Соціально-економічна система США

   Економічна система. США - єдина країна у світі, економіка якої за роки Другої світової війни значно зміцніла. Війна звільнила цю країну від серйозних конкурентів, але ненадовго: промисловий ринок Японії та економічний підйом у Західній Європі змінили картину.
   Загроза панівному положенню США у світовій системі господарства вимагала значних зусиль з боку адміністрації країни. Було збільшено витрати на науково-дослідні та конструкторські роботи, прискорено темпи перебудови промисловості на користь нау-комістких галузей, удосконалено методи стимулювання науково-технічного прогресу. Незважаючи на те, що близько двох третин усіх витрат США на наукові дослідження припадає на військову галузь, ефективне їх впровадження в цивільній сфері лишається значнішим, ніж в інших країнах. Частка США у валовому внутрішньому продукті розвинутих зарубіжних країн-членів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) сягає майже 30%.
   Зусилля США, спрямовані на органічну інтеграцію американської економіки у світове співтовариство, набувають дедалі інтенсивнішого характеру. Сьогодні на зовнішніх ринках США реалізує близько 30% усіх виготовлених у країні матеріальних цінностей. Головними статтями зовнішньоторговельних операцій є машини, обладнання та продукція сільського господарства. США зберігають лідерство у світовому виробництві й торгівлі промисловою електронікою. Понад 80% інформаційного устаткування, що експлуатується сьогодні в Європі, виготовлено в США.
   Не можна не зазначити, що для укріплення позиції США у світовому господарстві важливе значення має і той факт, що на них припадає близько половини світового експорту зерна. Разом із тим, у традиційних промислових галузях, таких як будівельна, виробництво верстатів і споживчих товарів, автомобіле- і суднобудування, США сьогодні програють своїм конкурентам в Європі та Японії.
   Посилюється вплив американських транснаціональних корпорацій і їхніх філій на міжнародно-економічне життя. Американські підприємства, розміщені за територією США, забезпечують виробництво товарів і послуг на суму, яка перевищує 1,5 трлн доларів за рік, що становить близько 40% валового національного продукту США.
   Прибутки, що їх отримують США від прямих інвестицій за кордоном, є прямим джерелом фінансування економічного розвитку цієї країни. На розвинуті зарубіжні країни припадає три чверті американських інвестицій. Близько половини прибутків транснаціональних корпорацій реінвестується на місці, а решта -понад половину - переводиться в США.
   З початку 70-х років минулого століття на перше місце виходить експорт капіталу в осудній формі. Позики американських приватних банків перевищили сьогодні 60% сукупного обсягу міжнародного кредиту. Спираючись на міцну банківську систему, США спромоглися з найбільшою користю для себе використати загальну тенденцію до підвищення ролі міжнародного кредиту у світовій економічній системі. Прибутки крупних американських банків від закордонних фінансових операцій відповідають приблизно їхнім внутрішнім прибуткам. Міжнародний кредит сьогодні перетворився на інструмент, з допомогою якого США чинять тиск - економічний і політичний - на інші країни і, насамперед, на країни, що розвиваються. Величезна заборгованість останніх індустріально розвинутим країнам і, передусім, США ставить проблему, яка посідає перше місце серед інших, не менш важливих проблем.
   Переважаючий вплив американських корпорацій відчувається в усьому світі в цілому ряді галузей світового економічного господарства. Найбільш важливі зрушення відбуваються у таких напрямах: по-перше, масовий приплив іноземного капіталу в економіку США і поступове перетворення її на величезного боржника поглиблює протиріччя між інтересами американських корпорацій і національними інтересами більшості розвинутих індустріальних держав і країн, що розвиваються. Для таких країн розвиток цієї тенденції означає зменшення власних можливостей економічного і соціального прогресу; по-друге, маючи міцну економічну базу, США дедалі наполегливіше намагаються перебудувати світову торгівлю і валютно-фінансову систему у відповідності з умовами жорсткої конкурентної боротьби, тобто з принципами, які найбільше відповідають інтересам великих американських компаній; по-третє, особливе місце в економічній системі США посіли нафтові компанії. Ведучим імпортерам нафти з числа розвинутих країн і, насамперед, США вдалося чинити вплив на організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК). Ціни на нафту на світовому ринку знизилися. Країни, що розвиваються, залишилися без дійсної зброї економічного тиску на розвинуті індустріальні держави; по-четверте, посилюється конкурентна боротьба між трьома величезними фінансово-економічними центрами: Сполученими Штатами Америки, Західною Європою та Японією. Особливо наочно це виявляється на характері взаємовідносин між Японією і США. Американська адміністрація використовує політичні й адміністративні заходи для втручання в ринкові процеси з метою витиснення конкурентів і встановлення контролю з боку США над основними економічними ринками.
   У загальній масі юридично незалежних фірм, число яких в США перевищує 15 млн, ключові позиції у промисловості, кредитно-фінансовій сфері та деяких інших головних секторах економіки займають великі господарські об'єднання. Вони зосередили у своїх руках значну частину суспільного капіталу, виробництва і реалізації товарів і послуг. У 90-і роки продовжувалися процеси концентрації і централізації виробництва й капіталу, удосконалювалися форми й методи підкорення дрібного й середнього підприємництва великому бізнесу. Нині, наприклад, близько 200 величезних корпорацій зосередили у своїх руках понад 61% активів обробної промисловості.
   Як уже згадувалося, особливе місце в структурі господарства США належить нафтовим концернам. Наприклад, вартість продажу компанії “Ексон” перевищує ВНП багатьох країн світу. Сумарний обіг 20 американських нафтових компаній можна прирівняти до прибуткової частини федерального бюджету США.
   Міцні позиції у США тримає військово-промисловий комплекс. Військові концерни мають гарантований ринок збуту і одержують більш високий, ніж у цивільних галузях, прибуток.
   Високий ступінь концентрації капіталу характерний для промисловості та кредитно-фінансової сфери США. Так, наприклад, понад 99% виробництва автомобілів зосереджено в руках трьох гігантських концернів “Дженерал моторе”, “Крайслер”, “Форд”. У 50 банках зосереджено більш як 35% активів і 32% депозитів усіх банків США.
   Незважаючи на підсилення у 80-і роки японських і німецьких конкурентів, американські транснаціональні корпорації зберігають домінуюче положення у світовій економіці. У США нараховується понад 2 тис. ТНК, які створили за межами США “другу економіку”, що не поступається за своїм потенціалом національним господарствам Німеччини, Франції, Великобританії і може бути прирівняна до економіки самих США, стає важливою сферою діяльності американських компаній на світовому ринку.
   Суттєвою закономірністю розвитку економіки США є зростаюче значення середнього й малого бізнесу. В його рамках виробляється не менш як 40% валового національного продукту. І все ж таки американська дійсність свідчить про те, що суттю економічної системи є приватна власність.
   Слід зазначити, що в США існує відносно невеликий державний сектор. Частка державного сектора у валовому національному продукті становить 11-12%. Держава володіє 33,9% всієї землі в країні, їй належить 1/4 всіх капіталовкладень у виробництві. З допомогою різних економічних важелів, таких як бюджет, кредитно-грошова політика, фінансування соціальних і науково-дослідницьких програм, контроль за якістю товарів, зовнішньоекономічні операції, держава активно регулює економічні відносини. Економічній системі США притаманна тенденція до розширення масштабів узагальнення виробництва.
   Соціальна структура суспільства. Конституція США не містить ніяких положень про соціальну структуру американського суспільства. Офіційна статистика свідчить, що понад 90% економічно активного населення США працюють за наймом. Частка осіб, які володіють основними засобами виробництва, сягає 4% самодіяльного населення. Характерно, що ця порівняно невелика частина населення вельми неоднорідна. Тут виділяються такі прошарки: надто багаті власники (так звана “економічна еліта”), річний прибуток яких перевищує 100 тис. доларів (0,3-0,25%); великі власники, які володіють значною кількістю промислових, торговельних і транспортних підприємств. Не більше 10 тис. таких осіб володіють капіталом в 10-50 млн доларів; середні власники (до 500 тис. осіб), які володіють підприємствами, фірмами, кредитними закладами, активи їх сягають 10 млн доларів; дрібні власники - володарі підприємств з активами до півмільйона доларів, їх число перевищує 1,5 млн осіб.
   Не можна обійти увагою й доволі численний (5 млн осіб) прошарок власників, які беруть участь у процесі виробництва матеріальних благ, працюють у сфері побуту і т. п., у їх числі дрібні торговці, ремісники, володарі невеликих контор, дрібні фермери. У середині 90-х років у США у приватній власності нараховувалося близько И млн фірм. Понад 90% з них мали річний прибуток до 100 тис. доларів, у тому числі понад 70% - до 25 тис. доларів.
   У розвинутому соціально-економічному суспільстві, яким є американське, значне місце посідає так званий середній прошарок суспільства: службовці, особи вільних професій (письменники, художники, юристи, лікарі) - інтелігенція, тобто особи, які займаються інтелектуальною працею, їх кількість перевищує 23% самодіяльного населення країни.
   Найчисленнішим соціальним утворенням американського суспільства є робітники - близько 60 млн осіб, у тому числі у сфері матеріального виробництва близько 26 млн (1 млн сільськогосподарських робітників) і в невиробничій сфері (працівники торгівлі, сфери послуг, рядові конторські службовці) близько 30 млн осіб.
   Як уже зазначалося, домінуючою формою підприємництва є акціонерні товариства - корпорації. Поряд із власниками великого акціонерного капіталу влада в акціонерних товариствах належить вищим управляючим. Свої пости президентів компаній, директорів і членів правління корпорацій вищі управляючі використовують для перетворення на крупних власників акціонерного капіталу. Формально - вони надомні службовці, насправді -належать до класу капіталістів. Керівники найкрупніших корпорацій і банків фактично належать до класу крупних власників. Зосередження у крупних власників соціальної значущості та приборкання ролі вищої управлінської бюрократії - найхарактерніша риса соціальної структури високорозвинутих зарубіжних країн.
   І, насамкінець, - бідняки у США. Бідняками офіційно вважають осіб, щорічний дохід яких не перевищує так званої межі бідності. На початку 90-х років цією межею визнано 12 тис. доларів для сім'ї з чотирьох осіб. Рівень доходу визначається так: обчислюється мінімальна вартість харчування, необхідного для підтримки фізичного існування сім'ї з чотирьох осіб; ця сума потім множиться на три, виходячи з того, що вартість харчування (у США) становить одну третину необхідних витрат бідної сім'ї. Дві третини витрачається на житло, одяг, транспорт, медичне обслуговування тощо. Це - стандарт. Передбачені й інші коефіцієнти, якщо йдеться про інший кількісний склад сім'ї. У США офіційно нараховується близько 35 млн осіб, чий прибуток нижче офіційної “межі бідності”, і ще 12-14 млн, чий прибуток трохи перевищує цей рівень.
   Важлива роль у суспільно-політичному житті країни належить підприємницьким союзам (асоціаціям). Існують вони як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівні. Усього їх нараховується понад 40 тисяч. Найбільші з них: Національна асоціація промисловців (НАП - 1895 р.) і Торгова палата (1912 р.). Про характер діяльності цих організацій свідчить їхня структура. На чолі НАП стоїть рада директорів (150-160 осіб), під керівництвом якої діють комітети: зовнішньої політики, економіки, сільського господарства, трудових відносин, національної оборони. У штабах цих комітетів народжуються проекти важливих законів, планів і програм, які реалізуються через органи державної влади. До торгової палати входять 65 тис. фірм і корпорацій. НАП об'єднує близько 75% усіх промислових компаній США.
   Невід'ємним елементом американської політичної системи є лобізм (від англ. - кулуари). Лобізм - це специфічний інститут, з допомогою якого здійснюється могутній вплив приватних і громадських організацій (“групи натиску”) на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Мета лобізму - добиватися від Конгресу, Білого дому, міністерств і відомств, легіслатур і виконавчих органів штатів ухвалення чи відхилення тих чи інших законодавчих або адміністративних актів.
   Для здійснення цієї мети у США існує розвинута матеріальна структура. По-перше, практично всі крупні корпорації, підприємницькі спілки, професійні спілки, різні спеціалізовані організації мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються лобістською діяльністю. Вони можуть нараховувати до кількох сот лобістів у своєму складі. По-друге, зацікавлені групи, насамперед крупні промислово-фінансові, активно користуються послугами найманих лобістів, у ролі яких часто виступають юридичні, пропагандистські та консультативні фірми та їхні провідні співробітники. Існують і спеціальні організації, метою яких є виключно лобістська діяльність.
   Абсолютна більшість осіб, що займаються лобістською діяльністю, - юристи. Чимало серед них колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, членів Палати представників, керівників відділів міністерств тощо. їх попередній досвід дуже важливий у новій діяльності, оскільки вони добре обізнані з процедурними питаннями вироблення і прийняття рішень. У них збереглися зв'язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Такі особи цінуються дуже високо, і за їхніми послугами охоче звертаються.
   Для досягнення поставлених цілей лобісти використовують різноманітні методи: виступають на слуханнях у комітетах Конгресу з висловлюванням позицій зацікавлених сторін, складають і представляють для внесення проекти законів, фінансують виборчі кампанії кандидатів у Конгрес, допомагають “потрібним” конгресменам виступити з публічною лекцією тощо.
   Офіційні вимоги до лобістської діяльності полягають у тому, що згідно з прийнятим у 1946 р. Федеральним законом про регулювання лобізму, особи й організації, які виступають у ролі лобістів, повинні реєструватись у палатах конгресу. Однак ця вимога на практиці нерідко порушується.
   У США ніколи не було державної Церкви. Релігія, за Конституцією США, є особистою справою громадян. Проте це положення у реальній дійсності порушується. Уряд утримує капеланів у Конгресі, в армії, на флоті, у в'язницях. Церковна власність не оподатковується, Президент приймає клятву на Біблії, національним девізом є слова: “Ми покладаємось на Бога”. У США фактично відсутній масовий атеїзм. За результатами опитування, 98% американців - віруючі, з них 40% щотижня відвідують храм своєї конфесії.
   Для США характерний високий ступінь релігійного плюралізму. Усього в країні нараховується близько 2 тис. об'єднань, які мають різні віросповідання. Основне релігійне спрямування в США - протестантизм. Протестанти складають 57% населення країни, у південних штатах їх 74%, у західних - 63%. Найбільшим із спрямувань американського протестантизму є баптизм (20% населення). Лютерани (7% населення) - в основному нащадки німецьких і скандинавських емігрантів. Також існує Єпископальна церква (3% населення). Об'єднана Церква Христа - 2% населення і деякі інші. Католицизм сповідують 28% населення; в основному це нащадки емігрантів з католицьких країн. 2% населення сповідують іудаїзм; це найзаможніша та найосвіченіша з релігійних общин. Помітну роль відіграє в США і православ'я. У країні існує 26 окремих незалежних церков, які поділяються за етнічною ознакою. Діють тут також багато релігійних сект, що виникли на місцевому ґрунті.
   У політичних системах США певне місце посідають профспілки. Перші профспілки були створені на початку XIX століття. Це були організації кваліфікованих робітників ремісничого типу, тобто цехові профспілки. Об'єднання йшло суворо за цехами в певній місцевості. Переломним моментом у розвитку руху були 30-і роки минулого століття, коли основною силою стала маса на-півкваііфікованих робітників. На цей час почали виникати профспілки на виборчих засадах. Вони об'єднували робітників незалежно від відмінностей у професії та рівня кваліфікації.
   Тепер профспілки нараховують у своїх лавах понад 24 млн осіб. Найбільшою профспілкою є Американська федерація праці - Конгрес виробничих профспілок, створений 1955 р. АФП-КВП - най-впливовіша організація, яка представляє інтереси профспілкового руху в державних органах - Конгресі й федеральних відомствах. Мета діяльності АФП-КВП така: законодавчо захищати інститут укладення колективних угод від його руйнування корпораціями та державою; домагатися від держави проведення такої соціальної та економічної політики, яка б сприяла повній зайнятості й зменшенню соціальної нерівності у суспільстві. У середині 90-х років АФП-КВП об'єднувала понад 90 галузевих і багатогалузевих профспілок, які нараховували у своїх лавах близько 15 млн осіб.
   Другим за розміром у США є Об'єднання профспілкових дій, створене 1966 р. Понад 4 млн осіб, що входять до об'єднання, зосереджують свої зусилля на вирішуванні внутрішніх проблем США. Є у країні ще дві великі профспілки - автомобілебудівників, а також водіїв вантажних машин і складських робітників (3,5 млн). Неорганізованою залишається основна маса робітників хімічної, текстильної, харчової і деяких інших галузей.
   Політичні партії. Історично в США склалася двопартійна система, тобто політичне панування двох найбільш впливових політичних партій - республіканської і демократичної. Спочатку партії достатньо чітко розмежовували свої інтереси. У той самий час, уже в 50-х роках XIX ст. в Америці суспільних суперечностей було набагато менше порівняно з європейським суспільством.
   Наприкінці XVII ст. виділилися два основних угруповання. По-перше, це федералісти, які прагнули створення сильного союзу штатів, тобто унітаризації держави. Пізніше це угруповання перетворилося на ядро демократичної партії. І, по-друге, республіканці, які вимагали політичного життя і збереження широкої автономії штатів. Заслугою республіканців у той час було здійснення ряду прогресивних реформ, які були пов'язані переважно з діяльністю Президента Т. Джефферсона. Проте у другій половині XIX ст. у цьому питанні сталися істотні зміни. Демократична партія, яка мала як соціальну базу південні штати, перетворилася на партію, що боролася за збереження рабства. Республіканська партія очолила боротьбу Півночі проти Півдня. Таким чином, колись дві головні партії в США у той час являли собою дійсно ворогуючі політичні організації, розділені серйозними суперечностями. Після поразки рабовласницького Півдня капіталізм почав швидко поширюватися на його території, в результаті чого основа корінних суперечностей між республіканцями і демократами зникла.
   Нині жодної істотної різниці між демократами й республіканцями не існує. Основні функції обох партій складаються з того, щоб забезпечити добір, висунення і обрання на виборні посади своїх представників.
   Слово “партія” у звичайному його розумінні може бути застосоване до цих партій з деякою умовністю. Річ у тім, що і республіканська, і демократична партії не мають постійного членства, і кожний, хто голосував на виборах за представників тієї чи іншої партії, може вважати себе або республіканцем, або демократом. Партії не мають постійних політичних програм, партійних білетів, не збирають членських внесків. Тільки у 1974 р. демократи вперше прийняли устав своєї партії. До кожних президентських виборів партії розробляють свої передвиборчі програми.
   У США існують і виявляють певну активність інші політичні партії. Вони мають вплив у масштабах окремих штатів, на місцевому рівні і навіть досягають успіху у проведенні своїх кандидатів на суспільні посади.
   Наприклад, протягом першої третини XX ст. Соціалістична партія мала два місця у Палаті представників і понад 50 постів мерів міст.
   Губернатором штату Вісконсин протягом кількох років був член Прогресивної партії, а у 1974 р. губернатором штату Мен став незалежний кандидат, який переміг і республіканців, і демократів.
   У загальнодержавних масштабах лише раз сталося так, що Президентом був обраний представник другорядної партії - Ав-раам Лінкольн, якого було висунуто 1860 р. новоствореною тоді Республіканською партією. Але вже тоді двопартійна система настільки укоренилася в політиці, що одна з найбільших на той час політичних організацій - ВІГІ - швидко втратила свій вплив і через кілька років розпалася, залишивши на політичній арені знов-таки дві головуючі партії: республіканську і демократичну.