Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія




Конституція Італії

Конституція Італії

   Італійська Конституція - це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до забезпечення громадянських прав і свобод.
   Конституція складається з вступного розділу “Основні принципи”, двох головних частин - “Права й обов'язки громадян” і “Устрій республіки” - і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).
   Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих парламентом законів.
   Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.
   В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан - релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик -Папа - за традицією є римським єпископом.
   Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі “Латеранські угоди” (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.
   При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким “католицька апостольська римська релігія” була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.
   Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій - комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.
   Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисель-ніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП — Італійська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демокра-тичного спрямування - Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в цілому посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р.,християнські демократи отримали менше 30% голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.
   У період з 1948 по 1963 pp. ХДП, тісно пов'язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і могла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з іншими партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.
   Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Другої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прийти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950-1960 pp. ця партія перестала спиратися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона визнавала багатопартійну демократію і провідну роль приватного підприємництва, а також підтримувала участь Італії в НАТО. Після того, як комуністичні партії країн Східної Європи і СРСР були відсторонені від влади, ІКП, очолювана Акілле Оккетто, змінила свою назву на ДПЛС. Все ж на наступних виборах вона отримала поразку, втративши 10% свого електорату. Меншість комуністів намагалися зберегти свій марксистський спадок і організували Партію комуністичного оновлення, яка за кількістю членів зайняла п'яте місце в парламенті.
   Італійська соціалістична партія в післявоєнний період за своєю значущістю займала третє місце. З часів заснування (1892 р.) ця партія зазнала кілька розколів, найзначніший з яких відбувся в 1921 p., коли її ліве крило відкололось і була утворена комуністична партія. Період розквіту соціалістичної партії припадає на 1983—1987 pp., коли її лідер Беттшо Краксі очолював найстійкіший після війни уряд країни (він проіснував 1060 днів). Соціалісти завжди лавірували між своїми головними суперниками і не відрізнялися сильною організацією. Коли соціалістична партія зайнялася розслідуванням скандальної справи про корупцію, щоб зберегти свій політичний авторитет, судові розслідування торкнулися і соціалістів (1992 p.). Краксі був усунений від влади, а партія розпущена.
   Спадкоємцем великої частини католицького електорату і більшості політичних партій, які раніше очолювали політичне життя країни, став рух “Вперед, Італія”, заснований у 1993 р. великим власником нерухомості і телебачення Сільвіо Берлусконі. Він спирався на клуби фанатів його міланської футбольної команди і користувався послугами журналістів трьох державних телеканалів, які знаходилися під його контролем. Протягом декількох тижнів йому вдалося створити сильний консервативний політичний рух, який витіснив соціалістичну партію. На виборах у березні 1994 р. рух “Вперед, Італія” випередив своїх противників і фактично став найкрупнішою партією країни. Берлусконі став досить популярною особою і отримав пост Прем'єр-міністра.
   Рух “Вперед, Італія” сильно відрізнявся від традиційних італійських політичних партій. Він не мав масових організацій серед електорату, залежав від активності телебачення і преси, що належали Берлусконі, і значною мірою від особистості лідера. Все це давало привід багатьом аналітикам-політологам сумніватися у довговічності руху.
   У період спаду авторитету старих партій з'явилося дві партії, що поступово набирали силу - Ліга Півночі (спочатку називалася Ломбардською Лігою) на півночі країни і “Ла-Рете” — на півдні. Ліга Півночі вийшла на політичну арену в 1990 p., коли партійне об'єднання, очолюване Умберто Боссі, зайняло друге місце (після ХДП) на регіональних виборах. Ліга Півночі, яка об'єднала Ломбардську Лігу і аналогічні їй “ліги” в інших північних районах, звертала увагу громадськості на неефективність і корупцію центрального уряду, особливо в зв'язку з рухом грошей, отриманих зі збору податків (більш високих на півночі), в проекти мафії на півдні. Найпереконливішим був заклик: “Далі від Риму і ближче до Європи”.
   Електорат Боссі негативно сприйняв перемогу консервативної коаліції на виборах 1994 року. Однак із тих пір Боссі посварився зі своїми політичними союзниками і в грудні 1994 р. змусив лідера руху “Вперед, Італія” Сільвіо Берлусконі піти у відставку. Надавши підтримку кабінету, який очолював Умберто Доші, Боссі став здійснювати курс на політичне наслідування. Отримавши значну підтримку на виборах 1996 p., він намагався створити життєздатній політичний рух і виступив на захист національної валюти. Боссі розраховував, що Італія не вступить до Європейського валютного союзу і ця невдача викличе хвилю суспільної підтримки ідеї відділення Півночі від економічно відсталого Півдня. Його прогнози не виправдалися, а політика призвела до ізоляції Ліги Півночі і зв'язаних з нею об'єднань. До 1998 р. Ліга Півночі стала зазнавати серйозних поразок. Виявивши гнучкість, Боссі оголосив, що повертається до ідеї захисту федерального устрою Італії.
   На півдні, після того, як таємна змова між християнськими демократами і мафією піддалася ретельному публічному розслідуванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палермо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, заснував у 1992 р. партію протесту “Ла-Рете” (в перекладі - “мережа”), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72% голосів. Проте наступні спроби досягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому виявилися безрезультатними.
   Події на півдні, особливо одночасне вбивство популярних слідчих, які займалися розслідуванням діяльності мафії, Джованні Фальконі і Паоло Борселіно, вплинули на політичне життя країни і змусили парламент шукати вихід із тяжкого становища. У травні 1992 р. Луїджі Оскар Скальфаро, представник християнських демократів і один із авторів Конституції 1948 p., був обраний Президентом країни. Протягом наступних семи років перебування на посаді Скальфаро став найбільш впливовим прибічником проведення політичної реформи і сприяв успішному вступу Італії до Європейського валютного союзу.
   З давніх давен у політичному житті Італії важливу роль відігравали невеликі політичні партії. Щоб утриматися у влади уряди часто потребували їх голосів у парламенті. Неофашистська партія Італійський соціальний рух привернула значну увагу в 1992 p., оскільки Алесандра, онука Беніто Муссоліні, була обрана депутатом парламенту від Неаполю. Соціал-демократична партія займала центристську позицію і користувалася великим впливом. Радикали, антиклерикальна центристська політична група, відігравали провідну роль на виборах: вони виступали проти позиції Ватикану і християнських демократів у питаннях про право на розлучення, протизаплідні засоби та аборти. Республіканці - поміркована партія, що продовжує традиції реформатора XIX ст. Джузеппе Мадзіні. В 1981 р. лідер цієї партії Джованні Спадоліні став першим Прем'єр-міністром Італії. Він очолював коаліційний кабінет із представників п'яти партій, в якому більшість складали християнські демократи. Ліберальна партія, заснована Камілло Бенсо Кавуром у 1848 p., - найстаріша політична партія Італії, представляла інтереси підприємців і обстоювала принцип невтручання держави в економіку. Найбільшою партією на крайньому лівому фланзі була Партія пролетарської демократії, створена в 1974 р. дисидентами - соціалістами і комуністами, які виступили проти прагнення комуністичної партії до компромісу з християнськими демократами. Майже всі ці партії, за винятком Італійського соціального руху, перетвореного на консервативну партію, фактично зникли з політичної арени в результаті хвилі викриттів 1992-1994 pp.
   Деякі невеликі партії вижили і скоро приєдналися до більш широких масових рухів. “Зелені”, аналогічно своїм колегам в інших країнах Європи, представляють лівий пацифістський анти-ядерний рух і виступають за вжиття заходів з охорони навколишнього середовища. В 1992 р. “зелені” отримали 2,8% голосів виборців (на виборах 1987 р. - 2,5%). Серед регіональних партій особливо виділяється Південнотірольська народна партія, що представляє інтереси німецькомовного населення Південного Тіроля, і Союз Вальдотен, об'єднання франкомовних жителів Валле д'Аоста. 
   У 70-х роках минулого століття в Італії активізувалися невеликі групи терористів, які часто прикривали свої дії фразеологією лівого екстремізму. В 1978 р. Альдо Моро, лідер християнських демократів, який співробітничав з комуністами, був викрадений однією із таких груп - червоними бригадами - і вбитий після 55 днів полону. З'ясувалося, що це справа рук двох нелегальних груп - “Гладіо” (“меч”) і “Пропаганда-2” (або “П-2”).
   Розпалений в Мілані на початку 1992 р. значний скандал оголив корупцію у вищих колах влади. Виявилося, що провідні політики та інші урядові чиновники брали хабарі при злитті компаній або укладенні контрактів на громадські роботи.
   Більш значні скандали з приводу кримінальних зв'язків політиків з мафією вибухнули в 1993. Серед обвинувачених і замішаних виявилися багато хто з високопоставлених діячів Християнсько-демократичної та Соціалістичної партій, включаючи двох колишніх прем'єр-міністрів, трьох партійних керівників, сімох міністрів і більше 100 членів парламенту. На референдумі в квітні 1993 р. виборці підтримали заходи, спрямовані на проведення реформ, включаючи відміну строго визначеного пропорційного представництва на парламентських виборах.
   Правління Прем'єр-міністра Джуліано Амато супроводжувалося відставками вищих чиновників, обвинувачених у корупції. Сам Амато незабаром після референдуму подав у відставку. Скальфаро призначив головою уряду Карло Адзельо Чампі, політично незалежного керівника центрального банку країни, щоб продовжити процес реформування економіки і подолати політичний хаос.
   Вибори в березні 1994 р. були проведені за новою системою пропорційного представництва, яка була схвалена референдумом у квітні 1993 р. Якщо ліві досягли успіху на місцевих виборах у листопаді 1993 р., то в березні 1994 р. перемогли праві партії і рух “Вперед, Італія”, організований буквально за кілька місяців до виборів Сільвіо Берлусконі. Цей рух виступав у союзі із Лігою Півночі, яка поступилася значною долею голосів Берлусконі, і з Національним альянсом, організацією колишніх фашистів та інших консерваторів на чолі з Джанфранко Фіні. На виборах до палати депутатів приголомшуючий успіх у Північній і Центральній Італії отримали партії, які сформували блок “ Полюс свободи” (“Вперед, Італія”, Ліга Півночі, Національний альянс і рештки Християнсько-демократичного центра). Ліві отримали більшість голосів у Неаполі і Базилікаті, а в Палермо Національний альянс з невеликою перевагою отримав перемогу над партією “Ла-Рете”.
   Політична ситуація знову різко перемінилася на виборах у квітні 1996 p., коли коаліція лівоцентристів “Оливкове дерево”, очолювана професором економіки і колишнім державним адміністратором Романо Проді, перемогла в тяжкій боротьбі з коаліцією Берлусконі-Фіні “Полюс свободи”. Проді продовжував політику обмеження бюджету, і в 1998 р. Італія стала членом Європейської валютної системи. Його коаліція не змогла здійснити реформування існуючої політичної системи. Перемога Проді і його наступне правління сприяли подальшому зміцненню двополюсної політики.

 
< Попередня   Наступна >