15.2. Причини й умови рецидивної злочинності

   Причини й умови рецидивної злочинності складаються з трьох груп чинників:
   - чинники, що зумовлюють вчинення особою першого злочину, який призвів до засудження;
   - чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи у процесі розкриття, розслідування злочину і відбування особою покарання;
   - чинники, що негативно впливають на особу після відбування покарання, у постпенітенціарний період.
   Першу групу чинників було розглянуто в Загальній частині (де йшлося про причини й умови конкретного злочинного діяння) і конкретизовано при вивченні окремих тем Особливої частини.
   Коротко охарактеризуємо основні чинники другої групи.
   1. Неповне розкриття злочинів не забезпечує невідворотності покарання. В Україні загалом частка розкриття карним розшуком зареєстрованих злочинів збільшилась з 50 % у 1992 р. до 76,9 % у 2001 p., що перевищує ці самі показники в Росії, Англії, Німеччині й багатьох інших країнах. Проте більшість нерозкритих злочинів є тяжкими. Крім того, як відомо, більшість злочинів, за окремими видами — абсолютна більшість (кишенькові й пляжні крадіжки, крадіжки в дачному секторі, на підприємствах, транспорті, в аграрному секторі тощо) з різних причин не реєструється і становить масив латентної злочинності. Це саме, хоча меншою мірою стосується також шахрайств, вимагань, грабежів, розбоїв, хуліганства, зґвалтувань.
   Що ж до злочинів проти власності, економічних, службових, таких як розтрати, привласнення державних, комунальних, приватних матеріальних цінностей, ухиляння від сплати податків, одержання хабара, то й для них характерна висока латентність.
   До причин неповного розкриття злочинів належать недостатня кваліфікація частини кадрів правоохоронних органів, відсутність достатніх матеріальних стимулів для роботи, слабка технічна забезпеченість.
   З огляду на викладене зумовлюється достатньо високий ступінь безкарності, що “п’янить голову" особам, які роздумують про становлення на шлях вчинення злочинів, підштовхує до нових, тяжчих злочинів тих, хто раніше вже їх вчинив і був засуджений. Адже, як зазначав ще в XVIII ст. видатний італійський гуманіст Ч. Беккаріа, неминучість покарання значно важливіша за його суворість.
   2. Рецидивній злочинності сприяють непоодинокі випадки волокити у процесі досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, що зумовлюється перевантаженістю правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом працівників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки.
   Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необґрунтованої відмови у видачі санкції на арешт у процесі досудового розслідування, надто м’яких вироків до небезпечних злочинців.
   Очевидно, не можна сприймати лібералізацію і демократизацію суспільного життя як підставу для відмови від рішучої боротьби зі злочинністю.
   3. Суттєві об’єктивні чинники зумовлюють подальшу криміналізацію частини осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.
   Позбавлення волі як вид покарання з самого початку несе в собі подвійність. З одного боку, обійтися без нього не можна. Своєю наявністю він повинен залякувати потенційних злочинців, бути чинником кари за вчинене, коли особа зазнає серйозних обмежень. Цей вид покарання повинен захищати суспільство від можливості вчинення нових злочинів найнебезпечнішими злочинцями. Вважається також, що місце позбавлення волі — це плацдарм, на якому можливий процес виправлення засудженого.
   З іншого боку, очевидні й негативні моменти у застосуванні покарання у виді позбавлення волі. Місце відбування покарання стає своєрідним “університетом” для тих, хто там перебуває. Частина засуджених остаточно підпадає під вплив злочинного світу, кримінальної субкультури, засвоює “тонкощі” злочинної діяльності, злочинну психологію, її зовнішні прояви, переймається духом несприйняття вимог суспільства і норм моралі, встановлює злочинні зв’язки для подальшої злочинної діяльності на волі, тобто “знаходить себе” на злочинному терені. Якщо до цього додати, що під час відбування покарання, особливо тривалого, у засудженого обриваються соціально корисні зв’язки, які в нього були до засудження (розпад сім’ї, втрата кваліфікації), втрачаються навички життя на волі, що ускладнює або взагалі унеможливлює ресоціалізацію, то буде очевидною суперечливість позбавлення волі як кримінального покарання.
   Зауважимо, що бракує коштів для оновлення матеріальної бази пенітенціарної системи. Переважна кількість слідчих ізоляторів (СІЗО) побудована півтора-два століття тому і модернізувати їх практично неможливо. Слідчі ізолятори перевантажені, як і частина місць позбавлення волі.
   Зазначимо також, що в місцях позбавлення волі не вистачає фронту робіт для засуджених, що не дає змоги достатньою мірою фінансувати їх діяльність, блокує можливість заробітку засуджених. Крім того, вимушена бездіяльність значної частини засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбавлення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже праця є одним з основних чинників виправно-виховного процесу).
   Ураховуючи, що це питання має загальнодержавне значення і зусиллями тільки кримінально-виконавчої системи його не вирішити, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову “Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі" № 1454-96. Згідно з цією постановою передбачається щорічно включати до державного замовлення обсяги поставок продукції для державних потреб, яку вироблятимуть підприємства кримінально-виконавчої системи. При цьому їм надається пріоритетність в отриманні замовлень, але за умови, що їх продукція відповідатиме якісним і ціновим показникам порівняно з аналогічними виробами інших підприємств.
   Щодо третьої групи негативних чинників у постпенітенціарний період слід зазначити таке:
   - втрата соціальних зв’язків особами, що відбули покарання (розпад сім’ї, що часто спричинюється до втрати житла, відвернення чесних людей з колишнього оточення); засуджених кидають не тільки другий з подружжя (чоловіки вдвічі частіше), а й батьки та дорослі діти;
   - великі труднощі з працевлаштуванням, особливо через загострення проблеми безробіття;
   - практичне зникнення системи громадського контролю за раніше судимими;
   - в умовах низького життєвого рівня частини населення чесна робота на виробництві за малого і непостійного заробітку дедалі менше приваблює колишнього засудженого;
   - злочинний досвід і кримінальні зв’язки колишнього засудженого знаходять попит у злочинному середовищі, до якого він тягнеться, опинившись у психологічному вакуумі. Тільки там він здебільшого може знайти співчуття і підтримку, хоча розуміє, що за це потрібно сплатити високу ціну. Іноді людину примушують до зв’язків із злочинним світом через залякування розправою, вимогу розрахуватися за реальні й уявні борги тощо;
   - на шлях вчинення нових корисливих злочинів засудженого штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азартних ігор, бажання “надолужити” втрачені в неволі роки.