§ 1. Фізична особа як суб'єкт адміністративного права: співвідношення дефініцій

   Розкриття адміністративно-правового статусу фізичної особи значною мірою залежить від з'ясування співвідношення таких категорій, як “людина”, “особистість”, “громадянин”, “індивід”, “особа”, інших понять, що використовуються у різних правових актах, а також в юридичній літературі як синоніми.
   У філософському плані людина — це суб'єкт соціальної і культурно-історичної діяльності, суб'єкт суспільних відносин, а відтак історичного і культурного процесу. Особистість є відносно стійкою, динамічною, соціально обумовленою сукупністю духовних, громадсько-політичних і морально-вольових якостей людини, свідомість і вчинки якої характеризуються певним ступенем соціальної зрілості та прагненням виявити свої індивідуальні здібності.
   У міжнародно-правових актах найчастіше використовують поняття “людина”. Так, у Загальній декларації прав людини йдеться про права, властиві всім членам людської спільноти. У цьому значенні “людина” використовується практично у всіх статтях зазначеного документа, а також у більшості міжнародно-правових документів. Поряд з ним досить часто використовують такі поняття, як “особа” та “індивід”. Зокрема, Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими, ухваленими на першому Конгресі ООН з попередження злочинності й поводження з правопорушниками 30.08.1955 p., регламентуються стосунки з особами, котрі перебувають під арештом чи очікують суду, особами, заарештованими чи ув'язненими без пред'явлення обвинувачення.
   У низці міжнародно-правових документів йдеться про права індивідів. Прикладом може бути Азіатсько-тихоокеанська декларація людських прав індивідів і народів, ухвалена 15.02.1988 р. на II конференції юристів країн Азії і Тихого океану.
   Згадування про особистість досить рідко зустрічається як у міжнародно-правових документах, так і в законодавчих актах нашої держави. Використання цього поняття більшою мірою характерне для публікацій наукового характеру.
   У Конституції й поточному законодавстві України найчастіше вживаються поняття “громадянин” і “особа”. Так, Конституція України визначає права й обов'язки громадян України, а Кодекс України про адміністративні правопорушення — перелік осіб, котрі беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення (ст. 21), регламентує права особи, притягуваної до адміністративної відповідальності (ст. 268).
   Ці поняття використовуються й у законодавстві інших держав. Прикладом можуть бути закон ФРН “Про збори й демонстрації (закон про збори)” від 24.07.1953 р., закони Італії “Про громадянство” і “Положення про громадянство”. Співвідношення згаданих дефініцій, що характеризують фізичну особу, слід представити таким чином.
   Визначення “індивіда”, що розуміється (в точному значенні слова) як окремий організм або особа, неприйнятне для використання у правовій літературі. Тут необхідне уточнення: людський чи суспільний індивід, і тільки це дає змогу ототожнити поняття “людина” та “індивід” (людський).
   Слід розрізняти терміни “людина” і “особистість”, оскільки людина не завжди є особистістю, а проте будь-яка особистість є людиною. Так, навряд чи правильно говорити, що душевно хвора людина є особистістю. Звідси можна припустити, що поняття “людина” ширше за поняття “особистість”.
   Не тотожні й визначення “особистість” та “особа” . Це стосується ситуації, коли особу не можна визнати як особистість. Адже особою, котрій адміністративним правопорушенням заподіяно майнової чи фізичної шкоди (ст. 268 КпАП), може виступати душевно хвора людина, проте, як відзначено вище, її не можна визнати особистістю. При цьому її інтереси репрезентують законні представники. Тут має місце ситуація, коли поняття “особа” слід вважати ширшим, ніж поняття “особистість”. Отже, співвідношення зазначених понять прямо пов'язане з категорією дієздатності.
   Терміни “особа” і “громадянин” також не є рівнозначними. Найчастіше вони не збігаються. Громадянство, яке виражає певний стан політико-правової належності людини, мають далеко не всі люди. Є так звані апатриди, особи без громадянства — люди, котрі втратили громадянство однієї держави й не набули його в іншій. Крім того, особами, притягуваними до адміністративної відповідальності, можуть бути як іноземці, так і особи без громадянства. Інститут громадянства опосередковує відносини держави й особи, оскільки щодо держави особа виступає у специфічній ролі саме її громадянина, а держава, у свою чергу, адресується до неї не як до людини взагалі, а як до свого громадянина. Цей фактор значною мірою визначає правовий статус людини як суб'єкта адміністративного права.
   Як правовий інститут громадянство юридично визначає статус особи в суспільстві й державі, правовий зв'язок особи з державою, що поширює на громадянина юрисдикцію держави, її законів. Водночас громадянство означає повне підпорядкування даної особи суверенній владі держави і захист останньою прав громадянина.
   Громадянство є юридичною підставою користування відповідним правовим статусом. Громадянин виступає як суб'єкт права, тобто особа, котра визнається законом здатною вступати в правові відносини.
   Отже, у контексті адміністративно-правового статусу фізичної особи, за певних обставин, допустиме вживання термінів “суб'єкт” і “особа” як тотожних поняттю “громадянин”.