Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі

   Правовою підставою набуття державою членства у Союзі є ст. 49 Договору про ЄС, згідно з якою будь-яка європейська країна може звернутися з проханням про набуття членства. Для цього необхідно, щоб держава поважала принципи свободи, демократії, права людини і основні свободи, верховенство права.
   Позитивне рішення про вступ приймається Радою ЄС за умови відповідності держави-кандидата критеріям, що свідчить про її готовність виконувати обов'язки держави-члена ЄС: а) стабільність державних Інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин (політичний критерій); б) наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу (економічний критерій); в) спроможність прийняти зобов'язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу.
   Європейський Союз прийнято характеризувати як наддержавну (наднаціональну) організацію. Очевидно, що це стало можливим лише внаслідок надання Союзу прав, які традиційно належать виключно державі й характеризуються як суверенні.
   Як виглядає, такий добровільний масштабний перерозподіл влади з метою створення “як ніколи тісного союзу між народами Європи” став можливим лише завдяки тому, що держави-члени об'єдналися навколо спільних цінностей. У п. 1 ст. 6 Договору про ЄС визначено, що “Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод, верховенства права, - принципах, спільних для держав-членів”. Очевидно, що у цьому положенні у концентрованому вигляді виражене спільне конституційно-правове надбання держав Західної Європи.
   Масштаби і якість співробітництва у межах Союзу такі, що недотримання зазначених принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їх подальше співробітництво, а й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи не можуть підлягати будь-якій ревізії.
   У зв'язку з цим у ст. 7 Договору про ЄС закріплено механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу більшістю у чотири п'ятих своїх членів, після отримання згоди Європейського Парламенту, має право визначити “очевидний ризик серйозного порушення державою-членом принципів, зазначених у пункті 1 статті 6” і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо порушення не буде припинене державою-порушником, то Рада Союзу після отримання згоди Європейського Парламенту може одноголосно визначити “існування серйозного і тривалого порушення державою-членом принципів, зазначених у пункті 1 статті 6”. Констатація порушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушни-ка, що випливають із Договору про ЄС, зокрема, права голосу її представника у Раді Союзу. Але ця держава повинна продовжувати виконувати всі обов'язки, покладені на неї Договором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може змінити або скасувати накладену санкцію.
   Очевидно, що п. 1 ст. 6 і ст. 7 Договору про ЄС встановлюють чіткі обмеження свободи держав-членів незалежно визначати свою політичну систему, тобто обмежують конституційну самостійність держав-членів. Утім, це явище не є унікальним. Навіть у міжнародному публічному праві, що міцно тримається принципів суверенної рівності держав і невтручання у їх внутрішні справи, існують численні правові норми, що забороняють вибір певних політичних режимів. Що є унікальним у ЄС, так це досить висока ступінь визначеності стандарту політичного режиму, а також наявність колективної системи забезпечення взаємної конституційної стабільності в державах-членах.
   Компетенція Союзу і Співтовариств не є універсальною, хоча і надзвичайно широка. Союз досягає визначених у ст. 2 Договору про ЄС цілей визначеними правовими засобами у межах визначених повноважень.
   Оскільки ЄС поки що не має власних поліцейських сил чи армії з повноваженнями забезпечувати примусову реалізацію правових приписів, реалізація права ЄС залежить виключно від доброї волі держав-членів. У зв'язку з цим у ЄС були створені особливі юридичні механізми, що визначають взаємні зобов'язання держав-членів із реалізації права Співтовариства.
   Установчі договори не містять положень про порядок дії норм права співтовариства у правопорядках держав-членів. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.
   Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства встановлює, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи законодавчих актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національного права, навіть якщо вона закріплена у конституції.
   Принцип прямої дії права Співтовариства полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися безпосередньо національними судами.
   Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-порушник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце згідно з загальним міжнародним правом.
   Договір про ЄС містить комплекс норм, покликаних запобігти загарбанню Союзом надмірної влади, втраті державами-членами контролю над ЄС, нехтуванню національними інтересами держав-членів при прийнятті рішень інститутами Союзу.
   Перш за все, слід заначити п. З ст. 6 Договору про ЄС, що покладає на Союз обов 'язок поважати національні ідентичності держав-членів. Як виглядає, зміст ст. 6 спрямований на те, щоб європейська та національні ідентичності були не конфліктуючими, а доповнювали одна одну.
   Серйозним засобом стримування недемократичних і неправо-вих ініціатив із боку інститутів Союзу стало запровадження принципу поваги до прав людини. Незважаючи на всі спори щодо змісту гарантій, що містяться у Хартії Європейського Союзу про основні права, а також щодо її юридичної сили, цей документ у недалекому майбутньому дозволить попереджувати вжиття Союзом заходів, що можуть порушити спільний стандарт прав людини, досягнутий у державах-членах.
   Ще один засіб, що захищає компетенцію держав-членів від зазіхань інститутів Союзу, - це принцип субсидіарності, який Союз зобов'язаний поважати при досягненні поставлених перед ним завдань (ст. 2 Договору про ЄС). Принцип покликаний встановити основні правила розподілу компетенцій Союзу та його держав-членів. Його зміст закріплений у ст. 5 Договору про Європейське співтовариство: у галузях, де Співтовариство не має виключної компетенції, воно може вжити певних заходів тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами.
   Існує ще один правовий засіб, що дозволяє державам-членам уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їх національним інтересам, - це механізм поглибленого співробітництва (частина VII Договору про ЄС, статті 43-45). Не менше восьми держав-членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції ЄС, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Один з найв-ідоміших прикладів усунення держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, - це відмова Великобританії запровадити загальноєвропейську валюту замість національної.
   Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Скоріше за все, причина полягає в тому, що на час укладання договорів передбачалося, що цього результату можна досягти шляхом використання традиційного інституту міжнародного публічного права - денонсації міжнародного договору. Теоретично держава-член може у будь-який момент вийти зі складу учасників установчих договорів, оскільки є суверенним утворенням. Але з практичних міркувань такий варіант захисту своїх прав виглядає нереальним.