13.1. Поняття та зміст права власності

   Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.
   Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.
   Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).
   Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.
   Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.
   Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.
   Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.
   Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.
   Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).