Монархія

   Монархія як форма правління характеризується тим, що влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.
   Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах. Найпоширенішою є така класифікація монархічних форм правління: абсолютні й обмежені (конституційні) монархії. Конституційні монархії, у свою чергу, розділяються на дуалістичні, парламентарні та виборні.
   Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної монархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної монархії характерною є відсутність конституційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрічається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані).
   До недавнього часу в Омані не було навіть і подоби сучасного урядового апарату. Перший оманський уряд у складі чотирьох міністрів був створений лише у 1970 р. султаном Кабусом бен Саїдом після того, як він скинув з престолу свого батька. Внаслідок реорганізації, здійсненої у 1974 p., кількість членів уряду значно зросла. Сам султан посів пости прем'єр-міністра, міністра оборони і міністра іноземних справ. Організація урядового апарату, виконуючого головним чином дорадчі й лише частково виконавчі функції, була спричинена необхідністю створення колегіальних органів влади після падіння найконсервативнішого режиму на Арабському Сході - правління султана Саїда бен Теймура.
   Проте цей уряд залишається типовим для абсолютних монархій: він формується султаном, діє під його безпосереднім керівництвом.
   У Саудівській Аравії діє більш розгалужений урядовий апарат. Як і в Омані, він має переважно династичний характер. Однак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями і компетенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів - “верховенством з усіх питань виконання” і “з усіх адміністративних питань”. Король призначає прем'єр-міністра і міністрів. Останні несуть відповідальність перед прем'єр-міністром, а він, своєю чергою, -перед королем. Рішення Ради Міністрів вважаються остаточними, крім тих, які повинні бути затверджені королівським декретом. Цього вимагають усі закони (у тому числі закон про бюджет), усі міжнародні угоди і всі договори про концесії. Інакше кажучи, вся законодавча влада тією мірою, якою вона входить до компетенції Ради Міністрів, зосереджена в руках короля.
   Таким чином, очевидно, що в обох країнах у руках монархів зосереджена вся повнота законодавчої і виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії - і вища релігійна влада. Отже, форму правління Оману слід характеризувати як абсолютну монархію, а форму правління Саудівської Аравії - як абсолютну теократичну монархію.
   Як уже зазначалося, для конституційної монархії властивим є те, що повноваження монарха як глави держави обмежені конституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.
   Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу-парламенту. На цей час у класичному варіанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для форми правління Кувейту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко. За такою формою правління монарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент, наділений законодавчими повноваженнями, ніяк не впливає ні на формування уряду, ні на його склад або діяльність. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Катарі, наприклад, емір видає закони після подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює виконавчу владу через сприяння Ради Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає міністрів і звільняє їх. Усі міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед еміром. Консультативна рада “створюється, щоб висловлювати свою думку еміру і Раді Міністрів, допомагати їм виконувати свої обов'язки” і “висловлює думку у вигляді рекомендацій”. Консультативна рада обов'язково бере участь у законодавчому процесі шляхом обговорення всіх урядових законопроектів і закону про бюджет. Хоча міністри несуть відповідальність лише перед еміром, Консультативна рада наділена правом вимагати від Ради Міністрів пояснень з питань законодавства і політики. Однак, з іншого боку, рекомендації Консультативної ради не мають обов'язкової юридичної сили і враховуються главою держави далеко не завжди. Якщо бути зовсім точним, то таку форму монархії можна охарактеризувати як проміжну між абсолютною і дуалістичною монархіями.
   Дещо інший стан справ у Марокко. Глава держави - король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту - палаті представників. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку Конституції визначається королем. У цій моделі є низка рис, що наближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це виявляється, насамперед, у принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принцип доповнюється правом палати представників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого боку, уряд - відповідальний і перед королем, і в цьому виявляється ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.
   Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Через значний проміжок часу вона дістала поширення в інших країнах. За наших часів згадана форма правління існує в Австралійському Союзі, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Загальні принципи, на яких грунтувалася парламентарна монархія, були чітко сформульовані Ш. Монтеск'є на історичному досвіді Великобританії. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади. Ці ідеї засновані в перших європейських конституціях Франції 1791 р. і Польщі 1791 р. У подальшому вони були сприйняті конституціями інших держав, деякі з них діють і досі (наприклад Конституція Норвегії 1814 p.).
   Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в загальних рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності уряду перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають не положення про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше застосовуватися також у Великобританії.
   У практиці сучасних держав (парламентарних монархіях і республіках) виявлення вотуму недовіри уряду парламентом трапляється рідко і буває пов'язаним з ініціативою самого уряду. Однак це не означає тотожності становища глави держави у парламентарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те, що президент республіки обирається, а влада монарха передається у спадок (історії та сучасності відомі й виборні монархії). Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській формі правління. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний титул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади - трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає історичні традиції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з монархічними формами правління характеризують главу держави як “символ держави і єдності народу”, “символ єдності і сталості” тощо. Ця обставина суттєво впливає на широкі верстви населення і вміло використовується правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха дозволяють привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки історичні традиції, а й культивують у людей ідеї про єдність народу і політичну неупередженість монарха. У реальній дійсності “нейтралітет” глави держави за будь-якої форми правління уявляється надто умовним.
   Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки “добровільного” зречення престолу.
   Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів.
   Після закінчення Першої світової війни в Європі було всього три держави з республіканською формою правління. Повоєнні революційні події в Європі привели до заміни монархій республіками у ряді країн. Але, незважаючи на це, у Північній Європі такі перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних реформ вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаючи причини збереження даного феодального інституту за наших часів, багато авторів наголошують на пристосованості сучасних монархій до умов, що змінюються. Королівська влада фактично відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася значною частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи питання щодо форми правління, більшість висловлювалася на користь монархії. Приваблювала також і тривалість царювання монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907-1950), у Норвегії Хокон VII - 52 роки (1905-1957), у Данії Кристіан X -35 років (1912-1947), у Великобританії з лютого 1952 р. править королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. - король Хуан Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і це також не може не зацікавити.
   Особа монарха законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною. Окремі статті з цього приводу містяться у конституціях монархічних держав. Так, Конституція Данії 1953 р. проголошує: “Король не несе відповідальності; його особа недоторканна” (§ 13). Конституція Князівства Ліхтенштейн 1921 р. ухвалює: “Князь є главою держави... Особа його священна і недоторканна” (ст. 7); шведська форма правління 1974 р. декларує: “...король не може бути притягнутий до відповідальності за свої дії” (§ 7, гл. 5); аналогічне положення міститься в Конституції Іспанії 1978 р.: “...особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності” (п. З ст. 56). Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти, оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка своїм підписом скріпила цей документ. Один з англійських авторів зауважив: “ Наслідний король - це унікальний символ історії, спадкоємності, сталості та єдності народу. Народна спрага таїнства, кольору, пишності може бути задоволена королівським титулом. Монарх - це особистість і символ. Він робить владу та державу і зрозумілими, і таємничими. Президенти не роблять ні того, ні іншого”. Звідси визначається роль монарха у здійсненні ідеологічної функції держави.
   Монархи не можуть брати шлюбу без згоди парламентів, а престолонаступники - без згоди монархів, а фактично, уряду, інакше вони позбавляються права на трон.
   На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Так, англійська королівська сім'я - одна із найбагатших у світі, її члени -найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд фунтів стерлінгів. До володінь королівської сім'ї належать Букингемський палац у Лондоні, Віндзорський замок у передмісті столиці, Балморальський замок і палац Холірудхаус у Шотландії, замок Сандрихем у графстві Норфолк, Кенсингтонський і Сент-Джеймський палаци, а також маєток Хайгроув у графстві Глостершир. Відомості про фінансову спроможність сім'ї Віндзорів тривалий час не розголошувалися. Крім того, значна частина володінь вважається власністю британської корони, а не королеви Єлизавети II чи її дітей. Відомо, проте, що вартість пакета акцій, який належить особисто королеві, складає понад 350 млн фунтів стерлінгів. Річний прибуток її Величності перевищує 50 млн і складається з державної “пенсії” (7,9 млн), дивідендів, що виплачуються по акціях і цінних паперах (19 млн), а також виграшів від перемог королівських коней на бігах тощо.
   Утримання “символу нації” коштує англійським платникам податків 170 тис. фунтів стерлінгів щоденно. У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій не має абсолютної більшості місць у нижній палаті парламенту, є досить характерною для ряду європейських монархій, наприклад Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж зробити свій вибір на користь певної особи, проводить серію консультацій з лідерами найбільш впливових політичних партій. Потім монарх пропонує кандидатуру на пост прем'єр-міністра, як зазначено у ст. 99 Конституції Іспанії. Аналогічне положення міститься у ст. 6 Конституції Японії.
   Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії. Конституції Бельгії, Нідерландів, Данії вказують на необхідність контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту.
   Згадана форма правління свідчить: незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто висловлюють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, думка про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності.
   У деяких державах, що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені британського монарха генерал-губернатор -посадова особа, яка призначається британським монархом на пропозицію уряду відповідних країн.
   Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему вищих органів влади на зразок парламентарної монархії, посада глави держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид конституційної монархії - виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно називають Янг ді-Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню терміном на п'ять років. Глава держави обирається нечисленною колегією - Радою правителів, яка складається з правителів, що входять до федерації дев'яти монархічних держав. Чотири губернатори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.
   Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у порядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або бути усуненим з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноваження парламентарного монарха.
   Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за очевидної переваги першої.