Конституція Великобританії

   Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у “формальному значенні”, тобто єдиний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Стародавні коріння парламентаризму, стабільна політична і правова система, високий рівень правової культури населення та своєрідний британський консерватизм дозволяють і досі не мати у Великобританії такої конституції.
   Водночас британська конституція існує в так званому “матеріальному значенні” і представляє собою сукупність нормативно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і свободи людини, та порядок формування і повноважень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною. Британська конституція у своєму роді є унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особливості її форми, структури та порядку внесення змін.
   Відсутність у державі конституції у вигляді єдиного писаного акта та, навпаки, наявність великої кількості конституційних угод дозволяють стверджувати, що конституція є неписаною за формою. Конституція складається з наступних частин: а) статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.
   До статутного права входять: 1) так звані “історичні правові акти”, що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право: Велика Хартія Вольностей 1215 p., Білль про права 1689 p., Акт про престолонаслідування 1701 р. тощо; 2) парламентські закони: акти про Парламент 1911 та 1949 pp., Акт про перів 1958 та 1963 pp., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне представництво 1989 р., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шотландський парламент 1998 р. тощо; 3) акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, наказом її Величності №1749 від 22.06.1999 р. у Таємній раді Шотландії було надано право встановлювати заборону на використання засобів комунікації засудженим.
   Прецедентне право, як складова частина британської конституції, представляє собою сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право формується тільки рішеннями вищих судових інстанцій -Палатою лордів та Верховного суду, який складається з трьох самостійних судових установ - Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює питання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні дедалі більше судових рішень отримують статутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частини інституту прав людини. Однак у 1998 р. Королевою був промульгований Акт про права людини (набрав чинності у 2000 p.), який імпле-ментував Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод до національного права та гарантував судовий захист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.
   Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британської конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ні статутним правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.
   Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, які пов'язані з процесом здійснення державної влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконавчою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом “розподілу”: прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм статутного права. Так, статути встановлюють, що Монарх: а) затверджує біллі, які приймає парламент і користується правом абсолютного вето; б) розпускає та скликає парламент; в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом. Однак ці норми статутного права стали засадою для формування наступних конституційних угод, згідно з якими Монарх повинний: а) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето; 6) розпускати та скликати парламент лише за порадою Прем'єр-міністра; в) призначати Прем'єр-міністром особу, яка має підтримку більшості членів Палати громад, а за пора-дрю з Прем'єр-міністром призначати інших членів кабінету, які несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Палатою громад.
   Що стосується специфіки структури британської конституції, то вона полягає у її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю та змістом складових частин та не має чіткої класичної структури - преамбула, основна частина, заключні та перехідні положення, з повною певністю її можна віднести до групи некодифікованих конституцій.
   За способом внесення змін конституція Великобританії є гнучкою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між “конституційним” та “поточним” законодавством. Існує загальний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або оголошуються неконституційними. Гнучкість британської конституції дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а з іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо відносин, які склалися у суспільстві.
   На сучасному етапі британська конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведення конституційної реформи є предметом постійних дискусій у політичному житті Великобританії. Уряд під керівництвом Ентоні Блера проводить програму реформ, які спрямовані на значні зміни діючої конституції. Зокрема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи у 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали можливість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політичної влади та провести реформу регіонального управління.