Конституційні права та свободи

   Природні права і свободи. Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються їхні природні права. Це формування розпочинається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлює себе як націю. Народ - це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід'ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів - з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.
   Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з організації, яка стоїть над суспільством, на організацію, яка суспільству підпорядкована. З цього приводу влучно висловився Г. Померанц: “Слово “нація” визначило перехід від вірності королю до суверенітету народу. Нація - це піддані короля, які усвідомили себе сувереном”.
   Епоха Відродження пробудила в людях громадянські почуття через усвідомлення своїх природних прав. Аналіз юридичних норм, заснованих на природній сутності людини, дозволяє виділити два види таких норм. Перший вид складають норми, зумовлені фізичними якостями і потребами людини, тобто норми, які регулюють відносини між людьми щодо продовження роду: шлюбні стосунки, батьківське піклування про дітей тощо. Другий вид об'єднує норми та принципи, зумовлені інтелектуальними якостями людини, розумінням таких понять, як добро і зло, свобода і рабство, справедливість і несправедливість, правда й неправда. Велика Французька революція (XVIII ст.) назвала природним правом людини і громадянина право на “свободу робити все, що не завдає шкоди іншому”. Свобода є передумовою гідного людського існування. Це, насамперед, свобода від безпідставного арешту, свобода від тортур, свобода вибору місця проживання, свобода слова.
   Виняткове значення свободи слова влучно сформулював англійський драматург Р. Шерідан у відомому афоризмі: “Свобода преси - єдина з громадянських свобод, яка здатна гарантувати всі останні”. Свобода слова — досить небезпечне, але конче потрібне демократичній державі право людини. “Держава може дійти сум'яття, — писав французький консервативний політик де Бональд, — внаслідок того, що пишуть часописи, але вона може загинути внаслідок того, про що вони мовчать”.
   Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Це природне право людини передусім містить принципи, які забезпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто право на мир. Декларація про право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1984 р. (Резолюція 39/11): “...Генасамблея... переконана у тому, що життя без війни слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини.., що в ядерну епоху встановлення міцного миру на Землі є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його існування...”. Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх конституціях - правових актах найвищої правової сили. Так, Основний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 “...визнає непорушні і невід'ємні права людини як основу кожного людського співтовариства, миру і справедливості в усьому світі”; в ч. 1 ст. 26 забороняє дії, “...здатні порушити мирне спільне життя народів”. Підготовку агресивної війни Основний Закон ФРН проголошує анти-конституційною дією. Згідно зі ст. 11 своєї Конституції “Італія відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів...”. Стаття 9 чинної Конституції Японії проголошує: “Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості й порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування сили як заходу вирішення міжнародних спорів”. У ст. 18 Конституції України висловлюється прагнення нашого народу до миру в такій формі: “Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства...”.
   Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування смертної кари. Від смертної кари відмовились або не застосовують її фактично понад 80 держав світу. До них належать 13 штатів США, деякі країни Латинської Америки (Венесуела, Коста-Ріка, Бразилія, Мексика, Колумбія), 40 держав-членів Ради Європи. Згідно зі ст. 1 шостого протоколу Європейської конвенції з прав людини: “Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена”. “Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або у період неминучої загрози війни...” (ст. 2). У той же час ст. 2 згаданої конвенції передбачає, що позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком неминучості застосування сили: а) для захисту будь-якої людини від незаконного насильства; б) для здійснення законного арешту або запобігання втечі людини, що законно перебуває під вартою; в) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.
   Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід'ємних природних прав людини називає також право приватної власності: “Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна” (п. 1 ст. 1.7). Право приватної власності визнається у конституціях майже всіх сучасних держав. Так, ст. 42 Конституції Італійської Республіки проголошує: “Приватна власність визнається і гарантується законом, який визначає засоби її надбання і використання, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх”. Дійсно, хіба не є природним право тих, хто чесно працює, володіти як своєю власністю засобалін праці, включаючи землю, так само, як і плодами своєї праці. Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почувати себе господарем і, насамперед, господарем самого себе, тобто бути дійсно вільною людиною.
   Приватна власність бере свій початок ще за античності. Це не конкретно-класове, а позачасове юридичне поняття, про що свідчить висловлювання Ж.-Ж. Руссо: “Той, хто перший вбив кіл у землю і сказав: “Це моє” - був справжнім засновником громадянського суспільства”. Експлуатація починається не з приватної власності, а з часу, коли вона поєднується з рабською, кріпацькою чи найманою працею, яка дозволяє привласнення додаткового продукту. Якщо цього немає, приватна власність стає найважливішим параметром економічної свободи людини і громадянина, отже, й політичної свободи, без якої сучасне громадянське суспільство неможливе. Зрозуміло, що для реалізації такої економічної свободи потрібна нормально функціонуюча економіка, тобто така, де всі учасники виробничих відносин рівноправні і мають змогу реалізовувати свої здібності у конкурентній боротьбі.
   Право приватної власності довгий час було основним об'єктом нападок радянських науковців, а її скасування провадилося владними структурами під знаменитим гаслом: “Експропріюй експропріаторів!” або більш відвертим - “Грабуй награбоване!”. Націоналізація землі, промисловості, включаючи не тільки підприємства важкої промисловості, а й малі та середні підприємства, сприяла зосередженню в руках держави знарядь і засобів виробництва. Всеосяжна державна власність - економічна основа тоталітарної держави, скасування приватної власності позбавило працівників і підприємців найбільш ефективного стимулу до сумлінної праці, до виявлення особистої ініціативи.
   Більшість постсоціалістичних держав включила до своїх конституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності. Так, ст. 41 Конституції України проголошує: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
   Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом... Право приватної власності є непорушним.
   Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності... та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості”.
   Володіння, користування і розпорядження приватною власністю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності й ринку. Тому деякі конституції закріплюють і ці свободи у додаток до права приватної власності (див.: ст. 49 Конституції Хорватії; ст. 42 Конституції України).
   Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути скасовані державною владою. Але щодо природних прав людини, демократичні держави визнають їх невід'ємність. Так, ст. 22 Конституції України закріпила принцип: конституційні права і свободи ... не можуть бути скасовані.
   Таким чином, стосовно природних прав доходимо висновку, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені уряду, але мають ним же охоронятися; права людини - основоположні умови гідного людського існування. Термін “невід'ємні фундаментальні права” засновує підвалини національних конституцій. Це означає, що в ієрархії правових норм дані норми мають вищу юридичну силу, а інші, - що мають той самий предмет регулювання, повинні відповідати положенням Концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав людини, так і національні конституції не встановлюють ані повного переліку невід'ємних прав людини, ані ієрархії норм із точки зору їхньої юридичної сили. “Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”, - говорить ст. 22 Конституції України 1996 р. Декларація незалежності США стверджує, що права на життя, свободу і прагнення щастя належать до категорії невід'ємних прав людини. Водночас Декларація визнає, що крім згаданих трьох прав існують інші - природні невід'ємні права людини.
   З еволюцією історичних перетворень у розвитку суспільства каталог прав людини поступово ширився і згодом виникла потреба включення поширеного переліку прав до міжнародних актів й національних конституцій.
   Економічні, соціальні та культурні права. З достовірних джерел відомо, що конституційні документи XVIII- XIX ст. проголошували, насамперед, так звані класичні, тобто громадянські й політичні права. Але навіть за цих часів деякі видатні економісти і філософи вважали, що громадяни мають право сподіватися зусиль з боку державних органів, спрямованих на покращення їх життєвих умов. Так, філософи-просвітники згаданого періоду наводили аргументи на користь того, що набуло пізніше назви “соціально-економічних прав”: Жак Тюрго писав про право на працю, Джон Адаме і Гракх Бабеф - про право на освіту, а Томас Пейн - про право на пенсію за віком.
   Заснована у 1919 р. Міжнародна організація праці з допомогою конвенцій і рекомендацій визначає міжнародні стандарти щодо праці й захисту працівників. Деякі соціальні та економічні права містилися у Конституції Мексики 1917 p., Конституції УРСР 1919 р. (ст. 27 “...повна, всебічна і безплатна освіта”, ст. 28 “Хто не працює -той не їсть”), Конституції Німеччини 1919 р. З огляду на наведені факти не можна погодитися з твердженням, що каталог прав людини доповнився економічними, соціальними та культурними правами лише з середини XX ст. Це сталося значно раніше, і каталог прав людини доповнювався соціально-економічними правами повільно, крок за кроком, з початку XX ст.
   Загальна декларація прав людини (10.12.1948 р.) містила громадянські, політичні, економічні та соціальні права. У ході опрацювання обов'язкової до виконання Хартії з прав людини більшість держав погодилася з тим, що для трансформації міжнародно визнаних норм у національне право, достатнім є прийняття відповідного законодавчого акту; для реалізації соціальних і економічних прав потрібно дійти відповідного рівня економічного розвитку. Саме тому Міжнародний пакт про громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність кожної держави виконувати взяті на себе обов'язки: “Кожна держава-сторона цього пакту зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, що визнаються в цьому пакті...”(ст. 2).
   Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права формулюється як побажання, як завдання на майбутнє: “Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити у максимальних межах заходів щодо забезпечення поступового повного здійснення прав, що визнаються в цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів” (ст. 2). І все ж таки органічний зв'язок між класичними політичними та економічними, соціальними та культурними правами очевидний. Особа, яка, наприклад, не має відповідних елементарних знань, не може скористатися своїми політичними правами згідно зі своїми інтересами. У той самий час відсутність свободи і рівності перед законом не може дати гарантії життя, гідного людини. Саме тому Віденська декларація, прийнята на Всесвітній конференції з прав людини у 1993 р. встановила: “Усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємозв'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально на справедливій і рівній основі... держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочувати і захищати права людини і основні свободи”.