6. Економічний розвиток українських земель у міжвоєнний період

   • Нова економічна політика (НЕП): суть, етапи впровадження, наслідки. Відмова від НЕПу та перехід до командно-адміністративної системи.
   • Радянська індустріалізація.
   • Перехід до директивного перспективного планування.
   • Колективізація сільського господарства, її суть та наслідки.
   • Голодомор 1932—1933 рр.
   • Підсумки економічного розвитку радянської України у міжвоєнний період.
   • Економічний розвиток українських земель під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини.

   Наприкінці 1920 р. економічна ситуація в Україні, як і в усій радянській країні, значно погіршилася. Вироблялося лише 10 % довоєнного випуску промислової продукції, діяло не більше чверті існуючих підприємств, майже повністю припинилося виробництво металу (з існуючих 57 доменних печей діяла лише одна); у стані розрухи перебував транспорт, знищено було близько 4 тис. км залізничної колії, більше половини рухомого складу. Матеріальні збитки, заподіяні українській економіці, оцінювалися у 12 млрд крб. У стані кризи знаходилося й сільське господарство: під впливом продовольчої політики радянської влади різко скоротилися посівні площі та збір основних культур.
   Економіка потребувала негайної відбудови, і плани господарського відродження країни (їх відбиває цілий ряд рішень та постанов більшовицької партії, зокрема, рішення ІХ з’їзду РКП(б), березень-квітень 1920 р.; VІІІ Всеросійського з’їзду Рад, грудень 1920 р.) виходили з “воєнно-комуністичної” парадигми і були зорієнтовані на використання переважно методів прямого державного примусу. Не відрізнялися від рішень центральної влади й рішення українського радянського уряду. На початку березня 1920 р. V Всеукраїнський з’їзд Рад приймає резолюцію: “Здійснити до кінця націоналізацію і концентрацію приватновласницьких підприємств”, фактично фіксуючи незмінний “воєнно-комуністичний” курс.
   Однак ця стратегія викликала зростаючий опір народу, перш за все селянства. Селяни не бажали задарма віддавати хліб державі за продрозкладкою і не сприймали більше більшовицької політики. Масові виступи селянства по всій радянській країні, повстанські армії, що активно створювалися в Україні (наприкінці 1920 — на початку 1921 р. тут діяли повстанські загони, які налічували до 40 тис. осіб), підривали основи більшовицької влади. Проти повстанців застосовували найжорстокіші заходи, повстання придушували силами регулярних частин Червоної армії; розстрілювали без суду і слідства родини та сусідів повстанців, але полум’я народного гніву лише розпалювалося. Зростало невдоволення і серед робітників. Робітничі страйки було зафіксовано на підприємствах Харкова, Києва, Одеси та інших міст України, де поряд з економічними вимогами висувалися й політичні гасла, найбільш поширеним з яких було “Ради без більшовиків”. Особливо загрозливим для влади був виступ робітників Катеринославу. Не менш загрозливими були й виступи проти влади в інших регіонах радянської держави, особливо повстання у Кронштадті, де повсталі моряки виступали проти політичної монополії РКП(б) під гаслами “Влада Радам, а не партіям”, “Геть праву та ліву контрреволюцію”, “Свободу торгівлі”. І хоча й це повстання було потоплено у крові, у цій загрозливій ситуації Ленін приходить до висновку, що лише узгодження із селянством може забезпечити збереження влади.
   Навесні 1921 р. робляться перші кроки до зміни економічної політики радянської держави. Однак треба відразу ж зазначити, що в цей момент її ще не можна назвати новою економічною політикою, адже вона не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну продрозкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини та фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згідно з законом у селян не повинні були забирати всі “надлишки”, позбавляючи останніх усілякого стимулу до розширення виробництва, а встановити твердий податок — процентне відрахування від урожаю; допускалася свобода обміну надлишків селянської продукції на товари промислового виробництва в рамках місцевого обороту. Такий підхід не означав кардинальних змін в інших галузях народного господарства, адже натуральний продовольчий податок забезпечує можливості створення продовольчих та сировинних резервів для прямого розподілу, який лежав в основі політики “воєнного комунізму”.
   Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за розмірами, ніж остання. Доводився продовольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових робіт. Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися на власний розсуд. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920 р. Отже, головним напрямом “змички” промисловості й сільського господарства повинен був стати товарообмін — прямий, поза ринком, обмін промислових товарів на сільськогосподарську продукцію через апарат народного комісаріату продовольства та кооперації.
   Проте товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли із зародкового стану. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Установлений державою так званий “твердий еквівалент”, тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів, у три рази знижував вартість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. А згодом товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збуто-постачальні структури. Поступово партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу, використання ринкових відносин під час “переходу до соціалізму”.
   У цілому НЕП оцінювався сучасниками як перехідний етап. Але принципова відміна в оцінці цього етапу пов’язувалася із трактуванням того, до чого веде цей перехід. Дехто думав, що незважаючи на утопічність своїх соціалістичних цілей, більшовики, переходячи до НЕПу, відкрили дорогу капіталістичній еволюції господарства країни, а тому неминучою була й перебудова політичної влади у бік демократичної республіки (див., наприклад, твори емігрантів, що виходили у Празі та Мюнхені у 1921—1927 рр., представлені у збірнику НЭП: взгляд со стороны. — М.: Моск. рабочий, 1991. — 304 с.).
   Щодо необхідності запровадження змішаної економіки та демократизації неодноразово говорили представники меншовиків та есерів ще у 1918 р. Один з лідерів меншовизму Л. Мартов зазначав, що більшовистська “партійна диктатура меншості та її логічний наслідок — систематичний терор” розглядалися їх творцями, “як той “натиск”, що повинен подолати історичну інерцію соціального середовища”, “зробити соціалістичну країну, у якій 9/10 населення мріє про те, щоб стати дрібним буржуа”. З переходом до НЕПу більшовистська диктатура втратила “своє власне виправдання”. Адже складний механізм товарно-капіталістичних відносин не допускає успішного розв’язання численних соціальних конфліктів “методами поліційної опіки”. А отже, більшовики змушені будуть відновити демократичні свободи у повному обсязі.
   Більшовицькі теоретики (В. Ленін, Є. Преображенський, Д. Троцький та ін.) дотримувалися інших уявлень. Вони розглядали перехід до НЕПу як тактичний хід, тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. Потім, уже восени 1921 р., більшовистські лідери починають схилятися до сприйняття НЕПу як одного з можливих шляхів побудови соціалізму (відомо, що соціалізм трактувався як безтоварний соціально-економічний лад, антитеза ринковій економіці) через відносно тривалий період співіснування соціалістичного та несоціалістичного укладів, поступове, при збереженні “командних висот” в економіці, витіснення несоціалістичних господарських форм. Зокрема, В. Ленін вважав, що, хоча техніко-економічна відсталість Росії не дозволяла безпосередньо запровадити соціалізм, його можна поступово побудувати, спираючись на державу “диктатури пролетаріату”.
   Модель непівської організації суспільства, розроблена більшовицьким керівництвом, і перш за все В. Леніним, на початку 20-х років, мала такі основні елементи:
   - у політико-ідеологічній галузі — жорсткий однопартійний режим;
   - в економіці — адміністративно-ринкова система господарства, яка охоплювала мінімальний зв’язок зі світовою економікою (зовнішня торгівля на основі держмонополії), державну власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлю, транспорт; госпрозрахунок у промисловості, який діяв обмежено, на рівні державних трестів; нееквівалентний обмін із селом (відчуження частини його продукту через продподаток); гальмування зростання індивідуального великого (куркульського) селянського господарства на селі.
   Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924 р. — у грошовій. Це, практично, означало розповсюдження ринкових відносин, хоч і не в повній мірі. Починаючи з 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.
   У перші роки НЕПу сільське господарство України відновлювалося дещо швидше, ніж промисловість. Але з самого початку відновлювальні процеси в аграрному секторі стримуються страшним голодомором, що охопив основні зернові регіони краю у 1921—1923 рр. І на відміну від російських губерній, в Україні голод тривав аж до літа 1923 р. Але надалі відновлення процеси йдуть досить швидко, що можна пояснити тим, що дрібне, примітивне селянське господарство однозначно не потребувало таких коштів на відновлювані, як промисловість.
   Відновлення сільського господарства розпочалося і було здійснено переважно на базі дрібнотоварних одноосібних селянських господарств, суспільне господарство на той час становило зовсім незначну частку всього аграрного виробництва. До середини 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30 % селянських господарств. При цьому на досить низькому рівні залишалася частка господарств, охоплених колгоспами. Колективні господарства у 1925/26 господарському році об’єднували лише 1,2 % загальної кількості селянських господарств України і 1,4 % їх земельної площі. У загальній кількості колективних господарств превалювала артільна форма (51,9 %), комуни становили 5,8 %, ТСОЗи — 42,3 %.
   Матеріально зацікавлені у виробництві й реалізації продукції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі, зростав валовий збір зерна, збільшувалася і його заготівля, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася низька товарність зернового виробництва. Порівняно з дореволюційним періодом (1909—1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилася у 1923—1929 рр. майже наполовину. Це пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером.
   Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва вона була неможливою. Дрібні розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих потреб, не були придатними ані для підвищення товарності, ані для технічної реконструкції.
   Але, незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.
   Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектору в стихійно відроджувані ринкові відносини мало їх переведення на комерційні засади та господарський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Уже до середини 1922 р. значну кількість підприємств, підпорядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, було знято з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. В 1923 р. 30,8 % державних підприємств СРСР уже знаходилися на госпрозрахунку.
   Зміни відбуваються і в системі управління промисловістю. Від жорстко централізованої системи “главкізму” (через відповідні комітети ВРНГ) періоду “воєнного комунізму” відбувається перехід до територіальної, через запровадження трестів та синдикатів, які стають головною ланкою в системі управління промисловістю. Трести являли собою територіально-галузеві об’єднання, тобто об’єднувалася лише частина підприємств галузі, розташованих на тій чи іншій території. У затвердженому в 1923 р. Статуті державного тресту підкреслювалося, що вони виступають господарською одиницею і діють “на началах комерційного розрахунку з метою отримання прибутку”.
   Трести, у свою чергу, об’єднувалися в синдикати, головним завданням яких було забезпечення трестів та підприємств сировиною, матеріалами, а також реалізація їх продукції, і охоплювали цілі галузі. На кінець 1922 р. до 80 % трестованої промисловості було охоплено синдикатами.
   Одним із проявів НЕПу в промисловості було те, що тепер у певних, обмежених формах дозволялося капіталістичне підприємництво, а саме:
   - створення дрібних приватних підприємств з кількістю працюючих не більше 20 осіб;
   - здача в оренду державних підприємств;
   - створення змішаних акціонерних товариств за участю державного і приватного капіталу;
   - здача господарських об’єктів у концесії іноземцям для залучення іноземного капіталу.
   Частка концесій у промисловому виробництві СРСР була незначною — вони давали лише 1 % промислової продукції. Щоправда, досить високою була їх питома вага в гірничій промисловості: вони видобували 60 % свинцю та срібла, 85 % марганцевої руди, 30 % золота. Іноземці виробляли також 22 % одягу та предметів туалету.
   У середині 20-х років капіталістичний сектор охоплював велику частину легкої промисловості і давав значну частку товарів народного споживання. Але з часом державна промисловість, використовуючи силу держави, відтісняла капіталістів і завойовувала ринок.
   Нові організаційні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Уже в 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України зросла порівняно з 1912 р. на 33,4 %.
   Проте в ряді галузей не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема, в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). У цілому ж промисловий комплекс України, завдяки заходам нової економічної політики, протягом 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції, необхідної як для народного господарства, так і для населення. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.
   Відродження виробництва на основі товарно-грошових відносин стимулювало й активний розвиток повноцінної оптової торгівлі, яка, в основному, зосереджувалася в руках держави. Налагодилася й успішно функціонувала широка мережа товарних бірж, ярмарків, за допомогою яких відбувалася реалізація готової продукції, сировини, обладнання тощо. В Україні діяло 15 товарних бірж, найбільшими з яких були Харківська та Київська.
   У промисловості та інших галузях економіки було відновлено грошову оплату праці, запроваджено тарифну систему, за якою заробітна плата сплачувалася залежно від кваліфікації робітника та від кількості виробленої продукції. Було знято обмеження на збільшення заробітків при зростанні виробітку, що означало відміну зрівнялівки в оплаті праці, притаманну системі “воєнного комунізму”. Нарешті, було ліквідовано загальну трудову повинність, трудові мобілізації.
   Надзвичайно важливу роль у реалізації нової економічної політики відіграли створення стійкої грошової системи та стабілізація грошової одиниці, досягнута в результаті проведення грошової реформи. Спочатку, в першій половині 1922 р., було проведено деномінацію існуючої грошової одиниці (радзнаку) у співвідношенні 1 : 10 тис., а в 1923 р. — ще одну, з обміном старих радзнаків на нові у співвідношенні 1:100.
   Одночасно з випуском нових радзнаків у листопаді 1922 р. було випущено в обіг нову радянську валюту — червінець, який за золотим вмістом прирівнювався до золотої царської десятки (7,74 г чистого золота). Нові гроші на 25 % забезпечувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75 % — товарами, що легко реалізовувалися. Червінці було суворо заборонено використовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися перш за все для кредитування промисловості та комерційних операцій в оптовій торгівлі.
   Незважаючи на те, що спочатку частка червінця в грошовій масі була надзвичайно малою (3 %), вже у другій половині 1923 р. вони майже витіснили радзнаки з обігу. Восени селяни згоджувалися продавати зерно лише за червінці, іноді навіть знижуючи ціни, аби отримати “золоту валюту”. Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк вільно обмінював червінці на іноземну валюту за стійким курсом: 1 дол. США — 1,94 крб.
   Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних займів за вільним курсом. У 1925 р. червінець стає конвертованою валютою, він офіційно котувався на різних валютних біржах світу.
   Завершальною стадією реформи стає викуп радзнаків за фіксованим курсом: 50 тис. крб. радзнаками зразка 1923 р. на 1 крб. нових грошей. Для цього були випущені казначейські білети вартістю 1, 3 та 5 крб., а також дрібна розмінна монета, мідна та срібна.
   Одночасно з грошовою провадиться податкова реформа, завдяки чому вже наприкінці 1923 р. основним джерелом прибуткової частини бюджету стають податки з підприємств, а не з населення. Запроваджується цілий ряд непрямих податків на тютюн, алкогольні напої, сірники, мед, мінеральні води та ін.
   З відродженням стабільних грошей відновлюються й кредитні установи. У 1921 р. відновлює свою роботу Держбанк, а в 1922—1925 рр. виникає цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні — для кредитування різних галузей господарства; кооперативні — для надання кредитів споживчій кооперації; товариства взаємного кредиту — для кредитування приватної промисловості, а також ощадні каси. Пайщиками банків були синдикати, кооперативи, приватні особи.
   Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, у 20-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова, принципово відмінна від “воєнного комунізму”, непівська модель господарювання — змішана економіка, яка регулювалася державою. Переведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок, функціонування їх усіх на засадах конкуренції, допущення приватного капіталу, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — усе це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення у дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми “воєнного комунізму” у вигляді адміністративно-командної системи.
   Багато в чому демонтаж НЕПу був обумовлений курсом комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне завдання якої полягало у перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс було проголошено у грудні 1925 р. на ХІV з’їзді ВКП(б). Прискорення економічного розвитку, створення сучасних галузей промисловості, модернізація сільського господарства були об’єктивною необхідністю. Проте питання темпів розвитку, джерел індустріалізації, пріоритетів різних галузей народного господарства викликали значну дискусію. Для розв’язання цієї проблеми партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектору, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, “соціалістичного змагання”.
   У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви щодо складання першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. Проект плану мав два варіанти — “відправний” та “оптимальний”. Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискорений розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 20 % селянських господарств) та підвищення народного добробуту. Середньорічний темп приросту промислової продукції згідно з “відправним” варіантом становив 18 %, а “оптимальним” — 20—22 %. У травні 1929 р. “оптимальний” варіант плану схвалила ХVІ партконференція ВКП(б).
   Відповідно до основних показників п’ятирічного плану розробляються й плани економічного розвитку України. Капіталовкладення в її економіку були визначені центром у сумі 13 млрд крб. (майже 20 % від загальної суми). Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, запланованих у плані ГОЕЛРО, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик.
   Але з моменту прийняття плану розпочинаються численні коригування його показників у бік їх підвищення, часто-густо без необхідного обґрунтування. Завищені планові завдання не виконуються через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів, призводять до диспропорцій. У результаті перший п’ятирічний план не був виконаний ані на момент проголошення про його завершення (1 січня 1933 р.), ані у запланований період. Проте слід зауважити, що промисловість України все-таки зробила значний крок уперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу та зростання випуску продукції) як за першу п’ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та за третю (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п’ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі освоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів.
   У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92 % продукції великої промисловості України, у тому числі: у чорній металургії — 99,4 %, у хімічній промисловості — 99,7 %, у тракторній — 100 %, турбінній — 100 %, комбайнобудуванні — 100 %, електростанцій — 100 % тощо.
   Напередодні Другої світової війни частка України в Радянському Союзі становила: у видобутку вугілля — 50,5 %, залізної руди — 67,6 %, у виплавці чавуну — 49,7 %, у виробництві сталі — 48,9 %. Але високі темпи розвитку важкої індустрії не супроводжувалися відповідним розвитком легкої та харчової промисловості, соціально-культурної сфери, без чого неможливе зростання добробуту. Індустріальна потужність України була зорієнтована на первинну переробку сировини і виготовлення “машин для виробництва машин”, а не задоволення повсякденних потреб людини.
   У роки довоєнних п’ятирічок мало що змінилося й у розміщенні промислових об’єктів на території України. Весь приріст виробництва припадав на традиційні промислові центри — Донбас, Придніпров’я, а також на ряд великих міст, перш за все на Харків, Київ, Одесу, в результаті чого в республіці закріплювалася традиційна структура промислового виробництва, яка, як і раніше, прив’язувала народне господарство республіки до потреб Союзу.
   Що ж до сільського господарства, то тут ситуація була значно складнішою. Як відомо, аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. З самого початку вона розглядалася як засіб для прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, справжнього ворога радянської влади.
   Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Незважаючи на досить пристойний урожай 1927 р., селяни не повезли зерно на ринок, що пояснюється не лише низькими державними заготівельними цінами на хліб, але й високими цінами на промислові товари, зниженням податків для найбідніших селян, які не відчували потреби у продажі збіжжя. Держава відчула гостру нестачу хліба як для забезпечення експорту, так і для задоволення потреб у ньому міста (з 1928 р. у містах запроваджується карткова система відпуску хліба). Саме це і стало підставою для перегляду політики щодо селянства, про створення “опор соціалізму” на селі у вигляді колгоспів та радгоспів. Кризу ж було подолано за допомогою репресивних заходів, що дозволило “видушити” з селян України взимку 1928 р. до 70 млн пудів хліба. Але подальший перебіг подій, зростання цін на промислову продукцію і збереження низьких на хліб призвело до примусового вилучення хліба й у 1929 р. Повторне вилучення адміністративним шляхом товарних надлишків повністю підірвало ринкові стимули до праці на селі.
   Першим кроком до суцільної колективізації повинен був стати перший п’ятирічний план, за яким колективізації на добровільних засадах підлягало до 20 % селянських господарств, а в Україні — 30 %. Але криза хлібозаготівель 1927/1928 р., необхідність застосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали поштовхом для прискорення суцільної колективізації, необхідність якої Й. Сталін обґрунтував у статті “Рік великого перелому” (листопад 1929 р.), в якій стверджувалося, що широкі верстви селянства цілком готові до вступу на шлях колективного господарювання, а також підкреслювалася необхідність рішучого наступу на куркульство. Селянин-власник (одноосібник), який сам вирішує, що йому сіяти і що продавати, є дуже незручним для держави, яка реалізує програму індустріалізації саме за рахунок села. А от створення на селі великих господарств (колективних чи державних) замість неконтрольованих дрібних селянських — є той вихід, який забезпечить безконтрольне вилучення продукції сільського господарства державою.
   Держава хотіла мати справу з селянином-колгоспником, який уже не був селянином у традиційному значенні цього слова. Він повинен був підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, які, у свою чергу, повністю залежали від районного керівництва — секретаря райкому, голови райвиконкому, начальника районного ДПУ. Керівництво району повністю тримало у своїх руках колгоспне керівництво, що давало змогу забезпечувати хлібозаготівлі без зайвих зусиль.
   Слід зауважити, що темпи реальної колективізації значно перевищували планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Так, в Україні місцеве керівництво приймає рішення про необхідність завершення колективізації в деяких районах уже до осені 1930 р. І якщо на 30 січня 1930 р. в республіці колективізовано 15,4 % господарств, то на 1 березня 1930 р. — уже 62,8 %. Живий і мертвий реманент, велика рогата худоба, птиця — все ставало власністю колгоспу, його “неділимим фондом”.
   Зрозуміло, що такі методи колективізації викликали шаленний опір селянства, але виступи селянства придушувалися за допомогою регулярних частин Червоної Армії. Центральне керівництво зреагувало на ситуацію, що склалася. 2 березня 1930 р. в “Правді” з’являється стаття Й. Сталіна “Запаморочення від успіхів”, де викриваються “перегини”, а головна відповідальність за них покладається на місцеве керівництво. Результатом статті став масовий відтік селянства з колгоспів, щоправда, нетривалий: уже восени 1930 р. політику “насадження” колгоспів було продовжено.
   Одночасно з колективізацією йшов процес розкуркулення, у результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих з родинами, дітьми та старими висилали у дальні необжиті місця, направляли на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних та громадянських прав. Поштовхом до цього став виступ Й. Сталіна на Першому з’їзді аграрників-марксистів, в якому ним було поставлене завдання “ліквідації куркульства як класу”. Зрозуміло, що розкуркуленню піддавали перш за все найзаможніший прошарок села, але часто-густо під розкуркулення підпадали й середняки, і навіть бідняки, які не хотіли позбавлятися власного господарства і підпали під категорію так званих підкуркульників.
   Розкуркулення призвело до того, що село позбавилося найбільш міцних та заповзятливих господарів, які могли триматися твердо й незалежно, до того ж, доля розкуркулених і висланих на Північ та в Сибір селян повинна була стати прикладом, як радянська влада розправляється з тими, хто не хоче йти у колгоспи.
   Особливо інтенсивно в Україні терор проти заможних селян провадився у перші місяці 1930 р. На 1 червня було розкуркулено 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8 % їх загальної кількості. Конфісковано і передано в колгоспи худоби та різного реманенту на суму 90—95 млн крб. Усього в Україні за роки колективізації експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що складало приблизно 1,4 млн осіб. Понад половину з них було вислано на Північ та до Сибіру.
   Селянство всього СРСР, доки вистачало сил, відмовлялося йти у колгоспи, не піддавалося агітації та погрозам. Воно не бажало передавати своє майно у суспільну власність, надаючи перевагу пасивному опору суцільній колективізації, підпалюючи будівлі, знищуючи худобу (адже передана до колгоспу худоба все одно гинула через відсутність підготовлених приміщень, кормів, догляду). Загалом протягом 1929—1934 рр. загинуло майже 150 млн голів худоби, а її вартість перевищила вартість побудованих за цей період фабрик і заводів. Упродовж наступних десятиліть країна так і не зуміла повністю подолати наслідки цього лиха, відчуваючи постійну нестачу продовольства.
   Винищення худоби, повна дезорганізація роботи в колгоспах, репресії стосовно куркулів, різке зростання обсягів продовольства, що вивозилося з села, призвели до найстрашнішого голодомору 1932—1933 рр. Особливо важкою була весна 1933 р. в Україні, хоча в 1932 р. хліба було зібрано не менше, ніж у попередній рік. В Україні, цій традиційній житниці ще Російської імперії, люди вимирали цілими родинами. Сучасні дослідники досі не дійшли згоди щодо кількості загиблих у результаті голодомору, називаючи різні цифри — від 3 до 4,5 млн. осіб і навіть більше.
   Сьогодні ніхто не закриває очі на те, що голод носив штучний характер, був організований керівництвом країни для того, щоб послабити селянство, придушити його опір, примусити погодитися з колективізацією.
   Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об’єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці налічувалося близько 30 тис. колгоспів та майже 1000 радгоспів. Становище колгоспників було надзвичайно складним, особливо із запровадженням у 1932 р. паспортної системи, адже паспорти могли отримувати лише мешканці міст, робітничих селищ, новобудов. Щоб змінити місце проживання, селянин повинен був отримати у сільраді довідку, але це було надзвичайно обмежено багатьма обставинами. Таким чином, досить тривалий час (до початку 60-х років) колгоспники були примусово прикріплені до землі, як за панщини, отримуючи за свою працю мізерну оплату.
   У той же час не можна не зважати на той факт, що за роки довоєнних п’ятирічок відбувається істотна модернізація сільськогосподарського виробництва. Колгоспи оснащалися сільськогосподарською технікою, яку випускали заводи сільськогосподарського машинобудування — Харківський тракторний, Запорізький комбайновий “Комунар”, Харківський “Серп і молот”, Кіровоградський “Червона Зірка” та ін. Технічне обслуговування колгоспів здійснювали державні організації — машинно-тракторні станції (МТС). На кінець другої п’ятирічки їх налічувалося в Україні 958. Якщо на початку 20-х років головним знаряддям праці були плуг, серп і ціп, то наприкінці 30-х у МТС налічувалося 100 тис. тракторів, 33 тис. комбайнів, 550 тис. вантажних машин. МТС виконували ¾ операцій з обробітку ґрунту, збирали зерно з 40 % посівних площ. Але при цьому натуроплата колгоспників становила лише 12—15 % вирощеного. За таких умов селянство поступово втрачало риси, вироблені століттями: хазяйновитість, працелюбність, ініціативність.
   Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарського виробництва зростав повільно. У 1933 р. держава насильницькими методами отримала від українського села 317 млн. пудів хліба, у 1935 р. — 462 млн, у 1940 р. — 576 млн пудів. Але й така кількість хліба забезпечила поступове послаблення продовольчої кризи в містах, що дало можливість відмінити карткову систему розподілу продуктів у 1934 р.
   Отже, у 20—30-ті роки на більшій території України утвердилася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу (у грудні 1922 р.), Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність, її матеріальні й фінансові ресурси дедалі більше використовувалися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-державна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому свої власні матеріальні інтереси. Однак в умовах єдиної правлячої партії, адміністративно-репресивних методів управління тощо народне господарство наприкінці 30-х років зробило значний поступ уперед, а населення підвищило свій життєвий рівень. Упродовж цього періоду відбулися прогресивні зміни у структурі суспільства і в суспільному виробництві, культурі населення. Проте за цей соціально-економічний розвиток український народ заплатив надзвичайно високу ціну. У результаті здійснення великомасштабного експерименту з побудови соціалістичного суспільства тільки в Україні загинули мільйони людей.
   Новий суспільний лад не забезпечував вищу продуктивність праці порівняно з провідними капіталістичними країнами. Унаслідок заміни змішаної економіки командно-репресивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колективізації тощо об’єднанню радянських республік вдалося наблизитися до Заходу лише за рівнем розвитку воєнно-промислового комплексу. Побудована в СРСР економіка за своєю сутністю була мобілізаційною, для якої піднесення життєвого рівня було другорядним завданням, а проголошувані на партійних форумах заклики щодо підвищення життєвого рівня народу так і залишалися закликами через гіпертрофований розвиток галузей групи “А” за майже повного ігнорування інтересів розвитку галузей групи “Б”, у результаті чого обсяг виробництва останньою товарів народного споживання далеко відставав від потреб населення.
   Західною Україною прийнято називати землі з переважно українським населенням, які у 20—30-х роках увійшли до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини. Українці, не змігши у ході визвольної боротьби 1917—1920 рр. відстояти державну незалежність, були приречені на другорядну роль у складі інших держав. Поза межами радянської України залишилося більш 6 млн українців, причому в найкращому становищі опинилися ті землі, які увійшли до складу Чехословаччини, а в найгіршому — у складі Румунії. Найбільша частина українських земель опинилися у складі Польщі.
   Правлячі кола згаданих країн розглядали ці землі як внутрішні колонії, аграрно-сировинний додаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток, у результаті чого народне господарство Західної України розвивалося однобічно. В його структурі переважало сільське господарство, яке давало 2/3 загального обсягу валової продукції промисловості й сільського господарства. Та й велося воно на дуже низькому рівні. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посівів, один плуг — на 120 га орної землі, тракторів і комбайнів майже зовсім не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Надзвичайно низькою була врожайність сільськогосподарських культур. Багато в чому це було результатом надмірної та неефективної концентрації землі в руках у поміщиків, церкви та монастирів, а також колоністів (осадників у Польщі) з представників пануючої нації. Так, половина всієї землі Західної України зосереджувалася в руках польських поміщиків, а в деяких воєводствах ця частка була ще більшою. Значна ж частина українського селянства була малоземельною або ж зовсім безземельною. Селяни змушені були цілими родинами йти у кабалу до поміщиків або до заможних селян.
   Аграрні реформи, які провадилися у Польщі й Румунії, мало що змінили у становищі західноукраїнського селянства. Так, у Польщі вже у 1919 р. було запроваджено аграрну реформу, але вона не ліквідувала безземелля в українських землях. Парцеляції підлягала лише незначна частина поміщицьких земель, наділялися ними здебільшого польські, а не українські селяни, які переселялися в українські землі з внутрішніх польських воєводств. А якщо селяни-українці й отримували додатково землі, то, як правило, вони були мало придатними для обробітку. Приблизно такими самими були й умови аграрної реформи на Буковині та Бессарабії. Тут український селянин у середньому мав трохи більше 0,5 га, а румунський переселенець отримував під садибу 0,5 га та до 4 га орної землі.
   Що ж стосується Закарпаття, то чехословацький уряд провів цілий ряд соціально-економічних перетворень в інтересах населення краю, вкладаючи у цю справу досить значні кошти. Аграрна реформа, яку було проведено тут, частково позбавляла поміщиків їх земельної власності, а 35 тис. безземельних хліборобів отримали хоч і мізерні, але власні земельні наділи. Розгорнулися також роботи щодо будівництва сучасних шляхів, мостів, розпочалася електрифікація краю, у тому числі й сільської місцевості.
   Через малоземелля та безземелля, надмірні податки тощо в західноукраїнському селі з року в рік посилювався процес зубожіння і розорення селян. Залишившись без землі і не маючи змоги отримати роботу в промисловості або транспорті, селяни змушені були емігрувати в інші країни Європи і за океан, причому здебільшого безповоротно. Особливо посилилися еміграційні процеси у роки світової економічної кризи, коли безробіття охопило майже половину працездатного українського населення. За 1919—1939 рр. тільки з Галичини в інші країни виїхало 190 тис. осіб, а із Західної Волині та Західного Полісся ще 50 тис. осіб. На місце українців-емігрантів прибували переселенці з Польщі, Румунії, унаслідок колонізації етнічних українських земель тут зростає питома вага неукраїнського населення.
   У ході відбудови після Першої світової війни західноукраїнських земель не відбулося прогресивних змін у промисловості, транспорті та торгівлі. Уряди країн-колонізаторів спрямовували свою політику на підтримку власних підприємців, свідомо гальмували промислове будівництво в українських землях, до мінімуму зводилося надання дозволу на будівництво нових промислових підприємств. Занадто високі залізничні тарифи обмежували зв’язки українських земель з іншими регіонами країн, у які вони входили.
   Фактично була відновлена довоєнна, відстала структура промисловості. Як і раніше, у ній переважали галузі з видобутку, заготівлі і первинної переробки природних копалин і сільськогосподарської продукції. Більше половини промислової продукції припадало на лісову та гірничовидобувну галузі. У зародковому стані знаходилися такі обробні галузі, як легка, машинобудівна і металообробна, хімічна тощо. Промисловість складалася переважно із дрібних, кустарного типу підприємств.
   У 20—30-х роках XX ст. уряди країн-окупантів проводили політику зміцнення економічних позицій власної національної буржуазії в ключових галузях промисловості західноукраїнських земель. З цією метою уряди, зокрема Польщі, запроваджували систему державних позик і капіталовкладень, що дало змогу майже повністю усунути українських підприємців від участі в промисловому виробництві та великій торгівлі.
   Єдиним винятком для реалізації підприємницьких здібностей українського населення в міжвоєнний період стала сфера кооперації. Відновлення і розвиток українських кооперативів почався згори, шляхом створення крайового і місцевих комітетів кооперації та відбудови довоєнних центрів кооперативних об’єднань. За короткий термін у селах та містах були створені численні низові кооперативи, відновили свою діяльність такі об’єднання, як Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк тощо. Центральним кооперативним об’єднанням став “Ревізійний союз українських кооперативів” (РСУК). Найбільшого поширення набули сільські, переважно заготівельно-збутові кооперативи, які об’єднували приватні селянські господарства і організовували збут яєць, збіжжя, прядива та інших продуктів селянського господарства і забезпечували селян найнеобхіднішими товарами. Значна частина продукції кооперативних підприємств вивозилася за кордон — до Австрії, Швеції, Великобританії, Франції і навіть Палестини. Міську торгівлю представляла спілка “Народна торгівля”.
   Але найбільшого поширення та найвагоміших успіхів досягла молочарська кооперація. Завдяки її кваліфікованій діяльності, створенню районних молочарень та Фонду ветеринарної опіки за здоров’ям корів, молочарство у Західній Україні було виведено на європейський рівень. Районні молочарні об’єднувалися у Крайовий молочарський союз (“Маслосоюз”), який тісно співробітничав з товариством “Сільський господар”, забезпечуючи більш сприятливі умови для розвитку тваринництва та сільського господарства взагалі.
   Надзвичайно важливою була також діяльність кредитної кооперації, яка забезпечувала необхідними коштами селянські господарства через так звані “райфайзенки” (кредитні каси). Керівним органом кредитної кооперації був “Центробанк”, який фінансував не лише кредитні спілки, але й збуто-постачальні кооперативи, молочарську та виробничу кооперацію. Отримали розвиток і інші кооперативні банки — “Дністер”, “Супруга”, “Промбанк”. Кооперація в західноукраїнських землях організовувала господарське життя українського населення, забезпечувала його у важких умовах міжвоєнного періоду, особливо у 30-ті роки.
   1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. В середині вересня, відповідно до пакту Молотова-Рібентропа, Червона Армія зайняла Галичину. В червні 1940 р. Румунія віддала Радянському Союзу Бесарабську губернію і Північну Буковину.