§ 2. Образність мови: поняття, зміст, роль, засоби створення образності

   Образність мови. Не можна розмовляти з аудиторією тільки мовою абстрактних понять, узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Оратор має зацікавити, захопити слухачів ідеями, які він розкриває. І тут образність викладу необхідна. М. Горький зазначав, що мова повинна бути не тільки ясною, простою, правильною, чистою, а й яскравою. Зобразити яскраву, образну картину перед слухачами — залишити вражаючий відбиток у їх свідомості, схвилювати їх.
   Образ — це чудова форма ораторського мистецтва. Вона завжди використовувалась у промовах ораторів з трибуни суду.
   У справі Віри Засулич, яка обвинувачувалась у замаху на вбивство петербурзького градоначальника генерала Трепова, викликаного беззаконним розпорядженням останнього висікти різками політичного ув’язненого Боголюбова, її захисник П.А. Александров образно змалював картину застосування в Росії різок: “Різка панувала скрізь: у школі, на мирському сході, вона була неодмінною приналежністю на конюшні поміщика, потім у казармах, у поліцейському управлінні. У зведеннях наших кримінальних, цивільних і військових законів різка мережила всі сторінки. Вона складала якийсь легкий мелодійний передзвін у загальному гучноголосому стугоні нагая, кия і шпіцрутенів”.
   Образність головним чином досягається за допомогою тропів і стилістичних фігур.
   Троп (грец. tropos — зворот) — вживання слова або вислову у переносному, образному значенні. В основі тропа — зіставлення двох явищ, предметів, які близькі один одному за будь-якими ознаками. Народна мудрість говорить: “Без солодкого не відчуєш гіркого, без потворного не будеш мати уявлення про прекрасне”.
   Існують такі види тропів: порівняння, епітет, метафора, алегорія, іронія, гіпербола, уособлення тощо.
   Порівняння. Це — зіставлення одного предмета з іншим з метою більш яскравої й наочної характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про необхідність удосконалення всієї системи освіти і про те, як важливо молодих людей навчити творчо мислити, підготувати їх до життя, можна навести образне висловлювання, яке використовує порівняння: “Ще стародавці говорили, що учень — це не посудина, яку необхідно наповнити, а факел, який необхідно запалити”.
   Порівняння відіграють дуже важливу роль при описах, вони допомагають уявити об’єкт розмови.
   Епітет — (від грец. “додаток”) образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найбільш характерну чи вражаючу якість. “Чи слід молодиці світити грішним волоссям проти Божого сонця ?” (І. Нечуй-Левицький ).
   Метафора — (від грец. перенесення) заміна прямого найменування предмета образним. Метафора є тим же порівнянням, однак у порівнянні схожість указується прямо, а у метафори домислюється. Юність можна порівняти з весною життя. Метафора за своєю суттю є скороченим порівнянням, в якому пропущений сам об’єкт порівняння. Наприклад: чаша терпіння, у чужу душу не влізеш, випити гірку чашу та ін.
   Алегорія (іносказання) — зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. Наприклад: хитрість інакомовно показують у вигляді лисиці; мир — у вигляді голуба. Відома всім алегорія кохання — серце; алегоричне зображення зміни війни на мир — “І перероблять мечі свої на лемехи, а списи свої на серпи”. Тартюф — алегорія лицемірства, Дон Кіхот — алегорія лицарства і т. п.
   Уособлення — надання неживим речам або природним явищам людських рис: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-ведмідь, тощо. Уособлення, дуже характерне для фольклору з його міфопоетичною свідомістю, використовується також літераторами: “Реве та стогне Дніпр широкий ...” (Т.Шевченко).
   Гіпербола (від грец. “перебільшування”) — навмисне художнє перебільшення сили, значення, розміру явища, що зображується. Наприклад: “Мало який птах долетить до середини Дніпра” (М.Гоголь). Гіперболи часто вживаються в політичній полеміці та пропаганді тощо.
   Літота (від грец. “простота”) — образний вислів, який полягає у зменшуванні величини, значення явища, яке зображується. Наприклад: Від Ніжина до Києва рукою подати. Оратори нерідко використовують засоби з народної мудрості: “хлопчик з палець”, “хатинка на курячих ніжках”. Літота — протилежний до гіперболи троп.
   Виразність і дієвість мови оратора багато в чому залежить від побудови фрази, її конструктивних особливостей. Стилістично значущі типи цих побудов (побудови фрази) називаються фігурами (лат. figura — образ, вид). До стилістичних фігур належать: інверсія, антитеза, градація, анафора та інші спеціальні синтаксичні прийоми.
   Інверсія (від лат. “перестановка”) — незвичний, нехарактерний для даної національної мови порядок розташування слів. Використовується з метою привернути увагу слухача. Наприклад: Пити за перемогу не годиться завчасно, то прикмета погана (Н.Рибак).
   Анафора (від грец. “винесення вгору”) — лексико-синтаксичне повторення слів і словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків). Блискучий зразок її знаходимо у промові Цицерона проти Катіліни, де за її допомогою змальовується ця злочинна людина: “Хто отруйник на всю Італію, хто гладіатор, хто розбійник?” І далі називає Катіліну вбивцею, підроблювачем заповітів, обманщиком, гультяєм, марнотратцем, розпусником. Дванадцять разів повторюється у цьому реченні питальний займенник “хто” — анафора, що виділяє кожен вид злочинності Катіліни, надає всій структурі гостроти.
   Антитеза (від грец. “ протиставлення”) — зворот промови, в якому для посилення виразності протиставлені поняття, думки, образи, стани, риси характеру діючих осіб. Наприклад: Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Перемелеться лихо — добро буде. Антитезою часто прикрашав свої промови Цицерон. Так, звинувачуючи Верреса, він передбачив, що захисник підсудного Гортензій протиставить йому такий аргумент, як ім’я славного полководця. “Тепер, — каже Цицерон, — захисники Верреса можуть заявити: “Хай Веррес злодій, хай святотатець, хай перший негідник і злочинець, але він добрий і вдалий полководець і його треба зберегти на важкий час для республіки”, тобто злочинствам Верреса протиставити його військові здібності як основний аргумент проти обвинувачувального натиску Цицерона.
   Антитеза робить речення не тільки багатим за змістом, але й винятково милозвучним і принадним.
   Градація (від лат. “поступовість”) — стилістичний прийом, що дає змогу відтворити вчинки, думки, почуття, або події в розвитку. Багатоступеневу градацію знаходимо в промові Цицерона “На захист Секста Росція з Амерії”: “У місті народжується розкіш, з розкоші неминуче виростає жадібність, з жадібності проривається зухвалість, потім виникають всі злочини і лиходійства”. Ця градація складається з чотирьох ступенів. Зміст першого ступеня міститься в другому, зміст першого і другого — у третьому, зміст всіх трьох створює четвертий — найвищий і найсильніший ступінь. У п’ятій верринці знаходимо градації, що містять відповідні стадії судових процедур, наприклад: “Його повідомили про цю справу. Негайно, як належало, за його наказом названих людей схопили, привели в Лілібей, повідомили господаря, відбувся суд, їх засудили”. Тут градація створюється за логічним значенням сказаного, що є стрункою цілістю.
   Усі подані вище тропи і фігури в основному базуються на прагненні оратора чітко й ясно передати думку та емоцію.
   Тропи та стилістичні фігури є лише частиною засобів, які використовуються для досягнення художності та виразності мовлення.
   Які ж художні, естетичні елементи роблять мову яскравою, образною? Ефективними художньо-естетичними елементами ораторської мови насамперед є багатство фольклору, народної розмовної мови. Аристотель зазначав: “Добре приховує своє мистецтво той, хто складає свою промову з виразів, які взяті з буденної мови”.
   Народні порівняння — це фразеологічні сполучення, в яких на основі спільних ознак зіставляються люди, явища, речі, предмети з метою створити яскраві уявлення або викликати відповідну емоційну реакцію.
   Використання народних прислів’їв і приказок робить промову яскравою і переконливою.
   Але якщо зловживати прислів’ями та афоризмами, вони, зрештою, швидко набридають і роблять мову нудною й одноманітною.
   Оратор у процесі підготовки до виголошення промови використовує крилаті вислови, образи художньої літератури.
   Однак художні засоби повинні застосовуватися лише такою мірою, якою вони необхідні для глибокого розуміння основних науково-теоретичних положень змісту промови.
   Шаблони, штампи притупляють образність мови, її влучність і щирість. Тому уникати штампів, оберігати мову від шаблонів — одне з першочергових завдань оратора.