Державні інтереси зарубіжних країн. Конституційні принципи зовнішньої політики зарубіжних країн

   Поняття зовнішньої політики обіймає:
   - завдання і цілі, які переслідують держави стосовно інших держав;
   - засоби і методи, які вони використовують для задоволення своїх інтересів.
   Державний інтерес (raison d'etat) можна визначити, як усвідомлену потребу. Потреби, в свою чергу, визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми і зовнішніми умовами її існування, такими, як особливості географічного положення, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин.
   Всі ці умови об'єктивно детермінують потреби держави і визначають її інтереси.
   Слід, розрізняти:
   а) державний інтерес, як достеменно вивірена модель потреб країни, тобто інтерес, який визначається в результаті науково-достовірного аналізу сучасної міжнародної ситуації і екстраполяції на цій основі майбутнього;
   б) підміну істинного державного інтересу інтересом якоїсь політичної партії, національної чи релігійної групи, якій для захоплення влади потрібна поразка своєї власної держави в непопулярній війні або якісь інші зовнішньо-політичні провали партії влади. В. І. Ленін у “Письмах издалека” та “Апрельских тезисах” проголосив, гасло “Борьба за поражение своего правительства в империалистической I мировой войне”.
   На демонстрацію 18 липня 1917 року більшовики вийшли під гаслом “Долой наступление”.
   Заради збереження влади, а не керуючись стратегічним міркуванням більшовики підписали ганебний Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.
   На зовнішню політику держав суттєво впливають також суб'єктивні ідеологічні чинники: революційні і консервативні політичні доктрини. У сфері зовнішньої політики широко відомі такі, як:
   а) “політика легітимізму” проголошена країнами так званого Священого Союзу на початку XIX ст. після поразки французької буржуазної революції, наполеонівських війн;
   б) англійська політична доктрина “блискучої ізоляції (Splendid isolation policy)”;
   в) європейська доктрина рівноваги сил (balance of power). Широко відомі численні американські доктрини:
   - доктрина Монро 1823 p., “великої дубини політика” (“Big stick policy”) на початку XX ст.;
   - “доктрина відчинених дверей”;
   - доктрини, проголошені американськими президентами після Другої світової війни: доктрина Трумена, доктрина Ейзенхауера, так звана “доктрина Буша-молодшого”.
   Із зовнішньої політичної практики Радянського Союзу відома “доктрина Брежнєва”, за допомогою якої радянська дипломатія намагалась виправдати військові інтервенції збройних сил Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 p.).
   Наведені вище доктрини віддзеркалюють тєю чи іншою мірою інтереси окремих держав, або їх угруповань.
   Немає в сучасному світі двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Тому чергову фразу деяких комюніке про “досягнення єдності в ході переговорів” слід розуміти в тому сенсі, що одна сторона (держава) використала свою військову чи економічну могутність, щоб нав'язати іншій свою волю, або що сторони на основі взаємних поступок досягли “золотої середини” - компромісу.
   Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від права чітко визначив ще Гуго Гроцій: “Предмет юриспруденції - питання права і справедливості, предмет політичної науки -доцільність і користь”.
   Кожна держава визначає свою зовнішню політику і в тій чи іншій формі закріплює її основні принципи в Основному законі (Конституції).
   Серед цих принципів слід назвати наступні:
   а) національна незалежність;
   б) пріоритет прав людини;
   в) самовизначення народів;
   г) невтручання у внутрішні справи інших держав;
   ґ) рівність між державами;
   д) відмова від державного тероризму;
   є) принцип мирного врегулювання конфліктів.
   Національна незалежність. Національна незалежність - найсуттєвіша якість держави. Обмеження свободи волі народу, ані міжнародним, ані національним правом не передбачається.
   Незалежність означає дієздатність держави самостійно створювати закони, проводити ту чи іншу міжнародну політику.
   На своїй території, щодо свого населення держава має виключні права в тому, що стосується організації та реалізації влади та управління.
   Щоразу, коли Міжнародний суд ООН чи арбітраж розв'язує питання, яке стосується територіального об'єднання держави, він встановлює не тільки наявність трьох основних компонентів держав: населення, території та уряду, а також визначає, чи є це територіальне об'єднання дійсно незалежною державою. Так у 1919 р. спір між Німеччиною та Польщею щодо державної незалежності Данціга намагалися вирішувати, надавши йому статус вільного міста під захистом Ліги Націй. Згідно зі статтями 102, 103, 104 Версальського договору VI 1919 р. зовнішні відносини вільного міста здійснювалися Польщею. Саме тому, як визначив Міжнародний суд у своєму рішенні 1931 p., вільне місто Данціг не може бути визначене державою через брак незалежності.
   Пріоритет прав людини. Пріоритет прав людини - політичні, громадянські, трудові, соціальні, культурні та інші - не дар держави, її владних органів, президента, парламенту, уряду, а суверенний, іманентний атрибут кожної особи незалежно від раси, кольору шкіри, мови, статі, віросповідання, політичних переконань, соціального походження, майнового стану. “Не народ існує для держави, а держава існує для народу”. Держава зобов'язана визнавати природні права людини, захищати їх від будь-яких посягань. Гарантованість захисту держави безпосередньо зв'язана з обов'язком держави визнавати та охороняти загальновизнані права людини. Права людини - одна з найвищих цінностей людської цивілізації, яка містить в собі найрізноманітніші аспекти як індивідуального, так і соціального буття. Верховенство прав і свобод особи - основний принцип демократичної правової держави і справедливого громадянського суспільства.
   Як вдало сказано у ст. 16 французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року: “суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має Конституції”.
   Самовизначення народів. Ще в середині XX ст., термін “самовизначення народів” означав вимогу визволення народів від ярма колоніалізму.
   У XXI ст., коли з колоніалізмом практично покінчено на нашій планеті, гасло самовизначення - гасло окремих народів і націй багатонаціональних суверенних держав.
   По-перше, народ будь-якої країни має самостійно приймати рішення, підтримувати існуючий у державі суспільний лад і політичний устрій чи вимагати змін у тому чи іншому напрямі шляхом голосування або в певних випадках за допомогою актів протесту аж до повстання чи революції.
   По-друге, територіальні зміни: об'єднання кількох незалежних держав у єдину державу, відокремлення від держави частини її території і створення на ній окремої самостійної держави або приєднання до території іншої незалежної держави. Таке об'єднання, приєднання чи розділення здійснюється відповідно до висловленої волі народу, а також за умови додержання норм і принципів міжнародного права.
   Згідно з даним принципом народи мають право вільно визначати свій політичний статусі, економічний, соціальний і культурний розвиток. Держави зобов'язані забезпечити існування і самобутність національних меншин.
   Засоби самовизначення - створення незалежної суверенної держави, приєднання, об'єднання. Разом із цим, слід пам'ятати: принцип самовизначення не повинен підривати принципу територіальної цілісності існуючих суверенних держав.
   Невтручання у внутрішні справи. Принцип невтручання закріпився в міжнародному праві з часів Французької революції 1789-1795 років. Так, Декларація Французьких Національних зборів, яку було прийнято 22 квітня 1792 р. за доповіддю Кондор-се, проголосила: “...Кожній нації належить виключна влада давати собі закони і невідчужуване право змінювати їх згідно зі своїм бажанням”. Французький народ, вільний у встановленні форми своєї Конституції, не міг, здійснюючи це право, порушити ані безпеки, ані честі закордонних країн.
   Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН принцип невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Розширюючи зміст цієї формули, Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 р.) урочисто проголосила: “ні одна держава або група держав не має права здійснювати інтервенцію, або втручання в будь-якій формі, або з якоїсь причини у внутрішні й зовнішні справи інших держав”. Декларація передбачає також зобов'язання кожної держави “боротися в рамках своїх конституційних повноважень, проти розповсюдження фальшивих або неправдивих повідомлень, які можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі, що завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружнім відносинам між державами”.
   Рівність між державами. Згідно з цим принципом всі держави володіють рівними правами і несуть рівні обов'язки, всі норми права застосовуються до них однаково і мають рівну юридичну силу. Всі держави зобов'язані поважати правосуб'єктність інших, їх права притаманні суверенітету і виконують свої зобов'язання, встановлені міжнародним правом. Неприпустима ніяка економічна чи політична дискримінація держав.
   Держави незалежно обирають і розвивають свою політичну, економічну, соціальну і культурну систему, свої форми організації зв'язків з іншими державами і міжнародними організаціями. Суверена влада однієї держави, обмежена аналогічною владою інших держав.
   У деяких випадках сучасне міжнародне право допускає нерівність у правах і обов'язках. Наприклад, у тому, що стосується порядку прийняття рішень у Раді Безпеки ООН, право вето надається тільки п'яти членам Ради: Сполученим Штатам, Росії, Франції, Китаю, Англії. Десять непостійних членів Ради Безпеки такого права не мають. Деякі міжнародні організації застосовують принципи не рівного, а так званого зваженого голосування. На чаші терезів у такому разі кладуться військова могутність і економічний рівень держави.
   Відмова від державного тероризму. Державний тероризм -репресії відповідних державних органів проти свого власного населення, або тероризм інспірований, або підтриманий на державному рівні щодо інших країн, опозиційних партій чи окремих осіб.
   У першому випадку держава застосовує терористичні акції для залякування і придушення опозиції. В нечуваних в історії людства масштабах застосовував терор проти власного населення нацистський режим у Німеччині (1933-1945 pp.), у колишньому Радянському Союзі (1924-1953 pp.). Деякі сучасні авторитарні держави використовують такі терористичні методи, як позасудові розправи.
   Другий вид державного тероризму має відношення до дій урядів у випадках конфронтації з іншими державами, на які з тих чи інших причин вони відкрито напасти не в змозі. Наприклад, є відомості, що уряд Лівії фінансував збройні терористичні організації в деяких країнах Європи, зокрема так звану Ірландську республіканську армію; Іран підтримував терористичну діяльність талібів у Афганістані; в свою чергу, США, як це виявилося з відомого скандалу “Іран - контрас” у 1986 p., таємно продали зброю Ірану, щоб фінансувати контрреволюційних заколотників Нікарагуа. Найвідоміші кримінальні групи, які використовують для досягнення своєї мети терор, є:
   - Організація звільнення Палестини (ОЗП);
   - Ірландська республіканська армія (ІРА);
   - Баський національний рух (ЕТА),
   - “Червоні бригади” - Італія;
   - група Баадера-Майнхофи - Німеччина.
   У першому десятиріччі XXI ст. активно розповсюджуються терористичні угрупування правого та ультраправого напряму. У Франції активно діє так званий “Чорний Інтернаціонал”. Його засновник - фюрер-журналіст Горен Сірак, у минулому - активіст терористичного формування ОАС, організатор замаху на генерала де Голля у Пті Кламарі.
   У Німеччині діє Союз колишніх есесівців, головою якого обраний колишній оберштурмбанфюрер СС, колишній ад'ютант Гітлера Ріхард Коссенс. Цілком вірогідні відомості, які свідчать про існування всесвітньої досить дисциплінованої терористичної організації. Міжнародне співробітництво в боротьбі проти тероризму неминуче стикається зі складністю організації взаємодії політичної і судової влади, поліції і органів безпеки різних держав.
   Міжнародне антитерористичне співробітництво успішно розвивається, але все ще не узгоджені закони і механізми спільної боротьбі з терористами в цивільній авіації, а договори про екстрадицію терористів поки що здебільшого мають двосторонній, а не багатосторонній характер, що часто веде до юридичних тупиків, які дозволяють терористам та їхнім організаціям уникати відповідальності. Вихід з цієї ситуації дає резолюція Генеральної Асамблеї, яка встановила, що акт тероризму в будь-якому разі слід розцінювати як кримінальний злочин.
   Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок. Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок не слід розуміти лише як оборотну сторону або просте продовження принципу незастосування сили або погрози силою. Буква і дух (esprit) сучасного міжнародного права потребують не простої відмови від застосування воєнної сили або погрози силою, а створення стабільної розвинутої системи мирного врегулювання суперечок.
   Міждержавні суперечки - неминучі супутники динамічних міжнародних відносин сучасності. Сучасне право забороняє не спори, а застосування сили чи погрозу як засіб вирішення міжнародних суперечок. Держави - сторони спору повинні обирати один із мирних засобів - переговори, арбітраж, посередництво. Для того щоб “жити разом у мирі один з одним як добрі сусіди”, держави-члени ООН зобов'язалися “проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, узгодження і розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушень миру” (п. 1 ст. 1 Статуту ООН).