Розподіл зовнішньополітичних повноважень між вищими органами державної влади та управління

   Розподіл зовнішньополітичних повноважень між вищими органами державної влади та управління:
   - голови держави залежно від форми правління і зовнішньо політичні повноваження парламенту;
   - зовнішньополітичні повноваження уряду та його голови, міністерства закордонних справ у зовнішньополітичному механізмі зарубіжних країн.
   У роки перших буржуазних революцій монархія як форма правління більшості держав замінювалась республікою. Первісний зміст цього терміна “res publica” (суспільна справа) визначався як “держава, якою керує колегія з кількох осіб”. Майже всі перші буржуазні конституції встановлювали як главу держави колегіальний орган. Згідно з Конституцією Франції 1793 р. колегія, яка виконувала функції голови держави, складалася з 24 осіб, за Конституцією 1795 р. - з п'яти, 1800 р. - з трьох членів.
   У наші часи колегіальний голова держави зберігся лише в Швейцарії. Так звана Федеральна рада конфедерації обирається тільки на 1 рік у складі 7 осіб.
   Майже в усіх інших країнах із республіканським режимом діє інститут одноособового президента. В так званих президентських і напівпрезидентських республіках персональні повноваження президента в сфері зовнішньої політики включають:
   - представлення держави в міжнародних відносинах;
   - прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
   - підписання вірчих і відкладних грамот дипломатичних представників своєї країни;
   - присвоєння вищих дипломатичних звань;
   - повноваження президента, які він здійснює спільно з парламентом:
   - ратифікація міжнародних договорів;
   - законотворчість.
   Повноваження президента парламентарних республік в сфері міжнародних відносин значно вужчі. Так ст. 59 Основного закону ФРГ передбачає “Федеральний президент представляє Федерацію у міжнародно-правових відносинах. Він заключає від імені Федерації договори з іноземними державами, акредитує і приймає послів”. Буквальне тлумачення цієї статті приводить до висновку, що будь-яке представництво ФРГ повинно здійснюватися через президента. Беручи до відома широту міжнародних контактів ФРГ і велику кількість міжнародних переговорів, які ведуться одночасно, слід зауважити, що одна особа, навіть якщо буде працювати без сну і відпочинку, не зможе виконати такий обсяг робіт. Тому, згідно зі звичайною практикою, президент доручає ведення таких переговорів уряду. Така практика існує і в інших парламентарних республіках.
   Парламенти, згідно з конституціями більшості сучасних держав, беруть участь у здійснені зовнішньої політики шляхом прийняття резолюцій схвалення чи несхвалення доповіді міністра закордонних справ і повідомлень інших державних органів, свого комітету закордонних справ, звітам парламентських делегацій.
   У більшості держав міжнародні договори ратифікуються парламентом, або однією з палат парламенту. Активно діє найстаріша (заснована ще у 1889 р.) міжнародна неурядова організація Міжпарламентський союз.
   Уряд, як вищий виконавчий колегіальний орган державного управління здійснює загальне політичне і оперативне керівництво зовнішніми зносинами держави. Звичайно, йму надається право укладати міжнародні договори від свого імені здебільшого з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції. Формою зовнішньополітичної діяльності уряду є ноти уряду, направлення та прийняття урядових делегацій, переговори, підписання і затвердження міжнародних угод.
   Глави урядів без спеціальних повноважень можуть вести переговори з представниками іноземних держав як у своїй країні, так і за кордоном. Під час поїздок за кордон глави урядів користуються дипломатичним імунітетом.
   Міністр закордонних справ, як і глава уряду, може вести безпосередні переговори без спеціальних повноважень, але для підписання договору спеціальне повноваження потрібно навіть йому.
   Під відомством закордонних справ розуміють спеціальний апарат, який здійснює зовнішню політику держави, займається її повсякденними зовнішньополітичними справами. В різних країнах він має різні назви: в США - Державний департамент; в Японії - Міністерство закордонних справ; в Англії - Foreing Office.
   Відомство закордонних справ, як правило, складається з трьох груп, управлінь та відділів:
   а) територіальні управління за групами країн, які здійснюють поточну оперативну роботу з вивчення політичного та економічного становища окремих груп держав та міжнародних організацій. Наприклад: Управління Південне - Західної Європи, відділ США, відділи світових та регіональних міжнародних організацій.
   б) функціональні управління: управління міжнародних договорів, Консульське управління, правових питань державних кордонів тощо.
   в) адміністративні підрозділи виконують головним чином допоміжні функції, зокрема, обслуговування апарату МЗС та закордонних представництв. Загальний секретаріат, управління справами, управління дипломатичних установ тощо.
   Європа сьогодні
   Деякі з повноважень, переданих країнами Співтовариству, довгий час розглядались, як основні елементи суверенної влади окремих держав. Однак ЄС не заміщує країн-учасниць і не заважає їм користуватися їх суверенними повноваженнями. Велика частина цих повноважень частіше за все залишається незайманою. Це стосується галузі зовнішньої політики і політики безпеки, а також комплексів юстиції та внутрішніх справ. Тут інтеграція обмежується кооперацією між країнами-учасниками. Навіть у галузі економіки, де ЄС має найширшу компетенцію, суверенітет країн-учасниць продовжує існувати далі. Компетенція ЄС виникає лише тоді, коли завдання мають бути виконані на рівні Співтовариства: централізм - лише стільки, скільки необхідно; компетенція окремих держав - стільки, скільки можливо.
   З цього слідує, що Європейський Союз не є федеративною державою, як наприклад Сполучені Штати Америки. Правосуб'єктність Європейського Союзу і його прямий вплив на правові та економічні відносини країн-учасниць існує лише настільки, наскільки країни-учасниці наділили Співтовариства своїми повноваженнями.
   З іншого боку, Європейський союз не є вільною торговельною зоною, як наприклад North American Free Trade Agreement (NAFTA), до якої належать Канада, США та Мексика. Але особливість полягає в тому, що країни-учасниці вільної торговельної зони не встановлюють мито на товари, які імпортуються з іншої країни-учасниці, за винятком випадків, коли ці товари були виготовленні в третій країні. Європейський Союз робить більше: він не лише полегшує усі переміщення товарів між країнами-учасницями, але завдяки цьому гармонізує ставлення до продукції з третіх країн на всіх зовнішніх кордонах ЄС - якщо український підприємець транспортує до ЄС товари, то зовсім неважливо, де він перетне кордон - в Австрії, Німеччині або Фінляндії - митний тариф, як і усі значні вимоги щодо ввезення, усюди однакові. Якщо українські товари вже перетнули зовнішній кордон ЄС, вони користуються правом вільного переміщення так само, як і товари, що були вироблені на території ЄС. Але зміст внутрішнього ринку йде ще далі: були відмінені не лише митні бар'єри між країнами-учасницями, так звані “тарифні торговельні перешкоди”, а й усі інші перешкоди, які заважали вільному пересуванню товарів, осіб, послуг та капіталу в “безтарифній сфері”: так особа, що займається розведенням свиней, може отримати ветеринарну довідку для своїх тварин у країні, де вона постійно мешкає. До цього також належить єдине для всіх право конкуренції: наприклад, Німеччина не може заборонити імпорт пива, яке не було виготовлено відповідно з Законом про чистоту від 1524 р.
   Чотири так звані “основні свободи”, тобто вільне переміщення товарів, осіб, послуг та капіталу, означають набагато більше, ніж лише вільна торговельна зона.
   Європейська Конституція. Європо майбутня
   У 1957 р. країни-учасниці ЄС підписали Римський договір. Після численних поправок та доповнень у 1992 р. він отримав назву Договір про Європейський Союз. На Копенгагенській зустрічі керівників держав та урядів 22/УІ - 93 р. були встановлені критерії для держав кандидатів до вступу в ЄС:
   1. Досягнення певного рівня стабільності, як гарантії демократичного устрою правової держави.
   2. Дотримання прав людини та основних свобод, поважання прав національних меншин, заборона смертної кари.
   3. Функціонуюча ринкова економіка, а також здатність витримати утиски ринкових сил і конкурентів у середині ЄС.
   4. Готовність взяти на себе і виконувати обов'язки членів Союзу.
   5. Здатність ідентифікувати себе з цілями політичного, економічного і валютного союзу.
   Договір на створення Європейського Союзу був підписаний 7 лютого 1992 р. у голландському місті Маастрихт. Процес ратифікації договору затримався у зв'язку з тим, що договір передбачав суттєве розширення кола суверенних повноважень, які країни-учасниці передавали Союзу. Така передача могла бути здійснена лише після внесення поправок до національних Конституцій учасників, а це, як відомо, досить складний процес. Договір ратифікований всіма державами-членами ЄС, вступив у закону силу 1 листопада 1993 р.
   На початку нового тисячоліття країни-члени вирішили розробити Конституцію ЄС. Для підготовки проекту Конституції на саміті ЄС було затверджено рішення про створення Європейського Конвенту. До складу Конституції Конвенту увійшли: по 2 делегати від національних парламентів країн ЄС та країн кандидатів на вступ до ЄС; по 1 делегату від урядів країн ЄС і кандидатів на вступ; 16 членів Європарламенту, 2 представники Єврокомісїї.
   У процесі підготовки проекту документа в Єврокомісії були висловленні побоювання, що “проект Конституції ЄС каталізує спільноту, адже не вирішує проблеми організації ЄС”, тому є кроком назад. Проте, після закінчення роботи проект було визнано “не ідеальним, але таким, що перевершив очікування”. Для перетворення проекту Конституції на діючий акт лишається тільки представити проект Міжурядової конференції ЄС, яка відбудеться у жовтні поточного року. Конференція може внести свої поправки і остаточно затвердити Європейську Конференцію. Проект Конституції ЄС передбачає запровадження посади Президента і Віце-президента.
   Президент очолює Президію, до якої ввійдуть глави 15 країн учасниць ЄС, віце-президент одночасно є міністром закордонних справ. Таке нововведення сприятиме проведенню спільної зовнішньої політики, а також спільної політики безпеки і оборони ЄС.
   Планується, що права Європарламенту у прийнятті рішень будуть суттєво розширені. Він братиме участь у розробці більшості законів ЄС. Також передбачене посилення позицій громадської ініціативи. Зокрема, громадяни зможуть ініціювати розгляд Комісією питань, що їх хвилюють найбільше.
   Проект Основного закону також розрізняє сфери компетентності ЄС та країн-учасниць. Так, ЄС належать питання торгівлі та валюти, а країнам-учасницям - усі інші сфери, контроль за якими не передано Конституцією органам ЄС. А питання охорони довкілля та енергетичної політики будуть розподілені між Союзом та країнами-учасницями.
   25 вересня 2003 р. у Європейський парламент підтримав проект Європейської Конституції - майбутнього основного закону Європи. Як зазначають Європейські спостерігачі, документ став результатом компромісу між прибічниками федералізації Європи і тими, хто намагається зберегти більше суверенних прав держав-учасниць ЄС.