Правовий статус громадян Європейського Союзу

   Маастрихтський договір 1992 р. запровадив унікальний для конституційного та міжнародного права інститут громадянства Союзу. Як випливає із змісту ст. 2 Договору про Європейський Союз, воно запроваджене як засіб захисту прав та інтересів громадян держав-членів. Зміст цього інституту розкривається в іншому документі - Договорі про Європейське співтовариство, його частині другій (статті 17-21). Але в ній мова йде лише про політичні права, тоді як соціально-економічні права розпорошені по всьому договору.
   Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство будь-якої держави-члена ЄС. Питання про те, кого вважати громадянином держави-члена вирішується згідно із законодавством відповідної держави. У ст. 17 Римського договору зазначається, що громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство.
   Серед політичних прав відзначимо, насамперед, електоральні права (ст. 19). Кожен громадянин Союзу, що постійно проживає на території держави-члена ЄС, громадянином якої він не є, має право на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у муніципальних виборах такої держави-члена, а також у виборах до Європейського Парламенту.
   Громадяни ЄС мають комплекс прав на звернення до органів Європейського співтовариства (ст. 20). По-перше, кожен громадянин має право звертатися до Європейського Парламенту з питань, що його безпосередньо стосуються. По-друге, гарантується право подання скарги до Омбудсмана на порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства. По-третє, громадяни ЄС мають право звертатися до будь-якого інституту Співтовариства будь-якою із 12 офіційних мов Союзу і отримати відповідь такою ж мовою.
   Нарешті, громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на території третьої країни, у якій держава-член, громадянином якої він є, не має свого представництва, мають право вимагати надання такого захисту від діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв будь-якої держави-члена ЄС на тих самих умовах, що й громадяни такої держави (ст. 21).
   Питання про становлення принципу дотримання основних прав і свобод людини в діяльності Співтовариств і Союзу має цікаву історію.
   Зважаючи на суто економічний характер Європейських співтовариств, питання про захист прав людини не було виокремлене як таке, що потребує нормативного врегулювання в установчих договорах. Виняток становили кілька норм, що стосувалися суто економічних прав людини. Передбачалося, що політичними питаннями, до яких належать права людини, повинна займатися спеціальна організація - Рада Європи, що була створена у 1949 р.
   Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після отримання Співтовариствами реальної законотворчої влади, становлення принципів верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках держав-членів, виникла реальна загроза правам людини, гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.
   На юридичному рівні проблема була розв'язана Судом Співтовариств, який у 70-х роках минулого століття у рішеннях за низкою справ проголосив, що у правопорядку Співтовариства основні права людини захищаються як “загальний принцип права Співтовариства”. Ця норма стала судовим прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом Співтовариства правовий акт, що порушує такі права, може бути скасований Судом Співтовариств.
   Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський Союз. Значення прав людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить повагу до прав людини до принципів, на яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6 встановлює, що “Союз поважає основні права людини, - як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, - як загальні принципи права Співтовариств”. Стаття 46 Договору надає під юрисдикцію Суду Співтовариств право перевіряти дії інститутів ЄС на предмет їх відповідності п. 2 ст. 6.
   7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Союзу - Європейського парламенту, Ради Союзу та Європейської Комісії - була підписана і урочисто проголошена Хартія Європейського Союзу про права людини.
   Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб'єктивні права і свободи, їх гарантії, деякі загальні принципи, а також норми, що визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія складається з преамбули і 54 статей, що об'єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською: права людини розташовані не за видами, як це традиційно прийнято (особисті, політичні, соціальні, економічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони спрямовані. Тому Хартія не використовує класичного протиставлення громадянсько-політичних і соціально-економічних прав, навпаки, вона закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.
   На сьогодні Хартія не є юридично обов'язковим документом. Планується надати цьому документу найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом включення всього тексту Хартії до установчого документу Європейського Союзу.