8. Основні тенденції економічного розвитку та спроби реформування радянської економічної системи у 50—80-ті роки ХХ століття

   • Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи.
   • Економічні перетворення в період “хрущовської відлиги”.
   • Зміни в аграрному секторі. Економічні перетворення в інших галузях народного господарства.
   • Перехід до територіальної системи управління (створення раднаргоспів).
   • Соціально-економічна політика в 50-ті — першій половині 60-х років. Загострення соціально-економічної ситуації на початку 60-х років та необхідність нового реформування.
   • Господарська реформа 1965 р. (“Косигінська”), її причини та наслідки.
   • Зниження ефективності радянської економічної системи у 70-ті — першій половині 80-х років.
   • Остання спроба реформування радянської економічної системи — перебудова (1985—1990 рр.).

   У повоєнний період, останні роки життя Й. Сталіна, остаточно сформувався тоталітарний режим та закріпилися основи командно-адміністративної системи. Але система, створена Сталіним, на початку 50-х років практично вичерпала свої можливості і переживала серйозні економічні та соціально-політичні труднощі. Тому спадкоємці “великого вождя” опинилися перед необхідністю вибору шляхів подальшого розвитку радянської економіки, її можливого реформування.
   Перша спроба реформування командно-адміністративної системи у 50—60-ті роки тісно пов’язана із завершенням сталінського періоду в історії СРСР (березень 1953 р.), і була викликана певними політичними змінами, створенням коаліційного керівництва, провідну роль у якому досить швидко зумів опанувати М. С. Хрущов. Нове керівництво країни розуміло нагальну необхідність модернізації і навіть повної ліквідації системи ГУЛАГу, стимулювання аграрного сектору економіки, проведення перетворень у соціальній сфері, нарешті, відходу від постійної “мобілізаційності” у вирішенні господарських проблем.
   Спроби досягти більш збалансованого розвитку народного господарства через підвищення внутрішніх стимулів працівників послаблення вольових методів керівництва, запропоновані у 1945—1946 рр., зазнали поразки, і країна повернулася до довоєнної моделі розвитку, а одночасно і до повторення помилок цього періоду. Величезні капіталовкладення значно перевищували планові завдання, а будівництво нових об’єктів не забезпечувалося матеріальними та людськими ресурсами, кваліфікованими науково-технічними та управлінськими кадрами. Приплив у виробництво нових робітників, які не мали елементарних навичок та досвіду роботи, призвів до кризи в організації праці, що проявилася у зниженні темпів зростання продуктивності праці, численних порушеннях трудової та технологічної дисципліни, високої плинності кадрів, зростанні напруженості в робітничому середовищі.
   Великі труднощі відчувало сільське господарство. Запроваджені після війни заходи щодо посилення партійно-державного керівництва колгоспами, зокрема обмеження ринкової торгівлі колгоспною продукцією, ніяким чином не стимулювали зростання виробництва. Значне скорочення площ присадибних ділянок колгоспників, зменшення натуроплати на трудодень, величезні натуральні й грошові податки з індивідуальних господарств селян та інші заходи призводили до значного скорочення життєвого рівня і масового відтоку селян із села, хоча цей процес активно гальмувала відсутність у колгоспників паспортів.
   Нарешті, у кризовому стані опинилася й “основа основ” сталінської економічної системи — система ГУЛАГу. Широке використання примусової праці ув’язнених усе більше втрачало сенс із ускладненням економічних завдань та механізації виробництва і будівництва. Величезна армія некваліфікованої робочої сили (а саме такою була маса ув’язнених у сталінських таборах), абсолютно не зацікавленої у результатах своєї праці, в умовах повоєнного часу ставала не лише непотрібною, але й небезпечною. Цілий ряд виступів в’язнів наприкінці 1940 — першій половині 1950-х років підтверджував цю небезпеку і ставив цілком слушно питання щодо модернізації і навіть ліквідації системи ГУЛАГу.
   Одночасно на економічній ситуації надзвичайно негативно позначилася й недооцінка керівництвом країни першої повоєнної хвилі науково-технічної революції, яка все більше проявлялася в якісній реконструкції світового господарства. До того ж посилювалася ідеологізація економічної політики та небажання враховувати власний досвід 30-х років, що призвело до значних економічних проблем. У 1951—1953 рр. спостерігалося значне погіршення економічних показників.
   Отже, причинами реформування радянської економіки у 50-ті роки можна назвати надзвичайне перенапруження радянського народного господарства, яке тривалий час знаходилося у стані граничної мобілізації (форсована індустріалізація, війна, відбудова), результатом чого стало небачене розорення села, злидні основної маси населення, примусовість праці більшості його. Всі ці фактори не лише стримували подальший розвиток країни, але й загрожували соціальним вибухом, а тому потребували негайних змін.
   Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки були спрямовані на вдосконалення аграрної політики, на розв’язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Етапним у цьому відношенні став вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС, який прийняв постанову про невідкладні заходи щодо піднесення сільського господарства.
   Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості з податків за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Істотно знижені були норми обов’язкових поставок державі продукції тваринництва, збільшені закупівельні ціни на продукцію колгоспів і радгоспів (у 5,5 раза на м’ясо, удвічі — на молоко та масло, на 50 % на зернові). Таке підвищення закупівельних цін було вкрай необхідним кроком, адже вони, практично, були у багатьох випадках значно нижчими за витрати на їх виробництво. Саме низькі ціни фіксували нееквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю, який в останні роки життя Сталіна став особливо разючим (у 1927/28 р. за 1 ц жита можна було придбати 35 м ситцю, або 17 кг цукру, або 21 кг олії, а у 1952 р. відповідно 1,5 м ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії). Такі ціни не забезпечували не лише розширене, але й навіть просте відтворення у колгоспах та радгоспах.
   Оздоровленню аграрного сектору сприяло також підвищення цін на продукцію, яку колгоспи продавали державі понад обов’язкові поставки та запровадження більш високих цін на продукцію радгоспів. Досить важливим у цьому напрямі було й рішення щодо відміни обов’язкових поставок та натуроплати за роботу МТС, а також перехід до заготівель сільськогосподарської продукції за єдиними цінами, що диференціювалися за зонами. Не менш важливим був також крок керівництва країни у бік пом’якшення жорсткої регламентації діяльності колгоспів. У 1955 р. їм було надано право самостійно приймати рішення щодо організації виробництва та використання своїх ресурсів за умови виконання обов’язкових поставок продукції державі.
   Досить багато робилося для зміцнення матеріально-технічної бази на селі. У цілому по країні за 1954—1958 рр. в сільське господарство було спрямовано 664 тис. тракторів, 361 тис. зернозбиральних комбайнів, 571 тис. вантажних машин. Щоправда, капіталовкладення у сільське господарство протягом 1951—1960 рр. складали лише 18 % від загального їх обсягу, але порівняно з попереднім часом вони були досить значними.
   Із середини 1950-х років сільське господарство, уперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли і продовжували зростати до 1957—1958 рр. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва упродовж 1954—1959 рр. становили понад 7 %. Однак, як і раніше, переважала політика екстенсивного розвитку. Нарощення темпів зростання виробництва сільськогосподарської продукції досягалося не за рахунок інтенсивного використання техніки, передових технологій, більш урожайних зернових та технічних культур у землеробстві, а за рахунок освоєння великих масивів земель у Сибіру, на Алтаї та в Казахстані. Сюди з України в 1954—1955 рр. виїхало понад 100 тис. осіб, переважно молоді, активно надсилалася техніка. Лише у 1955 р. в Казахстан та на Алтай було відправлено більше 11 тис. тракторів та 8 тис. комбайнів, які й склали основу технічної бази новостворених господарств.
   Проте бажаних результатів освоєння земель у Казахстані й на Алтаї не дало, хоча спочатку (у 1956—1958 рр.) і забезпечило половину хліба, що заготовлявся державою. А от на сільське господарство європейської частини СРСР, у тому числі й України, за рахунок якого і створювалися нові радгоспи, справило негативний вплив. У той же час продовольча проблема залишалася гострою, життєвий рівень сільського населення низьким. Селянство, як і раніше, не було зацікавлене працювати в колгоспах, адже плата за працю була надто низькою, а держава продовжувала на свій розсуд розпоряджатися результатами його роботи.
   Хрущов та його керівництво намагалися поліпшити ситуацію в аграрному секторі цілим рядом заходів, які, практично, не дали позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США з виробництва м’яса, масла, молока упродовж трьох-чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, проте, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості.
   Великі надії покладалися на реорганізацію МТС та продаж техніки колгоспам і радгоспам, що обіцяло дещо послабити контроль державної бюрократії над селом. На лютневому (1958 р.) пленумі ЦК КПРС було визнано, що існуюча форма виробничо-технічного обслуговування колгоспів за допомогою техніки МТС перестала сприяти розвиткові продуктивних сил села, породжувала знеосіблення в керівництві та знижувала відповідальність за зростання врожайності, адже на одній землі господарювали два “господарі” — колгосп та МТС.
   Разом з тим при здійсненні цих заходів не було враховано цілий ряд факторів, які вкрай негативно вплинули на стан сільського господарства (надзвичайно високі ціни на техніку, відсутність достатніх коштів у господарствах для викупу останньої, втрата кваліфікованих кадрів, які працювали в МТС і не хотіли працювати в колгоспах, тощо). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи та ін. — також не дали помітних позитивних зрушень.
   Але все-таки не можна не зауважити, що аграрна політика М. Хрущова певною мірою відкривала перед радянським сільським господарством нові можливості, вселяла у багатомільйонні маси селянства надії на краще майбутнє. Проте позитивний потенціал переважно адміністративних реформ Хрущова у галузі сільського господарства був до кінця 50-х років вичерпаний, а наступні реорганізації та новації неминуче виявлялися неефективними та помилковими.
   В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959—1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогосподарського виробництва була низькою. Більшість авторів звинувачує в цьому Хрущова, за ініціативою якого непомірно зросли посіви кукурудзи, але якщо в багатьох регіонах СРСР ця культура не давала врожаїв, і навіть не визрівала (у Нечорнозем’ї, Прибалтиці, Білорусії), то в Україні вона могла дати певний позитивний ефект. Однак прорахунків у аграрній політиці часів Хрущова було досить багато. Так, перетворення колгоспів у радгоспи не завжди було економічно виправданим і насправді було спробою прискорити процес “переростання колгоспно-кооперативної власності у загальнонародну”, яка теоретично була основою комуністичної формації. Негативними були й наслідки запровадження обмежень на підсобне господарство селян.
   Зростання виробництва сільськогосподарської продукції в роки семирічки стримувалося серйозними прорахунками у плануванні його матеріально-технічного забезпечення, зокрема, рішенням про скорочення виробництва сільськогосподарської техніки після ліквідації МТС у розрахунку на те, що безпосередньо в колгоспах вона буде використовуватися значно краще; досить негативно позначилося й значне збільшення цін на техніку і запасні частини; невиконання плану виробництва мінеральних добрив і ряд інших.
   Прорахунки та помилки в аграрній політиці були головною причиною того, що в країні склалася напружена ситуація у постачанні населення продовольством. Держава змушена була піти на підвищення роздрібних цін на м’ясо та масло, що викликало масове невдоволення, а в деяких випадках і в крайніх формах. З 1963 р. СРСР змушений був імпортувати зерно. Це дискредитувало всю політику М. Хрущова у галузі сільського господарства, хоча в ній, як зазначалося, було багато й позитивного, особливо у 50-ті роки.
   Великі зміни відбувалися не лише в аграрному секторі, але й в інших галузях економіки. У системі економічних перетворень було відведено значну, але недостатню роль науково-технічному прогресові, технічному рівню промисловості. Адже в середині 1950-х років стало цілком очевидним, що без пріоритетного розвитку нових напрямів у науці радянській економіці не вистояти у протистоянні із Заходом. І в цілому ряді партійних документів ставиться питання щодо прискорення НТП, запровадження в народне господарство передового досвіду та досягнень науки і техніки, створюється Держкомітет Ради Міністрів СРСР з науки та техніки.
   Промислове виробництво у “хрущовське” десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а в 1959—1965 — на 8,8 %. Як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 раза, газу — у 4 рази). Зростає і видобуток електроенергії, як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій “Дніпровського каскаду”. При цьому слід зауважити, що останні будувалися без урахування екологічних вимог та інтересів сільського господарства.
   Економічна політика, що проводилася партійно-державним керівництвом на чолі з М. Хрущовим, у цілому сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як більш активне використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин, пошуки шляхів удосконалення форм і методів матеріального стимулювання працівників промисловості, розширення прав союзних республік у плануванні, управлінні та фінансуванні промислових підприємств на їх території та ін. Але прорахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, серйозною проблемою стає довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості.
   Проте від самого початку “хрущовських” перетворень було зрозуміло, що майже всім їм протистоїть існуюча система управління, засилля бюрократичного апарату. З 1954 по 1955 р. було проведено цілий ряд заходів, спрямованих на її вдосконалення, що завершилися реформою 1957 р., спрямованою на реорганізацію управління промисловістю за територіальним принципом. На лютневому пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову “Про подальше вдосконалення управління промисловістю та будівництвом”, суть якої полягала у ліквідації галузевих міністерств та створенні з 1 липня 1957 р. територіальних органів управління — рад народного господарства (раднаргоспів), які безпосередньо підпорядковувалися Раді Міністрів союзної республіки. Усього було створено 105 економічних адміністративних районів, у тому числі 11 в Україні. Функціями Держплану СРСР залишалися лише загальне планування та координація територіально-галузевих планів і розподіл між союзними республіками найважливіших фондів. Постанова підкреслювала головне завдання, яке була покликана вирішити реформа: максимальне використання наявних ресурсів завдяки руйнуванню відомчих меж, а також збереження пріоритетів розвитку важкої індустрії.
   Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. — Раду народного господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями та установами в межах відповідного адміністративного району.
   Перші результати реформи були досить успішними. Зросли масштаби виробничої спеціалізації та міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення та запровадження нової техніки у виробництво, нарешті, вона забезпечила більш комплексний розвиток економічних районів. Стало можливим більш раціонально використовувати місцеві ресурси та науково-технічні кадри.
   Проте реформа, народжена у надрах апарату і реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, котрі стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. І хоча зовні нова, “раднаргоспівська”, система управління істотно відрізнялася від попередньої, сутність її була тією ж. Залишався той самий принцип розподілу сировини, продукції, той самий диктат постачальника відносно споживача. Економічні важелі просто не могли стати визначальними в умовах абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи стосовно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, а отже, у 1950-х роках при здійсненні економічних перетворень не було належної послідовності та цілеспрямованості, а головне — не ставилося завдання проведення радикальної реформи існуючого господарського механізму.
   У підсумку центробіжні сили помітно послабили економічний потенціал країни в цілому, частина раднаргоспів виявилася неспроможною до вирішення великих виробничих завдань. Уже в 1959 р. розпочинається укрупнення раднаргоспів: більш слабкі почали приєднувати до більш потужних (на 1962 рік в Україні їх залишалося 7).
   На межі 1950—1960-х років економічна ситуація в країні знов ускладнилася. Далися навзнаки не лише об’єктивні причини, але й численні управлінські екперименти в економіці, суб’єктивізм та волюнтаризм її керівництва, значне зростання воєнних видатків, нова хвиля політизації та ідеологізації управління економікою.
   Уряд робить спробу покращити ситуацію цілим рядом заходів, що значно погіршили становище населення. Так, було знижено тарифні розцінки у промисловості приблизно на 30 %. Це рішення пояснювалося необхідністю скорочення виробничих видатків, але насправді це означало приховане скорочення заробітної плати робітників.
   У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв’язку з чим було випущено нові гроші. Економісти вважають це прихованою девальвацією, адже внаслідок неї ціни на колгоспних ринках, які забезпечували в цей час близько 15 % товарообігу, значно зросли. Через деякий час (з 1 липня 1962 р.) було підвищено ціни на ряд продуктів харчування і в державній торгівлі (на м’ясо та м’ясопродукти на 30 %, на масло — на 25 %).
   Такі заходи викликали невдоволення та привели до стихійних виступів робітників, про що довго замовчувалося офіційними джерелами і було висвітлено у пресі лише наприкінці 1980-х років.
   Не було вирішено й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою, — відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв’язанні господарських проблем. Через кілька років стало зрозумілим, що це завдання не може бути розв’язаним радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.
   Проте історія “хрущовських” реформ не була б повною, якщо залишити поза увагою соціальні зміни в житті радянських людей, викликані цілим рядом заходів, спрямованих на покращання умов життя населення, переважно міського. 25 квітня 1956 р. було відмінено антиробітничий закон 1940 р., який прикріплював трудящих до їхніх підприємств. Тепер робітники могли змінювати місце роботи, попередивши про це адміністрацію за два тижні (це не стосувалося колгоспників, які, не маючи паспортів, не могли за своїм бажанням залишити колгосп).
   Було підвищено мінімальну заробітну плату (приблизно на 35 %) у промисловості. Змінилася й ситуація в колгоспах: замість існуючої раніше системи оплати праці один раз на рік запроваджено помісячне, подекуди поквартальне авансування (грошове та натуральне), причому грошова оплата колгоспників за 1950-ті роки зросла більше ніж у чотири рази.
   У 1956 р. запроваджено закон про пенсійне забезпечення, за яким майже подвоївся розмір пенсій, а пенсійний вік було знижено до 55 років для жінок і до 60 років для чоловіків. Але колгоспники отримали право на пенсію лише в 1964 р., а пенсійний вік для них наступав на п’ять років пізніше. На початку 1960-х років колгоспники нарешті отримали паспорти.
   Було скорочено тривалість робочого тижня (з 48 до 46 годин). Відпустка вагітних жінок, скорочена при Сталіні, стала знов стодванадцятиденною. Уряд обіцяв, нарешті, не випускати нових примусових займів (по яких держава забирала близько 6 % річних заробітків), але на 20 років заморозив виплати з попередніх.
   Разом з тим високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів і, зокрема, залізобетону. У 1951—1958 рр. в Україні було збудовано майже 2 млн квартир загальною площею 85,7 млн кв. м, а в 1958—1965 рр. було здано ще близько 60 млн кв. м житла. Гострота житлової проблеми знизилася, але рівень забезпеченості житлом залишався низьким і житлову кризу подолати не вдалося.
   Отже, у результаті реформування економіки в 50-х роках, в Українській РСР, як і в цілому в СРСР, відбуваються значні структурні зрушення, але на початку 1960-х років соціально-економічна ситуація в країні загострюється: знижуються темпи зростання продуктивності праці, погіршуються умови життя населення, що проявляється у зростанні цін на продукти харчування, збільшенні непрямих податків, обмеженні присадибних ділянок та поголів’я худоби у підсобних господарствах колгоспників, зростанні загального дефіциту продовольчих та інших товарів. Усе це обумовлює необхідність пошуку шляхів подолання негативних тенденцій радянської економіки.
   У першій половині 60-х років на сторінках радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, приводом до якої стала стаття в “Правді” харківського вченого Е. Г. Лібермана “План, прибуток, премія”. У ході дискусії все більше стверджувалася думка про необхідність поєднання в господарському механізмі планових начал і товарно-грошових відносин. Широке обговорення проблем планування і економічного стимулювання сприяло здійсненню практичних заходів щодо вдосконалення господарського механізму.
   Започаткували реформування радянської економіки рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа “Косигінською” за ім’ям одного з її ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на знаходження оптимального сполучення централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічні стимули і господарський розрахунок.
   Відповідно до постанови вересневого пленуму “Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва” найбільш істотні зміни передбачалися в системі управління промисловістю. Передусім було вирішено ліквідувати раднаргоспи та повернутися до галузевого принципу управління. Були знову створені союзно-республіканські та союзні міністерства за галузями промисловості. На практиці це означало, що республіки втрачали контроль над більшістю підприємств.
   Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи планування та економічного стимулювання. Нова система передбачала таке поєднання методів господарського керівництва, при якому акцент робився на посиленні економічних методів, що, відповідно, підвищувало вимоги до роботи Держплану. Господарська реформа передбачала скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань до дев’яти. Передбачалося також перейти від валової та товарної продукції до реалізованої як більш об’єктивного показника ефективності роботи підприємств. Серед якісних показників, що характеризують ефективність господарської діяльності підприємств, пріоритетними були визнані прибуток та рентабельність. Для підвищення матеріальної заінтересованості підприємств у результатах велику роль відігравало утворення фондів економічного стимулювання, матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, розширення соціально-культурної сфери.
   Господарська реформа поставила також питання щодо переходу до повного госпрозрахунку, хоча здійснити його на практиці через цілий ряд причин так і не вдалося. Відомо, що питання про знищення системи директивного планування тоді не стояло, навпаки, йшлося про його посилення. Але в ході реформи постало питання про необхідність поєднання директивних методів планування та економічних важелів, таких, як ціна, прибуток, кредит, заробітна плата. При цьому основним питанням реформи залишалося зменшення кількості показників, які зводились “згори”, що означало збереження старої концепції плану як системи директивних показників, тобто обов’язкових для виконання планових завдань. І хоча проголошувалась необхідність поєднання адміністративних та економічних методів, перевага надавалася директивним показникам. На практиці це означало, що господарський механізм, закладений в основу реформи 1965 р., зберігав традиційні риси командно-адміністративної системи.
   Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Відповідно до рішень березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було прийнято цілий ряд заходів, спрямованих на виправлення становища в аграрному секторі. Перш за все, було підвищено закупівельні ціни з таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків під час продажу продукції державі. Роздрібні ціни повинні були зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за рахунок державного бюджету.
   Важливою причиною відставання сільського господарства був і його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин і добрив. В Україні протягом 1966—1970 рр. кількість тракторів збільшилася на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливим недоліком була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийнято рішення про її посилення.
   Положення реформи втілювалися у життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв’язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним з повноваженнями міністерств і відомств, директивним плануванням та існуючою системою ціноутворення.
   Численних суперечностей реформи можна було б позбутися, рухаючись поетапно до ринку. Проте це було неможливим через політико-ідеологічні причини. У результаті економічна реформа в СРСР почала згортатися, розпочалося повернення до детального планування та оперативного керівництва підприємствами з боку міністерств і відомств.
   І все-таки, незважаючи на суперечливий та непослідовний характер реформи 1965 р., вона дала певний позитивний імпульс народному господарству. В Україні упродовж 1966—1970 рр. істотно (у 1,5 раза) зросли основні виробничі фонди та обсяги промислового виробництва, а національний дохід зріс на 30 %. Щоправда, ці позитивні зрушення стосувалися переважно важкої індустрії, а виробництво предметів споживання й надалі істотно відставало. Дещо покращилась ситуація і в аграрному секторі, валова продукція якого зросла на 16,6 %, але планових показників так і не було досягнуто. А в 70-х роках темпи економічного зростання починають знижуватися.
   Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу, що забезпечувався військово-промисловим комплексом, для розвитку і утримання якого необхідні величезні матеріальні та фінансові ресурси, отримати які можливо лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати працюючих, що, у свою чергу, забезпечувалося жорсткою адміністративною планово-розподільчою системою, суворим лімітуванням матеріальних і фінансових ресурсів, для отримання яких перевага надавалася екстенсивним методам.
   До середини 70-х років стали відчутними помилки радянського керівництва у соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено лише 10 % основних виробничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основну частину промислового потенціалу займала важка індустрія, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж у зв’язку з падінням народжуваності число зайнятих у народному господарстві припинило збільшуватися, а отже, зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Таким чином, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народжуваності.
   Виходом із цього становища могло б стати запровадження ресурсозберігаючих технологій, перехід на інтенсивні методи господарювання на рівні сучасної НТР, але спроба широкого запровадження досягнень НТП в умовах командно-адміністративної системи виявилася малоефективною; чітко простежувалася тенденція повільного, із запізненням, розвитку у сфері НТП, подолати яку було фактично неможливо. З’ясувалося, що система економічних відносин, що склалася в народному господарстві, є несприйнятливою до досягнень НТП, а спроби вирішитити цю проблему в межах існуючого надцентралізованого господарського механізму виявилися безплідними. Необхідні були докорінні, радикальні зміни та зрушення, принципово нові форми розвитку.
   Проте реформаторські заходи 1970 — першої половини 1980-х років, спрямовані на “вдосконалення господарського механізму”, не лише не зачіпали основ командно-адміністративної системи, але й відкрито проголосили повернення до попередньої господарської практики. Підвищення ефективності радянської економіки перш за все пов’язувалося зі зміцненням директивного централізованого планування та пошуком нових, більш досконалих показників оцінки діяльності підприємств.
   Проявом саме такої орієнтації і стала “реформа” кінця 1970-х років, що відбувалася відповідно до постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 р. “Про покращання планування та посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності та якості роботи”, яка на практиці означала лише спробу посилити фактичний контроль центральних планових органів та міністерств над радянською економікою. Її заходи не попередили, а лише посилили ті процеси стагнації, які вже мали місце у радянській економіці, сприяли подальшому зниженню ефективності суспільного виробництва: падають темпи зростання промислового виробництва, зростає ресурсомісткість, знижується рентабельність. На більшості українських підприємств зростає рівень спрацьованості основних фондів (до 43 % у 1985 р., що значно вище, ніж у середньому по СРСР).
   Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, який мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі найновіших досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі — і всього народного господарства, а також активізації “людського фактору”. Проголошений курс не означав ліквідації командно-адміністративної системи, а лише її “вдосконалення”, виправлення певних “деформацій”; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на затратний шлях, а тому принести кардинальних позитивних змін не міг.
   Проте прийняті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення у соціальну сферу. На цьому фоні було розв’язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки складали до 10 млрд крб щорічно).
   Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни існуючої в СРСР економічної моделі. Важливими кроками на цьому шляху стали Закони “Про індивідуальну трудову діяльність” (1986 р.) та “Про кооперацію” (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво. В Україні на початок 1990 р. у кооперативному секторі було зайнято майже 700 тис. осіб, щоправда, більше 30 % їх надавали послуги не населенню, а державним підприємствам. В основному кооперативи охопили сферу послуг, торгово-посередницьку діяльність, а також будівництво та виробництво товарів народного споживання.
   Питання про кардинальну економічну реформу вперше було поставлено на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спочатку її пов’язували з концепцією “вдосконалення господарського механізму”, тобто із наданням підприємствам більшої самостійності у розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто з фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Власне ж економічна “перебудова” розпочалася у червні 1987 р., коли було прийнято “Закон про державне підприємство”, відповідно до якого підприємства отримали право самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та споживачами та на державних замовленнях. Відтепер діяльність підприємств повинна була регулюватися не міністерствами та відомствами, а довготривалими економічними нормативами. Підприємства отримали право на підписання прямих договорів з іншими підприємствами, а деякі — навіть самостійно виходити на зовнішній ринок.
   У цілому механізм згаданої реформи не відповідав декларованим цілям. Фактично він не допускав плюралізму власності (у середній та великій промисловості), не зачіпав основ адміністративно-командної системи управління (зберігалася система міністерств з їх бюрократичною опікою підприємств, зберігалося певною мірою і директивне планування) та не змінював мотивацію до праці. Оскільки реформа не змінила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням їх відповідальності за результати господарської та фінансової діяльності. Істотне підвищення частки прибутку, що залишався у розпорядженні підприємств, не сприяло зростанню капітальних вкладень, а лише стрімкому зростанню заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам. Що ж до українських підприємств, то цей закон навіть не створив відповідних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони залишилися залежними від союзних органів, що й надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання, та державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продукції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане реформування не дозволяло вирішити найгостріші економічні проблеми та сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій, розбалансованості економіки як країни в цілому, так і України зокрема.
   З метою підвищення якості продукції було запроваджено держприймання, яке виявило серйозні недоліки в забезпеченні необхідного рівня якості продукції. Але й цей крок виявився неефективним, і від держприймання змушені були відмовитися.
   У той же час не було зроблено жодних кроків для структурної перебудови української промисловості: зберігалися звичні тенденції щодо інвестиційної політики, кошти, які виділялися для республіки, повинні були спрямовуватися на будівництво нових промислових об’єктів традиційних для України галузей важкої індустрії, вкрай несприятливих для республіки з погляду екології та ресурсів (особливо якщо взяти до уваги надзвичайно складну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії та вичерпання сировинних ресурсів), у той час як існуючий промисловий потенціал вимагав негайного оновлення (зношеність основних фондів підприємств в Україні у другій половині 80-х років досягла 55—60 %). До того ж, близько 80 % підприємств України не виробляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфабрикати для підприємств інших регіонів.
   Подібні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром), деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, а також надання прав безпосереднім виробникам брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті, це була спроба створити “соціалістичне”, тобто не запроваджуючи приватну власність на землю, підконтрольне державі, фермерство. Проте ці заходи не дали позитивних результатів. Створення Держагропрому, який об’єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало суттєвого ефекту у вирішенні сільськогосподарських проблем: послабленні гостроти продовольчої проблеми та забезпеченні реальної самостійності колгоспів і радгоспів. Селянам-орендарям колгоспно-радгоспне керівництво чинило всілякі перешкоди, а самі вони зіткнулися з величезними труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, організації виробництва та збуту продукції. У країні наростали інфляційні явища, підвищення заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувалося зростанням товарної маси, збільшувався товарний дефіцит. Набирали сили натуральні (бартерні) обміни між підприємствами, посилювалися відцентрові тенденції. Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали ніяких позитивних зрушень.
   У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не знайшла підтримки Верховної Ради СРСР. Не отримала підтримки і більш радикальна програма групи Шаталіна (“500 днів”). Урешті-решт, Верховна Рада СРСР затвердила “Основні напрями стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки”, але ця програма не мала під собою твердого ґрунту і не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього криза радянської економіки поглибилася. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела до невідворотного розвалу радянської економіки і розпаду СРСР.