Державна охорона жилих будинків-пам’яток історії, культури та архітектури

   Протягом усього розвитку суспільства йому була притаманна повага до збереження культурної спадщини та намагання зробити її вічною. Разом з тим історії відомі й епохи навмисного нищення культурної спадщини, і дбайливої охорони людством. Усвідомлюючи спільність своїх цінностей, населення всього світу відчуває свою відповідальність перед наступними генераціями за охорону спадщини і вважає своїм обов’язком передати їм надбання людства в усім багатстві їх автентичності.
   Людство почало розробляти правові нормативні документи та спеціальні рекомендації для збереження культурної спадщини. На міжнародному рівні визначено і сформульовано основні принципи схоронності витворів культури. Кожній країні надається можливість дбати про їх втілення у межах власної культури та власних традицій. Міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, ІКОМОС та іншими, накопичено великий досвід з цієї проблеми. Його використовують цивілізовані європейські країни. Україна 4 жовтня 1988 р. ратифікувала Конвенцію про захист всесвітньої культурної та природної спадщини, яка була прийнята 16 листопада 1972 р. у Парижі Генеральною Конференцією Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
   У цій Конвенції під терміном “культурна спадщина” розглядаються такі об’єкти, як монументальні витвори — твори архітектури, сукупності елементів, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії та мистецтва; ансамблі — сукупності окремих чи поєднаних між собою споруд, які за своєю архітектурою, єдністю чи через органічний зв’язок з ландшафтом мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки і місця — твори людини або спільні творіння людини та природи, а також зони, включно й археологічні місця, що мають загальнолюдську цінність.
   Здобуток кожного покоління, яке створило свої пам’ятки, є в своєму роді унікальним досягненням і зникнення його — безповоротна втрата і непоправне збіднення культурної спадщини. Культурна спадщина включає як твори, що репрезентують значну цінність, так і об'єкти, що з часом набули культурної цінності.
   Культурна спадщина розглядається в повному обсязі і становить єдине гармонійне ціле, складові частини якого є нероздільними. Україна також повинна зберігати спадщину і забезпечувати її передачу прийдешнім поколінням.
   Держава несе відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим товариством за захист і збереження цієї спадщини. У міру можливостей і відповідно до положень Конституції та законодавства Україна має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основною метою якої є координація і використання всіх можливостей для забезпечення дійового захисту, зберігання і створення достоїнств своєї культурної спадщини.
   Питання охорони будинків-пам’яток архітектури залишаються надзвичайно актуальними. Вирішення цих питань надзвичайно важливе для держави. Оскільки охорона пам’яток архітектури вимагає спеціальних знань, то необхідно і залучення громадських організацій, з фахівцями з високою кваліфікацією. Така політика тільки сприятиме правильному, розумному, справедливому захисту пам’яток архітектури. На сьогоднішній день можна констатувати, що охорона пам’яток архітектури здійснюється неналежним чином. Якщо орієнтуватися на міжнародно-правові документи, то одночасно з Конвенцією про захист всесвітньої культурної спадщини Генеральна конференція ЮНЕСКО схвалила Рекомендацію щодо захисту культурної спадщини на національному рівні. На підставі досягнень багатьох країн світу та спеціалізованих організацій нею був сформульований і систематизований комплекс заходів, втілення у життя яких на рівні кожної держави, суттєво мало б поліпшити стан охорони об’єктів культурної спадщини.
   Рекомендація висвітлила наукові, технічні, адміністративні, юридичні та фінансові заходи для забезпечення захисту спадщини, які визначаються відповідно до законодавства. Вона акцентувала увагу на необхідності застосування кримінальної та адміністративної відповідальності осіб, які навмисно руйнують, спотворюють або доводять до занедбаного стану монументальний витвір (об’єкт особливого правового режиму, метою якого є збереження його культурних цінностей, що перебуває на спеціальному державному обліку і внаслідок чого набув статус об’єкта, на який поширюється дія пам’яткоохоронного законодавства), ансамбль, місце, що охороняється або являє інтерес з точки зору археології історії чи мистецтва.
   У міжнародно-правових документах (в т. ч. у Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 р. та Європейської культурної конвенції від 19 грудня 1954 р., Європейської хартії про архітектурну спадщину від 26 вересня 1975 р.) визначено, що в інтересах збереження спадщини будівля, що охороняється, згідно з умовами, визначеними внутрішнім законодавством, може бути примусово відчужена державними органами влади. Для визначення меж простору, що підлягають захисту, умов землекористування і будівель, що підлягають збереженню, а також умов такого збереження, має бути складений план захисту, зберігання, повернення достоїнств і відновлення життєвих функцій історичних і художніх ансамблів як складової частини загальної політики містобудування та облаштування території зон, яких це торкається.
   При цьому слід зазначити, що з метою надання ансамблям комфорту, необхідного для їх мешканців, можуть дозволятися внутрішні перетворення, які не змінюють характеру планування старовинного житла.
   Дотримання захисних заходів має стати обов’язком для приватних власників і державних організацій у разі, якщо вони є власниками складових частин культурної спадщини.
   Питання захисту культурної спадщини не стосується стандартних будівель, що споруджувалися головним чином за однаковими типовими проектами. Вони не прикрашають, а тільки спотворюють обличчя цих міст. В деяких випадках вони зводяться на місцях розташування пам’яток історії, культури, археології та архітектури, які руйнуються і зносяться.
   Вимоги щодо охорони цих пам’яток, що належали як державі, так і громадянам, а також розміщувалися на землях, що були у власності держави, й надавалися громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок пам’яток археології визначалися ще Законом України “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” від 13 липня 1978 р. Цей Закон встановлював, що особи, які завдали шкоду пам’ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов’язані відновити їх у попередньому стані, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки. Законодавство встановлювало правило, за яким у разі відмови від добровільного відшкодування збитків, заподіяних порушеннями порядку використання й охорони природних ресурсів, пам’яток історії та культури, особи, винні у порушенні законодавства мали нести цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.
   Нині, за законодавством України, зокрема, у ст. 54 Конституції України чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність. А конституційна норма ст. 66 зобов’язує кожного члена суспільства не заподіювати шкоду культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України як основний закон держави має й найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати.
   Сьогодні національна культурна спадщина України переживає тяжкі часи. Безцінні скарби України, які пережили віки і стали надбанням світової культури, залишилися беззахисними перед нашою байдужістю. До цього становища призвела відсутність виваженої державної політики у справі охорони культурної спадщини. За таких умов страждає авторитет України як цивілізованої європейської держави, громадяни якої повинні шанувати свою історію і дбати про духовність.
   Необхідно зазначити, що ще до недавнього часу законодавство України не мало єдиної юридичної термінології у галузі охорони пам’яток історії та культури. Так, для визначення об’єктів культурної спадщини в Законі України “Про власність” застосовувався термін “національні, культурні та історичні цінності”, в Законі “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” — термін “будівлі або окремі частини, що становлять національну культурну або історичну цінність”. Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств” трактував їх як “національні культурні та історичні цінності”, а після внесення змін до закону вже як “об’єкти культури, мистецтва, архітектури тощо загальнонаціонального значення”. В Основах законодавства про культуру вжито кілька термінів: “пам’ятки історії та культури”, “культурні цінності”, “об’єкти загальнонаціонального культурного надбання”, а в Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” — “пам’ятки історії і культури, архітектури і містобудування”. Але це не було причиною для неврахування всіх необхідних заходів, які зумовлювали б особливий режим використання об’єктів культурної спадщини.
   Зокрема, п. 3 ст. 2 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” передбачено, що не можуть бути об’єктами приватизації будівлі (споруди, приміщення), або їхні окремі частини, що становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави. А п. 2 ст. 5 Закону України “Про приватизацію державного майна” накладає заборону на приватизацію об’єктів, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, у тому числі й об’єктів культури, мистецтва, архітектури, меморіальних комплексів, заповідників, парків тощо загальнонаціонального значення.
   Не підлягає приватизації державний житловий фонд, розташований на територіях природних історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників, а також квартири-музеї. Усе це передбачено п. 2 ст. 2 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”.
   Дбати про збереження культурної спадщини зобов’язує ст. 11 Основ законодавства України про культуру. А відповідно до ст. 14, не підлягають роздержавленню і приватизації об’єкти національного культурного надбання, музейні, бібліотечні, архівні фонди та твори і предмети національної культури, придбані державними закладами культури шляхом купівлі або подаровані їм. Закладам культури, які відіграють значну роль у духовному житті народу і майно яких перебуває у загальнодержавній власності, надається статус національних.
   У п. 3 ст. 19 Закону України “Про власність” передбачено, що умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюється спеціальним законодавством.
   У Постанові Верховної ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 р. визначений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. Цей порядок передбачає, що громадяни набувають право власності на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, придбані ними з відповідного дозволу, що надається спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури.
   Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. Положення про Державний реєстр затверджене Постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1992 р.
   До реєстру заносяться такі об’єкти: пам’ятки історії — будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки містобудування і архітектури — унікальні ансамблі та комплекси, окремі об’єкти архітектури тощо.
   До Державного реєстру можуть бути занесені й інші об’єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки. Об’єкти національного культурного надбання, що є загальнодержавною власністю, не підлягають роздержавленню і приватизації.
   Стаття 136 Цивільного кодексу України передбачає наслідки безгосподарного утримання і незабезпечення схоронності майна, що є пам’яткою історії та культури.
   У випадку, якщо громадянин безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам’яткою історії та культури, державні органи охорони пам’яток роблять власникові попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Якщо власник не виконає цієї вимоги, то за позовом зазначених органів суд може вилучити це майно. При невідкладній необхідності забезпечення схоронності майна, що є пам’яткою історії та культури, позов про вилучення цього майна може бути пред’явлено без попередження.
   Якщо громадянин не забезпечує схоронності належного йому майна, що є пам’яткою історії та культури, у зв’язку з неможливістю створити необхідний режим його утримання, це майно може бути викуплено державою. Якщо громадянин не дає згоди на викуп такого майна, то за позовом державних органів охорони пам’яток суд може вилучити його у власника. Вилучене майно, що є пам’яткою історії та культури, переходить у власність держави. Власникові відшкодовується вартість вилученого майна в розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом.
   8 червня 2000 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон “Про охорону культурної спадщини”, яким врегульовані правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання її об’єктів у суспільному житті, захисті середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Законом визначені основні терміни, що стосуються культурної спадщини.
   Як об’єкт культурної спадщини визначається місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними території, створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
   Пам’ятка являє собою об’єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Охорона культурної спадщини — це комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об’єктів культурної спадщини.
   Стаття 2 закону подає класифікацію об’єктів культурної спадщини за типами (споруди, комплекси і визначні місця) та за видами (археологічні, історичні, об’єкти монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні).
   Питання збереження культурної спадщини України на сьогодні вкрай актуально. На обліку та під охороною держави перебуває зараз близько 145 тис. Пам’яток історії та культури, діє 46 державних історико-культурних (архітектурних, археологічних) заповідників, кілька з яких мають статус національних.
   Підприємства всіх форм власності, установи науки, культури, освіти, громадські організації і громадяни можуть з метою забезпечення їхнього збереження сприяти державі у здійсненні заходів з охорони, використання, виявлення та обліку об’єктів культурної спадщини. Залучення населення до охорони пам’яток культурної спадщини та громадський контроль за збереженням, використанням пам’яток покладається на Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.
   Обов’язковою умовою охорони архітектурних заповідників є заборона будь-якого будівництва, не пов’язаного з реставраційними роботами. У межах охоронних зон і зон природного ландшафту, що охороняються державою, забороняється проведення будь-яких робіт без погодження з міською організацією Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. В архітектурних охоронних зонах повинна зберігатися стара планувальна структура та історична забудова. Дозволяється будівництво тільки винятково особливо важливих споруд за індивідуальними проектами, що регламентуються по висоті з урахуванням архітектурної та масштабної прив’язки до існуючої забудови і загального силуету міста.
   Дотримання захисних заходів має стати обов’язковим для приватних власників, державних організацій, якщо вони володіють і користуються частиною національної культурної спадщини. Законодавством мають бути визначені правові норми, які жорстоко повинні забороняти дії, що можуть завдати шкоди пам’яткам, силуету міста, історично складеним старовинним кварталам, що може призвести до їх руйнування.