Соціальна структура суспільства

   Плюралізм форм власності передбачає досить яскраву соціальну структуру суспільства зарубіжних країн. Під впливом науково-технічного прогресу вона стала багатошаровою. Існують три основні соціальні спільності: а) особи, які працюють за наймом і складають абсолютну більшість населення кожної країни; б) підприємці, у середовищі яких простежується постійне збільшення кількості середніх і дрібних власників; в) маргінали (лат. marginalis - той, що міститься скраю). Останні - це піддані та громадяни, які живуть за нижньою межею встановленого у країні офіційного рівня забезпеченості.
   Науково-технічний прогрес останніх десятиріч спричинив суттєві зміни, насамперед, у середовищі осіб найманої праці. Це виявилось у депролетаризації трудящих.
   Високий рівень розвитку виробничих сил у розвинених країнах на основі новітніх досягнень науки й техніки, впровадження кібернетики, комп'ютеризація виробництва та освіти, прорив у сфері мікроелектроніки, впровадження енергозберігаючих і ма-ловитратних технологій, використання роботів тощо спричинили падіння попиту на некваліфіковану (“сині комірці”) і збільшили попит на кваліфіковану (“білі комірці”) робочу силу. Внаслідок цього з середовища трудящих сформувався новий “середній клас” (адекватні назви - “середні верстви”, “білі комірці”). Сьогодні середні верстви складають близько 70% осіб, що працюють за наймом, і постійно поповнюються “синіми комірцями”. В основному - це кваліфіковані працівники із середньою, а часто з вищою освітою; інженерно-технічні фахівці широкого профілю; науковий і проектно-конструкторський персонал, менеджери (“золоті комірці”) і т. ін. У США та Великобританії кількість інженерно-технічних працівників і менеджерів уже зрівнялася з кількістю працівників різних кваліфікацій.
   Середній клас зарубіжних країн виконує нині головну функцію не тільки на виробництві, а й у суспільстві. Він виступає основним охоронцем існуючих суспільних відносин, носієм пануючої ідеології, усіх цінностей, створених у суспільстві вільного підприємництва. Можна сказати, що середній клас є гарантом стабільності цього суспільства, його опорою. Відповідно змінилася й політична роль трудящих. Висновок марксизму про те, що капіталізм сам по собі створює могильника в особі пролетаріату, не підтвердився, а пристосовування цієї системи до нових умов виявилося досить ефективним.
   Щодо великих підприємців, то їх кількість незначна. Проте прибутки обернено пропорційні їх чисельності. Так, у США 60% доходів у 1991 р. припадало всього на 1% сімей.
   Паралельно зі змінами соціальної структури суспільства, зростанням кількості власників і в цілому життєвого рівня населення простежується тенденція до маргіналізації окремих верств суспільства. Маргінали, їх чисельне зростання - це результат соціальної нерівності, притаманної як розвиненим державам, так і тим, що розвиваються. Це наслідок хвороби, якої ще не вдалося позбутися жодній соціальній системі. Маргінали - це особлива соціальна група зі своїми соціальними інтересами у пошуках роботи, житла, матеріальної чи медичної допомоги тощо. До неї належать безробітні, іммігранти, старі люди, що не мають пенсії, одинокі люди, багатодітні сім'ї, представники національних меншин. Для них характерний низький рівень освіти (часто неграмотність), погані житлові умови, недоїдання, хитке соціальне становище, залежність від системи соціального забезпечення. Саме тому середовище маргіналів є благодатним ґрунтом для створення кримінальних структур та екстремістських рухів. За даними американської газети “Нью-Йорк тайме” від 12 жовтня 1992 р., у США нараховується 35,7 млн (14,2%) маргіналів. У країнах ЄС кількість їх також значна - близько ЗО млн чоловік. Тільки у Великобританії 11 млн чоловік належать до прошарку бідних, 30% мешканців Іспанії перебувають за межею бідності.
   Водночас треба зауважити, що у конституціях і нормах конституційного права демократичних держав є намагання виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності, соціальні конфлікти, скоротити межу між багатством і бідністю. Про це свідчить аналіз ст. 20 Основного Закону ФРН (1949 р.), ст. 2 Конституції Франції (1958 р.), ст. З Конституції Італії (1947 p.), преамбула, а також статті 40, 50 Конституції Іспанії (1978 p.), статті 49, 50, 51 Конституції Болгарії (1991 р.) та ін.