатися належним йому об'єктом промислової власності. Право розпоряджатися як одна із правомочнос-тей власника патенту є юридично забезпечена можливість власника визначати правову долю об'єкта промислової власності. Оскільки об'єкти права промислової власності проголошені об'єктами власності, отже, і товаром, то патентовласник має право учиняти будь-які цивільно-правові угоди, спрямовані на відчуження зазначеного об'єкта. Це можуть бути продаж, дарування, міна, оренда, прокат, найм тощо.
   Патентовласник не завжди має економічну, фінансову чи будь-яку іншу можливість самому використовувати належний йому об'єкт промислової власності. У такому разі законодавство йому надає право розпорядитися об'єктом на свій розсуд. Передача патентних прав може здійснюватися різними способами в межах закону. Найчастіше така передача здійснюється у формі купівлі-продажу, а також міни. Проте як зустрічна плата за передачу патентних прав може виступати певний результат роботи або послуги. В такому разі тут можуть мати місце елементи договору підряду або послуги. Немає перешкод для безоплатної передачі патентних прав за договором дарування. Відчуження патентних прав можуть бути як юридичній, так і фізичній особі.
   До набувача патентних прав останні переходять в повному обсязі. Відчужувач патенту не може деякі права залишити за собою, а решту передати набувачеві, тобто відчуження лише окремих правомочноетей не допускається. Відчуження патентних прав, як і будь-яке інше відчуження можливе лише без будь-яких застережень. У договорі про відчуження не можуть визначатися сфери використання об'єкта промислової власності, територіальні чи часові обмеження. Набувач патентних майнових прав набуває їх в повному обсязі без будь-яких обмежень. Він стає власником патенту, отже, об'єкта промислової власності з усіма наслідками, які з цього юридичного факту випливають.
   Безперечно, одним із способів розпорядження належними патентними права є право власника патенту відмовитися від нього, тобто за своєю волею припинити його чинність, але про це нижче.
   Особливості використання селекційних досягнень. Використанням сорту є виробництво насіння з метою його відчуження, доведення до посівних кондицій для розмноження, продаж або інше введення в обіг, ввезення із-за кордону, збереження насіння для зазначених цілей, застосування як батьківської форми для одержання насіння.
   Результатом селекційної діяльності в рослинництві є одержання насіння для розмноження сорту. Способи використання насіння такі ж, як і об'єктів промислової власності.
   До суб'єктів майнових прав на селекційне досягнення в рослинництві належать автор сорту і патентовласник. Автором сорту визнається громадянин, творчою працею якого цей сорт виведений. Володільцем патенту може бути будь-яка особа, яка правомірно володіє патентом.
   Володілець патенту, який є автором сорту, може передати право на патент будь-якій фізичній чи юридичній особі, яка стає правонаступником володільця патенту. Якщо ж володілець патенту не є автором сорту, то він може передати право на патент з урахуванням умов, за яких це право було одержано від автора сорту.
   При цьому слід мати на увазі, що впровадження у виробництво сортів рослин і порід тварин допускається лише за умови, що вони допущені до впровадження в установленому порядку. Для цього сорти рослин повинні бути включені до Державного реєстру сортів рослин України, допущених до господарського використання.
   Патентні права на сорти рослин не поширюються на правовідносини, пов'язані з використанням запатентованого сорту:
   - в некомерційних цілях;
   - в експериментальних цілях;
   - як вихідного матеріалу для виведення інших сортів.
   Автору сорту належить право авторства, яке є невідчужуваним і охороняється безстроково.
   Під використанням топографії інтегральної мікросхеми (ІМС) слід розуміти:
   - копіювання топографії ІМС;
   - виготовлення ІМС із застосуванням даної топографії;
   - виготовлення будь-яких виробів, що містять ІМС;
   - ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну територію України;
   - пропонування для продажу, продаж, зберігання в зазначених цілях та інше введення в обіг ІМС, виготовленої із застосуванням даної топографії та будь-яких виробів, що містять такі ІМС.
   ІМС визнається виготовленою із застосуванням зареєстрованої топографії, якщо при цьому використано всі елементи, які визначають топографію ІМС оригінальною.
   Виключне право на використання топографії носить строковий характер. Чинність свідоцтва визначається строком в 10 років від дати подання заявки до Установи або від дати першого використання топографії ІМС за умови, що від цієї дати до подачі заявки пройшло не більше двох років.
   Власник патенту на об'єкт промислової власності чи деклараційного патенту, крім патентів (деклараційних патентів) на секретні винаходи та інші об'єкти промислової власності, має право подати до Установи для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого об'єкта промислової власності. В такому разі річний збір за підтримання чинності патенту зменшується на 50 відсотків, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви.
   Така публікація в офіційному бюлетені Установи має своєю метою сповістити громадськість про наявність такого запатентованого об'єкта промислової власності для якнайшвидшого використання цього об'єкта в народному господарстві України.
   Кожна особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана укласти з власником патенту чи деклараційного патенту договір про платежі. В договорі мають бути визначені строки і способи використання запатентованого об'єкта, розміри і порядок обчислення та виплати платежів за використання об'єкта. В разі виникнення спорів під час укладення такого договору, останній вирішується в судовому порядку.
   Якщо заяви про бажання використати об'єкт промислової власності до власника патенту не надійде, він може подати до Установи письмове клопотання про відкликання своєї заяви. В такому разі річний збір за підтримання чинності патенту сплачується в повному розмірі, починаючи з року, наступного за роком публікації такого клопотання.
   Подання заяви та її розгляд і публікація здійснюються відповідно до Інструкції про розгляд і публікацію заяви володільця патенту України про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) від 10 листопада 1995 р. Така ж Інструкція є і щодо промислових зразків.
   Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність патент надає його власнику право забороняти іншим особам використовувати об'єкт промислової власності без його дозволу та вчиняти інші дії, які відносяться до кола виключних прав патенто-власника. Проте законодавство встановлює ряд винятків із цього загального правила, коли такі дії не визнаються порушенням прав, що випливають із патенту.
   Будь-яка особа, яка до подання заявки на видачу патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок чи топологію інтегральної мікросхеми до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету в інтересах своєї діяльності з комерційною метою добросовісно використала в Україні технологічне (технічне) вирішення, тотожне винаходу, корисній моделі чи промисловому зразку та топології, зберігає право на безоплатне продовження його використання. Якщо зазначена особа здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, то вона також має право на безоплатне використання зазначеного об'єкта (право попереднього користування).
   Право попереднього користування відоме законодавству багатьох країн. Про нього сказано і в Паризькій конвенції про охорону промислової власності. Воно може мати місце за наявності таких умов:
   1) два різних автори незалежно один від одного створили два тотожні рішення. Безперечно, ці рішення створені абсолютно самостійно в результаті власної добросовісної творчої праці;
   2) зазначене науково-технічне досягнення реально використовується особою, що претендує на право попереднього користування, або ця особа здійснила необхідні серйозні і значні приготування до використання зазначеного досягнення. Права на попереднє користування не виникає, якщо науково-технічне вирішення розроблено, але воно не використовується і підготовчі роботи до його використання не провадилися;
   3) право попереднього використання виникає лише за умови, що саме використання чи приготування до використання має місце на території України. Отже, використання чи приготування до цього, здійснені за кордоном, не можуть бути підставою для виникнення права попереднього користування;
   4) саме використання об'єкта чи приготування до його використання має бути здійснено до подання заявки на видачу патенту на тотожне науково-технічне досягнення іншою особою.
   Як підкреслюється в чинному законодавстві про промислову власність право попереднього користування носить безоплатний характер. Суб'єкт права попереднього користування не повинен виплачувати будь-як винагороду патентовласнику. Але на відміну від пате нтовласника у разі використання такого ж досягнення третіми особами суб'єкт права попереднього користування не може йому заборонити подальше використання тотожного рішення. Обмеженим є також і обсяг користування — він не може бути розширеним проти того, який склався до подання заявки на цей же об'єкт.
   Право попереднього користування не може відчужуватися. Воно може переходити до інших осіб лише разом з підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в якій було використано об'єкт, тотожний тому, який заявлено, чи здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.
   Суб'єкт права попереднього користування не має права видавати іншим особам ліцензії на використання зазначеного об'єкта. Право попереднього користування не засвідчується яким-небудь охоронним документом, який підтверджував би його права. В разі виникнення спору між патентовласником і суб'єктом права попереднього користування його розв'язують у судовому порядку. В такому разі тягар доведення права попереднього користування лежить на його суб'єктові.
   Не є порушенням патентних прав використання запатентованого об'єкта промислової власності:
   - в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що запатентований об'єкт використовується виключно для потреб зазначеного транспорту;
   - без комерційної мети;
   - з науковою метою або в порядку експерименту;
   - за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо);
   - при разовому виготовленні ліків в аптеках за рецептом лікаря.
   Використання об'єкта промислової власності в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави можуть мати місце в корпусі, машинах, механізмах, обладнанні тощо за умови, що зазначений об'єкт використовується виключно для потреб цього транспортного засобу. Виробництво запатентованого продукту, пропозиція до продажу, сам продаж визнаються порушеннями патентних прав.
   Не попадає під патентну охорону використання запатентованого об'єкта з науковою метою або в порядку експерименту. Проте слід мати на увазі, що випадає з патентної охорони лише наукове дослідження самого запатентованого об'єкта або експериментування з ним. Це дослідження може стосуватися будь-яких параметрів даного об'єкта — його економічної чи іншої ефективності, впливу на навколишнє середовище тощо. Якщо запатентований об'єкт використовується за прямим своїм призначенням, то такі дії розцінюються як порушення патентних прав з усіма наслідками, що з цього випливають.
   Не визнається порушенням патентних прав, тобто виводиться з-під патентної охорони, також використання запатентованого об'єкта за надзвичайних обставин — при стихіях, катастрофах, аваріях, епідеміях тощо. За цих обставин законодавством допускається лише застосування запатентованих промислових об'єктів, тобто їх виробниче використання з метою ліквідації наслідків, які сталися внаслідок зазначених подій. Використання науково-технічного досягнення навіть в умовах дії стихійних сил, але не в зв'язку з ліквідацією наслідків, заподіяних цими подіями, визнається порушенням патентних прав. У разі використання запатентованого об'єкта промислової власності за таких екстремальних умов патенто-власник має право на відповідну компенсацію.
   Без дозволу патентовласника і без виплати йому винагороди допускається разове виготовлення ліків за рецептом лікарів. Це найчастіше стосується запатентованих речовин і штамів організмів рослин і тварин. Зазначена норма відома законодавству багатьох країн світу. Зазначений випадок виведення з-під патентної охорони об'єкта промислової власності стосується лише одноразового виготовлення ліків. Будь-яке інше виготовлення ліків, навіть за рецептами лікарів, визнається порушенням патентних прав.
   Не визнається порушенням патентних прав введення в господарський обіг виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта продукту будь-якою особою, яка придбала його без порушення прав власника.
   Продукт, виготовлений із застосуванням запатентованого об'єкта, вважається придбаним без порушення патентних прав власника патенту, якщо цей продукт був виготовлений і (або) після виготовлення введений в обіг власником патенту чи іншою особою за його спеціальним дозволом (ліцензією).
   Дана норма містить у собі так званий принцип “вичерпання прав”, який відомий також законодавству багатьох країн. Мова йде про те, що виготовлений із застосуванням запатентованого об'єкта продукт, введений в обіг з дозволу патентовласника або ним самим, свій подальший обіг здійснює поза межами волі патентовласника. Наприклад, виготовлений із застосуванням запатентованого об'єкта холодильник за умови додержання вимог закону, придбаний будь-яким споживачем, виходить із-під патентної охорони патентовласника. Власник холодильника має право ним користуватися і розпоряджатися уже без будь-якого дозволу патентовласника. Наведений виняток може мати місце за таких умов:
   - принцип “вичерпання прав” стосується тільки запатентованих об'єктів, втілених в оречевлену форму — пристрій, речовина, продукт, виріб тощо. Зазначений принцип не поширюється на запатентований спосіб;
   - продукт (промисловий виріб тощо) виготовлено із застосуванням запатентованого об'єкта;
   - зазначений продукт введений в обіг самим патентовласником або з його дозволу;
   - продукт введений в господарський обіг.
   Разом з тим чинне патентне законодавство надає охорону добросовісному набувачу продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта. Добросовісним набувачем такого продукту вважається будь-яка особа, що придбала зазначений продукт, не знала і не могла знати, що цей продукт виготовлений чи введений в обіг з порушенням патентних прав. Використання такого продукту не тільки в особистих інтересах, а навіть з комерційною метою не є порушенням патентних прав.
   Проте після одержання відповідного повідомлення патентовлас-ника зазначена особа повинна припинити використання продукту або виплатити власнику прав відповідні кошти, розмір яких визначається в установленому порядку.
   Обмеження прав власника патенту на сорт. Щодо прав володільця патенту на сорт, то вони такі ж як права власника патенту на об'єкт промислової власності. Адже селекційні досягнення за своїм правовим режимом прирівняні до винаходів. Використання прав, наданих патентом на сорт, здійснюється в межах, визначених законом. Будь-яка особа не може використати запатентований сорт без згоди володільця патенту. Проте права володільця патенту на сорт не поширюються на такі дії, які виходять за межі кола прав на об'єкти промислової власності: використання сорту як вихідного матеріалу для виведення інших сортів; розмноження у своєму господарстві для власних потреб зібраного матеріалу за умови належності сорту до визначених у ст. 47 Закону України “Про охорону прав на сорти рослин” ботанічних родів і видів.
   Наведені винятки, а також використання сорту в некомерційних та експериментальних цілях не визнається порушенням патентних прав володільця патенту на сорт. На підставі наведеного можна зробити висновок, що використання сорту в особистих і некомерційних цілях, зокрема для особистого споживання, також не визнається порушенням патентних прав.
   У сфері охорони прав на сорти рослин також діє принцип вичерпання прав. Якщо насіння, інший рослинний матеріал для розмноження введені в господарський обіг правомірно, то подальші цивільно-правові дії з цим матеріалом виходять з-під патентної охорони. Проте володільцю насіння та іншого матеріалу для розмноження забороняється їх використання для розмноження зазначеного сорту, а також вивіз із території України цих матеріалів, якщо вони можуть бути використані для розмноження, в країну, в якій даний сорт не охороняється. Це правило не поширюється на вивіз насіння з метою переробки для наступного споживання.
   Істотним обмеженням права на сорт є його примусове відчуження. За умови невикористання сорту володільцем патенту в Україні протягом перших трьох років, починаючи від дати прийняття рішення про видачу патенту і відмови володільця патенту від укладення ліцензійного договору, особа, яка бажає використати сорт, може звернутися до суду з позовною заявою про надання їй примусової не-виключної ліцензії.

Обов'язки суб'єктів промислової власності

   Обов'язки, що випливають з охоронного документа на об'єкт промислової власності, набувають чинності також віддати публікації в офіційному бюлетені відомостей про видачу охоронного документа. Основним з них є обов'язок сплачувати відповідні збори за дії, пов'язані з охороною об'єктів промислової власності.
   Збори сплачуються відповідно до “Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності”. Зазначене Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 р. № 543.
   Це Положення визначає термін і порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також розміри зазначених зборів згідно з додатком.
   Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила сплати зборів, ніж цим Положенням, застосовуються правила міжнародного договору.
   Сума зборів, що підлягають сплаті, визначається:
   - для громадян і юридичних осіб, що постійно проживають чи знаходяться в Україні (резиденти), — у гривнях, у розмірах виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на день сплати збору;
   - для громадян і юридичних осіб, що постійно проживають чи знаходяться за межами України (нерезиденти), — у доларах США.
   Якщо платників збору кілька і серед них одночасно є резиденти і нерезиденти, сума збору, яку повинні сплатити резиденти і нерезиденти, визначається пропорційно їх частці у складі платників, при цьому сума збору для резидентів визначається у гривнях, для нерезидентів — у доларах США.
   До суми збору не включається вартість послуг, пов'язаних з його сплатою.
   Сплата зборів провадиться через кредитні установи.
   Збір, розмір якого визначено у доларах США, може бути сплачений у доларах США або у гривнях за офіційним обмінним курсом Національного банку на день його сплати.
   Громадянам України пільги із сплати зборів надаються відповідно до законодавства.
   Громадянам держав — членів Співдружності Незалежних Держав надаються пільги відповідно до законодавства згідно з Угодою про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників і інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців, ратифікованою Законом України від 26 квітня 1996 р.
   Зазначені пільги надаються громадянам держав — членів Співдружності Незалежних Держав, які офіційно визнали дію на своїй території Угоди про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників і інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців і надають відповідно до цієї Угоди пільги громадянам України.
   Пільги, передбачені Положенням, надаються при поданні відповідних документів, що підтверджують наведені юридичні факти, що є підставою для надання пільг.

Додаток до Положення
про порядок сплати зборів за дії,
пов'язані з охороною прав на об'єкти
інтелектуальної власності

Перелік і розміри зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності

   Патентовласник зобов'язаний добросовісно використовувати запатентований об'єкт промислової власності. Власник охоронного документа не повинен зловживати патентними правами. Не допускається використання об'єкта промислової власності в обмеженій кількості з метою утримання високої ціни на продукцію, в якій використано запатентований об'єкт, продаж виробів, в яких використано запатентований об'єкт, по завищеній ціні.
   Використання об'єкта промислової власності не повинно наносити шкоду патентним правам інших осіб.
   Власник патенту на промисловий зразок, власник свідоцтва на топографію ІМС зобов'язаний використовувати запатентований об'єкт. Якщо зазначений об'єкт не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу патенту чи свідоцтва або від дати, коли використання запатентованого об'єкта було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати запатентований об'єкт, може звернутися до суду чи господарського суду із заявою про надання їй дозволу на використання запатентованого об'єкта. Така заява може бути подана за умови, що з власником охоронного документа не вдалося досягти угоди про укладення ліцензійного договору. Суд може дати дозвіл на таку примусову ліцензію за умови, що власник охоронного документа не доведе, що невикористання запатентованого об'єкта мало місце через причини, які не залежали від нього. Суд, виносячи рішення про надання примусової ліцензії, повинен визначити обсяг використання запатентованого об'єкта, строк дії наданого дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику охоронного документа.
   За певних умов власник охоронного документа зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання запатентованого об'єкта (промислового зразка) власнику пізніше виданого патенту, якщо промисловий зразок останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватися без порушення прав першого власника, — так звана залежна ліцензія. При цьому надання такого дозволу може бути обумовлено відповідним дозволом з боку власника пізніше виданого патенту, який зобов'язаний дати дозвіл, якщо його промисловий зразок удосконалює промисловий зразок власника раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї ж мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання промислового зразка власником патенту, яким цей дозвіл затребувано.
   Спори, пов'язані з наданням ліцензій, їх обсягом і строком дії, розв'язуються в судовому порядку.
   Права суб'єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, що випливають з охоронного документа. До цієї групи відносяться права на фірмове найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг і права на зазначення походження товарів.
   Оскільки закон про фірмові найменування в Україні ще відсутній, то про права суб'єктів фірмового найменування можна говорити лише перспективно.
   Право на фірмове найменування надає юридичній особі юридично гарантовану можливість виступати в цивільному обороті під власним фірмовим найменуванням. В умовах ринкової економіки індивідуалізація виробника в такий спосіб має для нього важливе значення — адже споживач знає, з ким має справу. Така індивідуалізація має значення як для самого виробника, так і для споживача. За умови, що під фірмовим найменуванням виробник зарекомендував себе як надійний партнер, виникають стійкі господарські зв'язки, зростає попит на його продукцію тощо. В умовах жорсткої конкурентної боротьби за ринок збуту це має неабияке значення. Разом з тим, фірмове найменування виробника покладає на нього серйозні обов'язки. Він зобов'язаний постійно підтримувати належний рівень своєї продукції, підвищувати її якість, знижувати матеріале- та енергоємність тощо.
   Будь-які цивільно-правові угоди юридична особа здійснює під своїм власним фірмовим найменуванням, що само по собі вже свідчить про певну господарську впевненість, стабільність цієї фірми. Власник фірмового найменування здійснює певні особисті немай-нові права. Він має право на захист своїх порушених прав, має право позначати своїм фірмовим найменуванням вироблювані ним товари (якщо це технічно можливо), розміщати його на вивісках, бланках, рахунках, прейскурантах тощо. Воно може використовуватися в різного роду оголошеннях рекламного характеру, публікаціях, анотаціях тощо.
   Разом з тим власник фірмового найменування (фірми) має право забороняти іншим особам неправомірно використовувати зареєстроване на його ім'я в тих же цілях найменування. Таким неправомірним використанням можуть бути різноманітні способи участі в цивільному обігу під чужим фірмовим найменуванням. Інші особи можуть згадувати чужі фірмові найменування, наприклад, у публікаціях, різних конкурсах, узагальненні практики тощо. Таке згадування не визнається неправомірним використанням фірмового найменування. При цьому, безперечно, фірмове найменування не повинно перекручуватися.
   Такі загальні правила існують у законодавстві більшості країн світу. Основні засади права на фірмове найменування містяться в Паризькій конвенції про охорону промислової власності. На підставі аналізу зазначених засад більшість дослідників схиляються до того, що право на фірмове найменування (фірму) — це є особисте немайнове право юридичної особи, воно є відображенням її репутації.
   Право на фірмове найменування виникає за загальним правилом з моменту його державної реєстрації, у законодавстві деяких країн — з моменту його фактичного використання. Безперечно, це право є виключним — ним може користуватися лише та юридична особа, на ім'я якої воно зареєстровано. Як особисте немайнове право воно не може бути будь-яким способом відчужене іншій особі. З цього загального правила є лише один виняток — фірмове найменування може перейти до інших осіб лише разом з підприємством.
   Право на фірмове найменування (фірма) є абсолютним правом. Суб'єкта цього права, власника даного фірмового найменування, зобов'язані визнавати усі інші особи. Вони повинні поважати право на фірмове найменування, рахуватися з ним і не порушувати його. Таким чином, порушником цього права потенційно може бути будь-яка особа.
   Право на фірмове найменування не обмежено будь-яким строком. Отже, юридична особа, яка зареєструвала це право на своє ім'я, може ним користуватися до тих пір, поки існує саме підприємство. Якщо в статусі юридичної особи сталися будь-які зміни, вони повинні знайти відповідне відображення у фірмовому найменуванні.
   Відповідно до чинного законодавства України підприємства усіх форм власності мають в обов'язковому порядку зареєструвати статут. У статуті підприємства зазначається власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування тощо. У найменуванні підприємства визначається його назва (завод, фабрика, майстерня та ін.) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне) та ін. (ст. 9 Закону України “Про підприємства в Україні”).
   Юридична особа може користуватися лише одним фірмовим найменуванням. Одне і те ж підприємство не може виступати в цивільному обігу під різними фірмовими найменуваннями. Це може привести до знеособлення підприємства і, отже, до зловживань. У той же час виключність права на фірмове найменування виключає можливість кільком підприємствам користуватися одним і тим же фірмовим найменуванням, що також може привести до втрати індивідуальності підприємства, не може сприяти успішному цивільному обігу.
   Специфічною особливістю права на фірмове найменування є також те, що воно, на відміну від інших об'єктів промислової власності, носить не територіальний, а екстериторіальний характер. Це означає, що фірмове найменування однієї країни повинно охоронятися й в іншій країні за умови, що обидві країни є членами Паризького союзу по охороні промислової власності. Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності право на фірму поширює на всі країни, які є членами зазначеного Союзу. Це положення має важливе значення. Практично воно означає, що фірмові найменування українських юридичних осіб охороняються в усіх інших країнах-членах Паризького союзу. А в межах України повинні охоронятися фірмові найменування зарубіжних країн, які є членами Паризького союзу.
   Проект цивільного кодексу України передбачає можливість передавати виключне право на використання фірмового найменування іншим особам за ліцензійними договорами.
   Постає і таке питання — хто має виключне право на використання фірмового найменування, тобто на фірму. Іншими словами, хто є суб'єктом права на фірму. Дискусія з цього приводу давня і досить тривала. Проте більшість дослідників схильні вважати, що суб'єктом права на фірму є тільки юридична особа. Зазначена теза знайшла належне відображення в проекті Цивільного кодексу України. Стаття 520 Проекту проголошує: “Найменування юридичної особи (фірми) охороняється законом за умови його державної реєстрації в установленому порядку”.
   Фізичні особи не можуть бути суб'єктами права на фірмове найменування. У цивільному обороті вони виступають під власним ім'ям.
   Не можуть бути суб'єктами права на фірмове найменування також організації, які не мають статусу юридичної особи, а також представництва і філіали юридичних осіб.
   Із викладеного випливає, що право на фірмове найменування (фірму) для його володільця майнових прав не породжує. Але воно є об'єктом права інтелектуальної власності юридичної особи.

Права, що випливають із свідоцтва на знак для товарів і послуг

   Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” не виділяє окремо особистих немайнових прав на знак для товарів і послуг. У цьому Законі мова йде лише про права, що випливають із свідоцтва (ст. 16 Закону).
   Зазначені права набувають чинності від дати подання заявки за умови сплати збору. Свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом. Стаття 5 (п. 3) Закону вказує, що право власності на знак засвідчує свідоцтво. Отже, зазначений Закон чітко і однозначно проголошує право власності на знак. Це основне майнове право власника свідоцтва. Власник знака наділений тими ж трьома правомочностями, що і власник будь-якого іншого майна: правом володіння, користування і розпорядження.
   Право володіння. Власник свідоцтва на знак для товарів і послуг, передусім, має право на володіння своїм" знаком. Володіння означає фактичну наявність знака для товарів і послуг у майні власника, можливість безпосереднього впливу на знак. Право володіння також варто розрізняти як у суб'єктивному, так і об'єктивному значенні цього поняття. У суб'єктивному розумінні право володіння є закріплена у нормах права можливість фактично володіти річчю: фізично або господарськи, оскільки однаково володіє знаком і той, хто тримає його у шухляді свого столу, тобто утримує фізично, і той, хто має змогу впливати на нього безпосередньо.
   У спеціальній літературі інколи дискутується питання про можливість володіння результатом інтелектуальної діяльності. Одні автори стверджують, що володіти цим результатом неможливо, оскільки цей результат дематеріалізований. Іншими словами, об'єкт права інтелектуальної власності є нематеріалізований об'єкт і тому бути у володінні будь-кого не може. Безперечно, знак для товарів і послуг є результатом інтелектуальної діяльності, в якому реалізована певна ідея, прагнення відрізнити певним чином свій товар від іншого подібного. Втілення цієї ідеї, образу, думки в матеріальне зображення є лише його матеріальним відтворенням, матеріальним носієм. Матеріальний носій може бути у володінні будь-якої особи, яка стала його власником.
   Щодо самої ідеї, закладеної в товарний знак, то нею ніби-то володіти не можна. З цим важко погодитися, оскільки вище наводилася стаття 41 Конституції України, відповідно до якої володіти можна будь-яким результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Те, що товарний знак є результатом творчої діяльності, ні в кого сумніву не викликає. Отже, власник знаку для товарів і послуг може і здійснює таку правомочність власника як право володіти належним об'єктом.
   Право користування знаком для товарів і послуг. Друга правомочність власника знака для товарів і послуг полягає в праві користуватися ним на свій розсуд. У суб'єктивному значенні право користування — це закріплена нормами права можливість одержання корисних властивостей речі для задоволення потреб власника. Стосовно знака для товарів і послуг це означає, що його власник має право вилучати із знака для товарів і послуг його корисні властивості будь-яким способом, не забороненим законом. Право користування нерозривно пов'язане з правом володіння. У спеціальній літературі існує така думка, що без володіння, без фактичного утримування речі, не можна видобувати з неї її корисні властивості і тим самим використовувати її для певних потреб. Проте цього не можна сказати стосовно знака для товарів і послуг. Власник знака може користуватися ним, фактично не володіючи. У певних випадках знак виходить із володіння його власника.
   Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” досить чітко визначає право на використання знака і його межі. Так, відповідно до п. 2 ст. 16 Закону про товарні знаки свідоцтво надає його власнику виключне право користування і розпорядження знаком за своїм розсудом. Отже, власник має виключне право використовувати і розпоряджатися своїм знаком. Це означає, що ніхто інший не може без дозволу власника знака використовувати його і розпоряджатися ним. При цьому Закон не містить ніяких винятків із цього правила, як це має місце в інших законах про промислову власність. Інші особи можуть використовувати знак лише з дозволу його власника на підставі договору.
   Використанням знака визнається застосування його на товарах і при наданні послуг, для яких знак зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній із запровадженням зазначених товарів і послуг у цивільний обіг.
   Усі наведені способи використання знака для товарів і послуг умовно можна поділити на дві групи. Перша група визначає його застосування для позначення товарів і послуг, у тому числі і на експонатах, що демонструються на виставках і ярмарках. Це основне призначення знака для товарів і послуг. При цьому слід пам'ятати, що використання знака як позначення товарів і послуг обмежується лише тим переліком товарів і послуг, який був указаний в заявці.
   Другу групу способів використання знака складає його використання в різного роду супроводжувальній документації та рекламі.
   Між тим за законодавством зарубіжних країн про товарні знаки під використанням розуміється дещо ширше коло способів вилучення з товарного знака його корисних властивостей і якостей. Так, закон Японії про товарні знаки надає володільцю знака виключне право на введення в цивільний обіг маркованих товарів. Це право за своїм характером охоплює всі види комерційної реалізації “маркованих виробів” — пропонувати товари під таким позначенням, володіти і зберігати під таким позначенням; пропонувати і надавати послуги під таким позначенням; вивозити і ввозити товари під таким позначенням.
   За законом Японії будь-якому іноземному експортеру чи національному імпортеру забороняється ввозити на територію країни товари під знаком, що належить іншому підприємцю (володільцю).
   Одним із поширених способів використання товарного знака є видача дозволу на його використання третім особам. Відповідно до п. 5 ст. 16 Закону України про товарні знаки власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.
   Право розпорядження. Будь-якому власнику належить третя правомочність — право розпоряджатися своєю річчю, своїм майном. Відповідно до Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (ст. 16, п. 2) свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом.
   Право розпоряджатися в об'єктивному розумінні є сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.
   Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нормах права можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.
   Право розпорядження реалізується в Законі про товарні знаки в п. 4 ст. 16, де проголошується: “Власник свідоцтва може передавати на підставі договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва”.
   Таким чином, Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” чітко і однозначно проголошує — власник свідоцтва має право відчужувати належний йому на праві власності товарний знак будь-якій особі і будь-яким способом без будь-яких застережень, за винятком одного.
   Закон не допускає передачі права власності на знак, якщо така передача може стати причиною введення споживача в оману щодо товару чи послуги або щодо особи, яка виготовила товар чи надає послуги. Але це застереження стосується самого товарного знака і зумовлене інтересами споживачів.
   Право розпорядження як правомочність власника краще викладено в проекті Цивільного кодексу України, п. 4 ст. 315 якого проголошує: “Правом розпорядження визнається юридично забезпечена можливість визначати долю речі”. Це визначення видається більш чітким і однозначним. Право розпорядження є не що інше як юридична можливість припинити своє право власності на річ або обмежити його. Обмежити право власності шляхом розпорядження можна лише одним способом — передати річ за договором позики.
   Що стосується знака для товарів і послуг, то в принципі він може бути переданий в оренду, але оренда — це не позика. Щодо позики, то знак для товарів і послуг як індивідуально визначена річ предметом договору позики бути не може. Отже, розпорядження знаком для товарів і послуг як можливість визначати його долю може бути здійснена лише способом припинення права власності на нього.
   Власник знака для товарів і послуг може, передусім, його продати будь-якій особі і лише з одним застереженням, про яке уже йшлося вище. Купівля-продаж знака для товарів і послуг може здійснюватися за загальними правилами Цивільного кодексу. Ціна знака визначається угодою сторін. Знаки для товарів і послуг, які користуються високим авторитетом, мають на ринку досить високу ціну. Компанія “Роллс-Ройс Плс” продала всесвітньо відомий товарний знак всього... за 40 мільйонів фунтів стерлінгів (66 мільйонів доларів США).
   Товарний знак є звичайним товаром, який на ринку користується попитом. Крім купівлі-продажу знак для товарів і послуг може бути відчужений і будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Він може бути предметом дарування, міни, застави. Відповідно до ст. 13 Закону України “Про господарські товариства” вкладами учасників і засновників серед іншого майна можуть бути об'єкти права інтелектуальної власності, в тому числі знаки для товарів і послуг.
   Отже, власник знака для товарів і послуг може його продати, подарувати, обміняти, внести як внесок до господарського товариства і розпорядитися будь-яким іншим способом, що не суперечить чинному законодавству. Уже підкреслювалося, що це способи припинення права власності на знак для товарів і послуг, які можуть мати місце лише на підставі одностороннього волевиявлення на вчинення зазначених угод. Це, безперечно, двосторонній правочин, але названі договори можуть мати місце лише на підставі одностороннього волевиявлення власника знака для товарів і послуг. Лише власник може прийняти рішення про продаж, міну, дарування знака для товарів і послуг тощо.
   Щодо купівлі-продажу знака для товарів і послуг слід пам'ятати, що договір про передачу права власності на знак для товарів і послуг та ліцензійний договір визнаються дійсними за умови, що вони зареєстровані в Установі. Закон про товарні знаки України не містить норми, яка б визначала юридичне значення реєстрації таких договорів.
   Свідоцтво на знак для товарів і послуг може бути видане на ім'я кількох осіб. У такому разі взаємовідносини при користуванні знаком визначаються угодою між співвласниками свідоцтва. Якщо такої угоди немає, кожний із співвласників свідоцтва може користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом. Проте жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака для товарів і послуг без згоди решти співвласників та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти співвласників свідоцтва.
   Ще одним досить важливим правом власника свідоцтва на знак для товарів і послуг є його право забороняти іншим особам використовувати зареєстрований знак без його дозволу, за винятком випадків, коли використання знака не визнається порушенням прав власника свідоцтва. Слід підкреслити, що Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” не містить норм, які б обмежували тим чи іншим чином право на використання знака його власником. Іншими словами, Закон не містить винятків, коли використання знака іншими особами без дозволу власника не вважалися б порушенням його прав.
   На жаль, зазначена норма в Законі не розкрита. Що означає “забороняти використовувати зареєстрований знак без його дозволу”?
   Закон Німеччини про товарні знаки містить досить розгорнуту статтю про те, що слід розуміти під забороною використовувати товарний знак третіми особами. Параграф 14 п. 2 проголошує: “Третім особам заборонено без згоди володільця товарного знака у ділових відносинах:
   1) використовувати ідентичне з товарним знаком позначення для товарів чи послуг, ідентичних з тими, охорону яких забезпечує товарний знак;
   2) використовувати позначення, якщо внаслідок ідентичності або схожості позначення з товарним знаком або ідентичності або схожості товарів і послуг, для яких надається охорона товарним знаком, для споживача виникає небезпека змішування, включаючи небезпеку умоглядного поєднання позначення з товарним знаком;
   3) використовувати ідентичне або схоже з товарним знаком позначення для товарів і послуг, не схожих з тими, охорону яких здійснює товарний знак, якщо мова йде про відомий в країні товарний знак і використання позначення може без виправданих підстав недобросовісним чином вплинути на розрізняльну здатність або повагу до відомого товарного знака.
   Якщо передумови, наведені вище, визнані, то забороняється зокрема:
   1) наносити позначення на товари або їх упаковку;
   2) пропонувати товари під таким позначенням, вводити в цивільний обіг або зберігати для таких цілей;
   3) пропонувати або надавати послуги під таким позначенням;
   4) ввозити або вивозити товари під таким позначенням;
   5) використовувати такий знак у діловій документації або в рекламі.
   Крім того, третім особам заборонено без згоди володільця товарного знака в ділових відносинах:
   1) наносити ідентичне або схоже з товарним знаком позначення на елементи оформлення або упаковки або на розрізняльні засоби — такі як етикетки, вивіски, навіски, нашивки або їм подібні;
   2) пропонувати, запускати в обіг або мати для названих цілей елементи оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними або схожими з товарним знаком;
   3) ввозити або вивозити елементи оформлення, упаковку або розрізняльні засоби, позначені ідентичними (або схожими) з товарним знаком, якщо є небезпека, що елементи оформлення чи упаковки будуть використані для оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності для оформлення або упаковки, або для надання розрізняльної здатності товарам чи послугам, стосовно яких третім особам заборонено використовувати товарний знак.
   Особи, які зловмисно використали товарний знак, права на використання якого в них не було, зобов'язані припинити використання, відшкодувати володільцеві товарного знака вигоду, що виникла внаслідок правопорушення. Якщо правопорушення здійснено службовцем чи представником підприємства, то вимога про припинення правопорушенні про відшкодування шкоди може бути пред'явлена володільцю підприємства.
   Цей параграф 14 Закону Німеччини про реформу законодавства про товарні знаки, досить великий за обсягом, наведений для того, щоб показати, який великий зміст може мати поняття “забороняти використовувати зареєстрований товарний знак без дозволу “його власника”. Очевидно й друге — така розшифровка цього поняття ніскільки не завадила б і Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” замість наведеного, не дуже зрозумілого, нечіткого і далеко неоднозначного словосполучення.
   Незрозумілим є також застереження, що заборона використання знака не стосується тих випадків, “коли використання знака не визнається згідно з цим Законом порушенням права власника свідоцтва”, адже Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” ніяких винятків з цього приводу не містить.
   Власник свідоцтва має право проставляти поряд із знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні. Якщо власник свідоцтва здійснює посередницьку діяльність, то він має право на підставі договору з виробником товарів або особою, що надає послуги, використовувати свій знак поряд із знаком зазначених осіб, а також замість їх знака.

Обов'язки власника знака для товарів і послуг

   Використання знака для товарів і послуг є не тільки правом його власника. Закон покладає на власника знака певні обов'язки. Передусім власник знака зобов'язаний його використовувати. Відповідно до ст. 17 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва. Використання знака його власником чи з його дозволу іншими особами не повинно наносити шкоду.
   Закон визначає досить суворі наслідки для власника свідоцтва в разі невикористання знака. Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання було припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду (господарського суду) із заявою про дострокове припинення чинності свідоцтва.
   Заінтересованість іншої особи до знака, використання якого не почалося, було припинено або було недостатнім, може бути викликана певними факторами. Наприклад, ця інша особа має намір зареєструвати зазначений знак на своє ім'я. Але при цьому слід мати на увазі, що власник свідоцтва має право на повторну реєстрацію, яка може мати місце лише за наявності певних умов. Чи є припинення використання, його недостатність або просто невикористання підставою для повторної реєстрації, Закон чіткої відповіді не містить.
   Видається, що підстави для дострокового припинення дії свідоцтва не можуть бути підставою для повторної реєстрації. 
   Власник свідоцтва може заперечувати проти позбавлення його права власності через невикористання, недостатнє використання або припинення використання.
   При вирішенні цього питання суд може взяти до уваги подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовувався з незалежних від нього причин.
   Із ст. 17 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” можна зробити ряд висновків: 1) рішення про дострокове припинення чинності свідоцтва може прийняти лише суд або господарський суд; 2) невикористання знака для товарів і послуг сталося з незалежних від його власника причин; 3) невикористання мало місце протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання знака було припинено; 4) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва може порушити будь-яка заінтересована особа; 5) клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва можна порушити і при наявності недостатнього використання знака. Правда, Закон не розкриває змісту поняття “недостатнє використання”.
   Наведені висновки викликають принаймні кілька зауважень. Перше зауваження стосується строку, протягом якого знак не використовувався або використовувався недостатньо. Цей строк Законом визначений в три роки. Між тим, у більшості країн цей строк визначений в п'ять років. Видається, що в інтересах власника свідоцтва строк в п'ять років більш доцільний.
   Друге зауваження також стосується строку. Закон не визначає, протягом якого строку можна порушити клопотання про дострокове припинення чинності свідоцтва. Адже цей строк також має правове значення. У законодавстві інших країн він також більш чітко визначений.
   Третє зауваження стосується змісту поняття “недостатнє використання”. Закон України не містить чіткого визначення цього поняття. Потребує уточнення і саме поняття “використання знака”. У законодавстві зарубіжних країн під поняттям використання розуміють не тільки реальне використання, тобто фактичне. Зарубіжне законодавство використанням визнає також так зване номінальне використання, під яким розуміють застосування лише в рекламі або публікаціях у той час, коли рекламована продукція не випускається. З цього приводу в спеціальній літературі висловлювалися різні думки. Більшість авторів схиляється до того, що потрібно розумно поєднувати вимоги фактичного і номінального використання.
   Постає також питання і про обсяг використання, який, до речі, пов'язаний з поняттям “недостатнє використання”. Очевидно, що на ці запитання Закон має дати відповіді.
   Ще один обов'язок, про який нагадує Закон, — це обов'язок заявника і власника свідоцтва сплачувати передбачені Законом збори. Стаття 23 Закону приписує: за подання заявки на видачу свідоцтва, підтримання його чинності, продовження строку дії сплачуються збори. Розмір зборів, строки їх сплачування та порядок сплати визначені Положенням про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, знаки для товарів і послуг, про яке уже велася мова.
   Відповідно до Додатку до зазначеного Положення лише за самі необхідні дії, пов'язані з охороною прав на знаки для товарів і послуг, слід сплатити близько 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що не так вже й мало для власника свідоцтва — фізичної особи.
   Отже, право на знак для товарів і послуг є абсолютним і виключним правом. Це означає, що власник свідоцтва на знак має право на використання знака, а також на розпорядження ним. У межах України ніхто не може користуватися знаком для товарів і послуг без дозволу власника свідоцтва.
   Право на використання зазначення походження товарів має свою специфіку. Передусім право на користування зазначенням походження товарів не є виключним. Прийнято вважати, що право на зазначення походження товарів само по собі є надбанням держави. Фізичним і юридичним особам, які знаходяться в конкретному географічному місці і виробляють товар, що має особливі властивості або певні якості, які зумовлюються певними природними умовами або поєднанням природних умов з людським фактором, лише надається право на використання зазначення походження товарів. Це право не носить виключного характеру.
   Відповідно до Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” реєстрація права на використання кваліфікованого зазначення походження товарів не обмежує прав інших осіб на реєстрацію їх прав на використання цього ж зазначення походження товарів. Отже, одним і тим же зазначенням можуть користуватися кілька осіб, але за умови, що їх товар характеризується тими ж специфічними ознаками.
   Особливістю реєстрації кваліфікованого зазначення походження товарів є те, що така реєстрація надає і право на використання цього зазначення, маючи при цьому на увазі, що може мати місце лише реєстрація права на використання уже зареєстрованого зазначення походження товарів.
   Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на використання кваліфікованого зазначення походження товарів, визначається занесеними до Реєстру і зафіксованими у свідоцтві характеристиками товару та межами географічного місця.
   Власник свідоцтва має право:
   - використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару;
   - вживати заходів щодо заборони неправомірного використання кваліфікованого зазначення походження товару особами, які не мають на це права;
   - вимагати від осіб, що порушили його права, припинення цих порушень і відшкодування матеріальної та моральної шкоди у встановленому порядку.
   Використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару має лише особа, на ім'я якої зареєстровано це право, тобто власник свідоцтва (ст. 17, п. 4). Проте слід мати на увазі, що суб'єкт, на ім'я якого здійснена реєстрація на зазначення, має право власності на свідоцтво, як на охоронний документ. Але права власності на саме кваліфіковане зазначення походження товару у зазначеного суб'єкта не виникає.
   Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається:
   - нанесення його на товар або на етикетку;
   - нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;
   - запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.
   Власник свідоцтва має право наносити поряд із кваліфікованим зазначенням походження товару попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстровано в Україні.
   Для попереджувального маркування назви місця походження товару застосовується обведена овалом абревіатура “НМП”. Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: “Зареєстрована в Україні назва місця походження товару”.
   Для попереджувального маркування географічного зазначення походження товару застосовується обведена овалом абревіатура “ГЗП”. Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: “Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару”.
   Власник свідоцтва не має права:
   - видавати ліцензію на використання кваліфікованого зазначення походження товару;
   - забороняти (перешкоджати) спеціально уповноваженим органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих властивостей та інших характеристик, на підставі яких зареєстровано кваліфіковане зазначення походження товару та/або право на його використання.
   Власник свідоцтва має право, як уже зазначалося, забороняти іншим особам неправомірне використання кваліфікованого зазначення походження товару. Неправомірне використання зазначення може мати місце у випадках, коли використання здійснюється без реєстрації права на його використання, без дотримання вимог до товару, особливі властивості та інші характеристики якого внесені у свідоцтво.
   Відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди здійснюється відповідно до чинного цивільного законодавства.
   Власник свідоцтва зобов'язаний забезпечувати відповідність якісних показників, особливих властивостей та характеристик товару, що виробляється, їх опису в Реєстрі.

   Питання для контролю
   1. Виникнення суб'єктивних прав на об'єкти інтелектуальної власності.
   2. Особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності.
   3. Майнові права суб'єктів авторського права і суміжних прав.
   4. Майнові права суб'єктів права промислової власності.
   5. Майнові права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.