2.1. Становлення і розвиток законодавства України про інтелектуальну власність

   Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичайно молоде і його становлення продовжується одночасно з становленням державності та формуванням правової держави. Якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право неіснуючої держави. І все ж Україна має свою власну історію, в тому числі й історію держави й права. У цьому контексті нас цікавить історія становлення цивільного права, зокрема права про інтелектуальну власність.
   У процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно важлива роль цивільного законодавства, складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність. В ієрархії права друге місце після Конституції (Основного Закону) має посідати цивільне право. І це справді так. Воно регулює ті суспільні відносини, які за своїм змістом є життєвою тканиною суспільства.
   Парадоксально, але в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства. На території України в різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких вона входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Багато факторів і найголовніший серед них — відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше законодавство, але не українське. Але категорично стверджувати, що Україна зовсім не мала цивільного законодавства, не можна.
   Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Литовський Статут у трьох його редакціях є пам'яткою не лише литовського, а й українського та білоруського народів. Багато його норм сягали своїм корінням у “Руську правду” часів Київської Русі. Правові звичаї продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVIII і першої половини XIX століть: “Права, по которым судится малороссийский народ” (1743), “Экстрат малороссийских прав” (1767), “Экстрат из указов, инструкций и постановлений” (1786), “Собрание прав Малороссии” (1807), “Свод местных законов западных губерний” (1837).
   Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було прийнято рішення про створення окремих збірників, які б систематизували діючі форми кримінального і цивільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект першого Цивільного кодексу України. “Собрание прав Малороссии” було підготовлено на основі чинних в Україні Зерцала Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебурзького та інших.Цей збірник діяв в Україні до 1843 р., в ньому в основному були викладені норми цивільного права. Проте внаслідок самодержавної політики царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій половині XIX ст. став “Свод законов Российской империи” в редакції 1842 р., десятий том якого містив норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна.
   Не мала повністю сформованого цивільного законодавства і Українська Народна Республіка. У Законі УНР “Про порядок видання законів” від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: “Всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 7 жовтня 1917 p., оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народної Республіки”. До таких належали і норми цивільного права “Своду законов Российской империи”, які поширювалися на територію України.Авторське право з'явилося в Росії лише на початку XIX ст. в досить своєрідній формі — в Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 p., в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже в законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як “майно благонабуте”, а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857 р.) цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське вправо розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право, який досить детально регулював авторські відносини. Цим законом права автора були істотно урізані.
   У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, які регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 р. були прийняті “Основи авторського права” як загальносоюзний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 р. по 1929 р. не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні в цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. “Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів”.
   Багато положень з “Основ авторського права” були згодом перенесені в українське законодавство про авторське право. Проте термін дії авторського права після смерті автора було скорочено до 25 років, а в Основах авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. авторське право мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів, на які поширювалось авторське право (як союзного, так і республіканського законодавства), і діяли аж до другої кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон від 6 лютого 1929 р.
   Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р. авторське право включив повністю. Йому присвячено IV розділ, який складається із 41 статті (ст. 475—516 Цивільного кодексу РРФСР).
   Цивільний кодекс УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. також містить розділ IV “Авторське право”, який складається із 44 статей (ст. 472—516 Цивільного кодексу Української РСР). Після прийняття Цивільного кодексу було прийнято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін. Звичайно, до розділу IV цього Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень. Але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України “Про авторське право і суміжні права”, прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.'. Згодом було прийнято також ряд нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва” від 18 листопада 1994 р. № 784 та “Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва” від 18 липня 1995 р. № 532. Верховна Рада України 31 травня 1995 р. прийняла Закон “Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права” до Цивільного кодексу України були внесені відповідні зміни.
   Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного авторського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковано в 1929 p., українським вважалося формально, бо воно було точною копією російського авторського права.
   Приблизно таким саме шляхом розвивалось і право на винаходи, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, що встановлював загальні правила по видачі привілеїв на винаходи в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 p., опублікований під назвою “Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах”. За цим законом видача привілеїв носила факультативний характер, і держава не зобов'язана була надавати привілей при наявності в пропозиції певних ознак. Строк привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10 років.
   У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р. Проте за обома цими законами привілеї видавались на розсуд начальства.
   Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від ЗО березня 1870 р. Цей закон уже використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, у результаті якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 років і міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.
   Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторське свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбанням держави. Наступним етапом був Закон про патенти на винаходи (1924 р.). У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, який став обов'язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавство про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості.
   Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 p., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення.
   Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а також визнано новий об'єкт правової охорони — технічні удосконалення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 p., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення. Це Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р., за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р.. Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР “Про винаходи в СРСР”. Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід — товаром з усіма наслідками, що з цього випливають.
   Закон набрав чинності з 1 липня 1991 p., але через фактичний розпад СРСР він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце — його основні положення були сприйняті законодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси ринкового характеру.
   Отже, Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні почалися активні кодифікаційні роботи, в тому числі і щодо законодавства про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою в цьому напрямі варто вважати Закон України “Про власність”, який у статтях 13 і 41 проголосив два важливих положення: 1) результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності; і 2) дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона передусім цим Законом.
   Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Одночасно велась розробка пакету законів про правову охорону об'єктів промислової власності.
   У цей же час Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала для себе чинною Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть, склав Закон України “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” від 13 грудня 1991 р. Хоча в цілому Закон носить декларативний характер, проте він проголосив ряд принципових засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визначаються об'єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці ж засади було покладено в основу Закону “Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993 р. У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову власність, серед яких: Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 p.). Цього ж дня було прийнято Закон “Про племінне тваринництво”. Трохи раніше був прийнятий Закон “Про охорону прав на сорти рослин”. Наведені закони склали правову основу захисту прав на об'єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тою чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.
   Зокрема були прийняті Закон України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р., “Про захист інформації в автоматизованих системах” від 5 липня 1994 р., “Про наукову і науково-технічну експертизу” від 10 лютого 1995 р. У зв'язку з прийняттям пакету законів про промислову власність внесено відповідні зміни до Цивільного кодексу України, до Кодексу законів про працю України, до Митного кодексу і т. ін. Відповідні зміни внесено також і до раніше прийнятих законів України.
   Чи можна вважати становлення законодавства про інтелектуальну власність України закінченим? Безумовно, ні. Процес становлення продовжується. Нині завершується робота по проекту Цивільного кодексу України, прийняття якого зумовить необхідність розробки ще ряду законодавчих проектів.
   Прийняття законів України про інтелектуальну власність — це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони в ряді випадків недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття — явище надзвичайної ваги.
   По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодавством України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки положення, що містяться в VI розділі Цивільного кодексу України, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне законодавство колишнього СРСР і то в найзагальнішому вигляді. По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближено до вимог ринкової економіки. Воно визнало результати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо. По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством. По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України не відокремлене від відповідного законодавства країн СНД. П'ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно проголосило результати інтелектуальної діяльності об'єктами права власності.
   Незважаючи на окремі явні вади зазначеного законодавства, його все ж належить оцінити позитивно. Безумовно, воно потребує подальшого удосконалення. У процесі застосування законодавства виявилися і виявляються його уразливі місця, неузгодженості тощо. Про деякі з них варто згадати.
   Важливе питання, що виникає у зв'язку з проблемою становлення законодавства про інтелектуальну власність України, — місце цього законодавства в проекті нового Цивільного кодексу України.
   З цього приводу висловлюються різні погляди. Цікаву думку висловив проф. О. А. Пушкін. Він писав, що право інтелектуальної власності — це речове право і воно не повинно викликати ніякого сумніву. Воно характеризується такими самими рисами абсолютності і виключності. І тому, здавалося б, логічно розділ “Право інтелектуальної власності” помістити одразу за розділом “Право власності та інші речові права”. Але слід враховувати, що здійснення права інтелектуальної власності пов'язано з виконанням специфічних договорів, видачею ліцензій і встановленням на їх основі таких саме специфічних зобов'язань. Тому цей розділ необхідно помістити після традиційного розділу “Зобов'язальне право”.
   Н. М. Мироненко вважає, що інститут права приватної власності заслуговує на визнання як окремий, самостійний цивільно-правовий інститут, проте, вона не визначила місце цього інституту в проекті кодексу. Вона також висловила цікаві обгрунтовані думки з приводу визнання права інтелектуальної власності лише за творцем цієї власності. Обгрунтованим видається її твердження, що суб'єкту права інтелектуальної власності належать ті самі правомочності — право на володіння, на користування і розпорядження, що й звичайному власнику. Але не можна погодитися з твердженням Н. М. Мироненко, що суб'єкту права інтелектуальної власності належить право на недоторканність. Таке категоричне твердження не відповідає реальному стану речей. Право на недоторканність мають лише автори творів науки, літератури і мистецтва. Що стосується результатів технічної творчості, то їх автори такого права не мають. Тому є слушною думка В. Ф. Чигиря про те, що було б нерозумно заборонити використання науково-технічних досягнень як вихідної бази для створення нового технічного рішення. На думку В. Ф. Чигиря, право інтелектуальної власності має міститися після розділу “Зобов'язальне право”. Проте не можна погодитися з його твердженням, що результати інтелектуальної діяльності не можуть бути об'єктами права власності.
   Викладені та інші зауваження щодо місця, поняття і змісту права інтелектуальної власності, безумовно, мають важливе теоретичне і практичне значення. Деякі з них будуть враховані, інші — не будуть, але головне не в цьому. Головне в тому, що процес становлення власного законодавства України про інтелектуальну власність продовжується.