5. Економіка України в роки революційних заворушень та громадянської війни (1917—1920 рр.)

   • Перша світова війна та її вплив на економіку України.
   • Революційні події 1917 р. в Росії та Україні.
   • Економічна програма більшовиків.
   • Економічна програма Центральної Ради.
   • Суть економічної політики більшовиків та її реалізація в Росії у 1917—1918 рр.
   • Економічні причини нестабільності влади в Україні та громадянської війни.
   • Економічна політика Гетьманату: позитивні та негативні наслідки.
   • Декларація Директорії та її економічна суть.
   • Спроба встановлення державності в західноукраїнських землях.
   • Програма економічних перетворень.
   • Політика “воєнного комунізму”, її економічна суть.
   • Особливості реалізації в Україні.

   Як відомо, Перша світова війна стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних (Російської, Австро-Угорської та Оттоманської) та однієї мононаціональної (Німецької) імперій, що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всі зуміли утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійні держави.
   Наприкінці війни спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були поділені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи членами різних антагоністичних воєнно-політичних угруповань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та політичний потенціал.
   Російська імперія охоплювала більшу частину українських земель. Війна висунула колосальні вимоги до економіки країн, що воювали, та поставила на перший план питання переходу економіки на воєнні рейки. Російська імперія, яка вступила у війну у серпні 1914 р., виявилася недостатньо до неї підготовленою. Власне, російський уряд, як і практично всі країни, що вступили у війну, не розраховували на її тривалість. Воєнні запаси були зроблені лише на три місяці. Але вже на початку війни Російська імперія втратила Прибалтику та Польщу. Значна частина промислових підприємств цих регіонів не була евакуйована і почала працювати на супротивника, тим більше, що в розвиток їх до війни активно вкладався саме німецький капітал. Уже через чотири місяці більшість частин на фронтах відчували нестачу патронів та снарядів.
   Потреби десятимільйонної армії вимагали повної перебудови економіки країни. Воєнні видатки були надзвичайно великими. Кожний день війни в 1914 р. для Російської держави обходився у середньому у 10 млн крб., а в 1917 — вже у 50—65 млн крб. Більшість промислових підприємств перейшла на виробництво воєнної продукції та обслуговування потреб армії. Але при цьому слід пам’ятати, що значну частину кваліфікованих робітників було мобілізовано на фронт. Уже до кінця 1914 р. було мобілізовано 6,5 млн осіб, а через два роки їх кількість складала 16 млн. Втрати були також досить великими: загинуло та померло від поранень 1,5 млн солдат, близько 2 млн втратили працездатність через поранення і майже 1 млн опинилися у полоні.
   Війна спричинила значні зміни в економіці країни, змінилися співвідношення у темпах розвитку галузей народного господарства. Загальне зростання виробництва промислової продукції у роки війни відбувалося лише за рахунок виробництва вкрай необхідної воєнної продукції (якщо у 1913 р. вважати промислове виробництво за 100 %, то у 1917 р. воно складало майже 170 %), у той час як виробництво продукції інших галузей скорочувалося (до 54 % у 1917 р.). Війна визначила найголовніші проблеми економіки: транспорт, паливо, продовольство, трудові ресурси, фінанси. Ці ж проблеми стали основними і для українських губерній.
   Залізниці перевозили більшу частину вантажів. Початок війни не означав припинення залізничного будівництва, у 1916 р. здано до експлуатації більше 4000 км залізничних шляхів, але переважно на сході. У той же час значна частина залізниць залишилася на окупованій території, змінюється і напрямок вантажопотоків. Залізниці України були запружені воєнними перевезеннями, не вистачало локомотивів і вагонів, а для ремонту наявного складу бракувало кваліфікованих робітників, які були мобілізовані до діючої армії.
   Робота транспорту безпосередньо була пов’язана із проблемою палива, а видобуток вугілля у Донбасі (головній паливній базі Російської імперії) вже у 1916 р. починає знижуватися (за три місяці 1916 р. видобуток вугілля зменшився на 17 %). Замінники ж вугілля (торф, дрова) також вимагали доставки до залізниць, але не вистачало коней та фуражу для них. Через нестачу палива наприкінці 1916 р. почали закриватися заводи, деякі підприємства працювали не на повну потужність.
   Надзвичайно напружений стан склався з продовольчим постачанням армії та промислових центрів. Варто зазначити, що хліб у країні був, у зв’язку з припиненням його експорту навіть спостерігались деякі надлишки в руках безпосередніх виробників, але постачання його у великі міста та промислові центри значно зменшилося. Причиною цього були не лише транспортні незгоди, але й надзвичайно невигідна кон’юнктура. Уряд був змушений піти на адміністративні заходи: у грудні 1916 р. було запроваджено обов’язкове постачання хліба державі за твердими цінами. У той же час сільське господарство опинилося у надзвичайно тяжких умовах: не вистачало найнеобхіднішого реманенту, а його виробництво у 1917 р. майже зовсім припинилося, скоротившись по імперії до 2,1 % від довоєнного рівня. Імпорт через Чорне та Балтійське моря також став майже неможливим (у війну вступила Туреччина на боці Троїстого союзу, а Прибалтика була окупована німцями), можна було використовувати лише порти Архангельськ та Владивосток. Власне, можна сказати, що Російська імперія опинилася у стані блокади.
   Отже, порушувалася можливість збалансованого товарообміну, селянство почало приховувати хлібні запаси, що призвело до задовольнити державних хлібних ресурсів і неможливості задовольнити потреби як фронту, так і великих міст та промислових центрів, де ще у 1916 р. було введено нормований відпуск хліба. В українських землях не вистачало чоловічих робочих рук, здебільшого мобілізованих на фронти світової війни. Значна частина промислових робітників перед зростаючою загрозою голоду перебиралася з міст до сільської місцевості, де зберігалися її корені; зростало і “мішечництво”, тобто поїздки з метою обміну промислових товарів на продукти харчування, що збільшило кількість прогулів та істотне падіння продуктивності праці.
   Війна також підірвала фінансову систему Російської держави. Постійно зростали видатки, досягнувши майже половини сукупного доходу країни у 1916/1917 р. Одночасно скорочувалися доходні статті бюджету, особливо із забороною продажу алкоголю, адже левову частку доходів бюджету складала так звана “винна монополія” (до 25 %), а запровадження нових податків та збільшення непрямих податків не могло компенсувати цих втрат. Зрозуміло, що уряд почав застосовувати грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту, а також позички. За чотири роки війни кількість грошей в обігу зросла більше ніж у шість разів.
   До того ж скорочувалися і податкові надходження: поземельний, з нерухомості, з промисловості та ін. Внутрішні та зовнішні позички складали на 1 серпня 1917 р. більше 409 млрд крб. Усе це обумовило зростаючу інфляцію (до лютого 1917 р. карбованець дорівнював 27 довоєнним копійкам, а ціни на споживчі товари зросли у 4—5 разів), різке падіння споживання, перш за все серед робітників.
   Усі ці тенденції зумовили зростання державного втручання в економіку (зростання процесів етатизації), перш за все методами зміцнення адміністративно-розподільчих прав влади стосовно до всіх суб’єктів господарської системи без урахування їх інтересів. Основними завданнями воєнного регулювання економіки уряд вважав забезпечення виробництва матеріальними ресурсами, а населення (і особливо армії) — продовольством, для чого вже у 1915 р. було створено чотири особливі наради — з оборони, перевезень, палива та продовольчої справи. Вони мали широкі повноваження та очолювалися відповідними міністрами. Як інструмент регулювання повинні були використовуватися державні замовлення, фіксовані та граничні ціни, обмеження свободи торгівлі аж до запровадження державної монополії, реквізиції продукції. Наради були покликані розробляти плани постачання армії та населення продовольством, паливом, надавати аванси підприємствам та сприяти у виконанні замовлень. З погіршенням економічної ситуації уряд намагався посилити роль адміністративних важелів, активізувати безпосереднє втручання в господарське життя, зокрема у процеси розподілу. Запровадження у 1916 р. твердих цін на хліб призвело до приховування хлібних ресурсів та штучного продовольчого дефіциту в містах.
   Зі свого боку підприємці намагалися посилити вплив на процеси організації регулювання. Вже у перші тижні війни було створено Всеросійський земський союз та Всеросійський союз міст, а у травні 1915 р. найбільші представники ділових кіл створили Центральний воєнно-промисловий комітет, на який покладалося завдання організації виробництва для воєнних потреб та розподілу замовлень між великими підприємствами. Завдяки йому в 1916 р. значно покращилося постачання армії: порівняно з 1914 р. рушниць виробляли вдвічі більше, кулеметів — у 6 разів, гарматних набоїв — у 9, гармат — у 4 рази. Зросли і поставки воєнних припасів з боку союзників, що збільшувало зовнішній борг Росії.
   З початку 1916 р. в деяких містах було запроваджено нормований відпуск (за картками) борошна та круп, запроваджено закон про чотири “м’ясопустні дні” на тиждень, а з січня 1917 р. за пропозицією міністра землеробства запроваджено примусову хлібну розкладку. Передбачалося постачання 506,5 млн пудів хліба для потреб армії та воєнної промисловості. Щодо постачання міст, то воно покладалося на місцеві органи влади. Але всі ці заходи не ліквідували господарської розрухи, і в опозиції до царського уряду опинилося майже все населення.
   Відомо, що революційні події у Петрограді в лютому 1917 р. були викликані непідвезенням хліба. Хвилювання в столиці вилилися у Лютневу революцію і повалення самодержавства, зречення Миколи ІІ. Було створено Тимчасовий уряд, який мав діяти до скликання Всеросійських Установчих зборів. В Україні петроградські події викликали зростання національного руху, і 3 березня 1917 р. було створено Центральну Раду — перший національний уряд України. Спочатку Центральна Рада не ставила перед собою завдань соціально-економічного реформування, в її перших документах (Універсалах) періоду травня-липня 1917 р. ставилося лише питання автономії України у складі федеративної Російської республіки. Тимчасовий уряд, до якого звернулася Рада, тривалий час не визнавав прав України на автономію, стверджуючи, що “Тимчасовий уряд не є уповноваженим у наданні автономних прав частині держави Російської”, і лише в липні Тимчасовий уряд визнав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу, за нею визнавалося право виробити національно-політичний статус України і підготувати проекти законів, які повинні бути затверджені — Всеросійськими Установчими зборами. Визнано було й виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат — як найвищий крайовий орган управління в Україні. Але цей еволюційний шлях творення української державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917 р. і тим самим поставив країну на межу громадянської війни.
   Власне, економічна програма більшовиків розроблялася, перш за все В. І. Леніним, у період між Лютневою революцією та жовтневим переворотом. На її формування надзвичайно великий вплив мала ідея державного соціалізму, а також практика країн, що воювали у Першій світовій війні задля створення регульованого державою господарства. Досвід створення такої моделі господарства, як ми вже бачили, був і у Росії. Але запропоновані Леніним заходи не мали у своїй основі самого суттєвого: “приватної власності, приватної ініціативи, ринкового механізму функціонування економіки та стимулювання її розвитку”, а передбачали перетворення всіх ринкових інституцій на обліково-реєстраційний апарат нової держави. Вже у цей період пропонуються такі форми організації, як робітничий контроль (перехідний захід до націоналізації засобів виробництва, через який робітники повинні були набути навичок управління), посилення централізації, зосередження в руках “диктатури пролетаріату” командних висот в економіці, а також “соціалістична перебудова сільського господарства”, яка полягала у конфіскації всіх земель — поміщицьких, церковних, монастирських та удільних з наступним будівництвом на них великих державних сільськогосподарських підприємств.
   Варто зауважити, що такі підходи до майбутньої перебудови господарства мали як своїх прибічників, так і противників в Україні. Деякі кроки Центральної Ради активно піддавалися критиці в досить численній більшовицькій пресі того часу, яка виходила в Україні, зокрема, ідея створення державного, а не робітничого контролю над процесами виробництва та розподілу. В той же час ідеї більшовиків піддавалися досить обґрунтованій критиці, відзначалася непідготовленість країни до соціалістичних перетворень, обґрунтовувалась недопустимість націоналізації або соціалізації землі деякими провідними українськими вченими (В. Косинським, В. Левитським, К. Воблим та ін.). Так, В. Косинський зауважував, що це може викликати “небувалі потрясіння, позбавить країну останніх продуктів... послабить інтенсивність праці в селі, бо відіб’є у селян бажання працювати... і знизить продуктивність праці”. Власне, наступна наша історія багато в чому підтвердила такі висновки, але тоді до цих застережень мало хто прислуховувався.
   Після жовтневих подій у Петрограді та падіння Тимчасового уряду влада в Україні практично повністю, за винятком деяких промислових регіонів, перейшла до Центральної Ради, яка 7 (20) листопада 1917 р. проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Федерації. Тим же Універсалом проголошувалась програма ґрунтовних соціально-економічних перетворень на соціалістичних засадах, що можна пояснити соціалістичним складом Центральної Ради. Так, скасовувалося право приватної власності на землю у зв’язку з визнанням її без викупу власністю всього народу. Для реалізації цього положення Центральна Рада доручила Генеральному секретаріатові розробити проект земельного закону, який би визначав напрями використання цих земель до остаточного вирішення питання Українськими Установчими зборами. Третій Універсал стверджував необхідність “доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці”, для чого передбачалося “установити державний контроль над продукцією на Україні”. Крім того, Універсалом встановлювався 8-годинний робочий день, забезпечувалися всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо; встановлювалася й дата виборів до Всеукраїнських Установчих зборів (27 грудня 1917 р.).
   Але дії Центральної Ради були непослідовними у проведенні соціально-економічних перетворень. Перш за все, відкладалося вирішення аграрного питання до скликання Установчих зборів, а у поясненні до Універсалу, опублікованому в середині листопада, заборонялося під загрозою репресій самовільне захоплення земель та іншої власності. Уточнювалися ще деякі положення аграрної програми, зокрема те, що конфіскації не підлягають землі власників, які не перевищують 40 дес., а також землі під певними технічними культурами (виноградниками, хмелем) та землі “культурних господарств”. Ці дії спрямовувалися на збереження продуктивності сільськогосподарського виробництва, запровадження фермерського господарства як його основи. Але їх не сприйняла найбідніша частина селянства, яка прагнула “чорного переділу”. Не була послідовною й політика щодо промисловості та фінансів. Усе це послаблювало позиції Центральної Ради і давало можливість більшовикам знайти часткову підтримку в Україні на межі 1917—1918 рр.
   Як відомо, з приходом до влади більшовиків у Росії розпочинається “червоногвардійська атака на капітал”, основними методами якої стали примус та насильство. До основних заходів цього періоду слід віднести встановлення робітничого контролю, націоналізацію банків, упровадження в життя Декрету про землю, націоналізацію промисловості та організацію державної системи управління нею, запровадження монополії зовнішньої торгівлі. Для більш чіткого розуміння наступних перетворень в Україні на цьому процесі “завоювання командних висот в економіці” в Росії слід зупинитися більш детально.
   Робітничий контроль встановлювався відповідно до декрету від 14 (27) листопада 1917 р. Його виборні органи (фабзавкоми) повинні були створюватися на всіх підприємствах, де використовувалася наймана праця, а їх контролю підлягали виробництво, постачання сировини, продаж та зберігання продукції, фінансові операції. Встановлювалася відповідальність власників підприємств щодо невиконання ними розпоряджень фабзавкомів. Уже в листопаді-грудні 1917 р. робітничий контроль було встановлено на більшості великих та середніх підприємств у найважливіших промислових центрах. Його розглядали як школу підготовки кадрів нового господарського апарату та найважливіший засіб налагодження державного обліку ресурсів і потреб. Одночасно робітничий контроль значною мірою прискорив націоналізацію промисловості.
   Націоналізація банків розпочалася із захоплення під час жовтневого збройного повстання Державного банку Росії (емісійного центру та сховища золотого запасу Росії). А згаданим декретом від 14 (27) грудня 1917 р. проголошується націоналізація комерційних банків та злиття їх з Державним, що означало фактичну конфіскацію їх державою.
   Націоналізація промисловості передбачалася більшовиками як поступовий процес. У перші післяжовтневі місяці до рук держави переходили найважливіші народногосподарські об’єкти, а також ті підприємства, націоналізації яких вимагали фабзавкоми. Цей процес досить швидко набув рис звичайнісінької конфіскації і з початку 1918 р. перетворився на масовий та стихійно зростаючий конфіскаційний рух. Але це негативно впливало на стан промисловості, адже порушувалися господарські зв’язки та поглиблювалася криза. З метою налагодження управління націоналізованою промисловістю вже 2 грудня 1917 р. створюється спеціальний орган — Вища Рада народного господарства.
   Наступний етап націоналізації промисловості в радянській Росії припадає на весну 1918 р. (березень-червень), коли під націоналізацію підпали найбільш монополізовані галузі промисловості, причому власністю Російської держави проголошувалися українські підприємства цукрової, машинобудівної та металургійної промисловості. З середини 1918 р. розпочинається суцільна націоналізація великих та середніх промислових підприємств.
   Перетворення в аграрному секторі відбуваються на основі Декрету про землю, прийнятого ІІ Всеросійським з’їздом рад 26 жовтня 1917 р. Ним проголошувалися відміна приватної власності на землю, конфіскація всіх земель нетрудового користування (поміщицьких, церковних, монастирських, удільних) та розподіл їх між селянами за зрівнювальним принципом за трудовою або споживчою нормами зі збереженням усіх форм землекористування та періодичними перерозподілами. Отже, в аграрній політиці більшовики відійшли від власної програми: Декрет про землю базувався на основі аграрної програми лівих есерів. Але “надреволюційний” характер аграрних перетворень на селі проявився у дії продзагонів (формування їх розпочалося навесні 1918 р.) та створенні комбідів (червень 1918 р.), у незаконних поборах із селянства, каральних експедиціях проти нього, вилученні продрозкладки тощо. Конфіскація та розподіл землі відбувалися на основі закону про соціалізацію землі (27 січня 1918 р.).
   В Україні більшовики відразу скористалися з помилок Центральної Ради, і, намагаючись встановити тут свій контроль, інспірували скликання у Києві в грудні 1917 р. І-го Всеукраїнського з’їзду Рад для переобрання Центральної Ради та українського уряду — Генерального секретаріату. Але більшість делегатів цього з’їзду становили селяни, які не підтримали більшовиків, і більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де, об’єднавшися з делегатами регіонального з’їзду рад Донецького і Криворізького басейнів, що в цей час відбувався у Харкові, проголосили створення радянської української держави. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий комітет (ЦВК), який і сформував радянський уряд — Народний секретаріат. ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження уряду РСФРР.
   Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини: більша підпорядковувалася Центральній Раді, а менша — ЦВК (креатурі Москви). Останній 17 грудня 1918 р. проголосив повалення Центральної Ради та перехід влади до більшовицького уряду. В результаті цього Україна була втягнена у жорстоку братовбивчу війну, в якій Центральна Рада отримала поразку. Важливу роль у цій поразці відіграла матеріальна та фінансова підтримка радянського уряду України більшовицьким урядом Росії. Радянська влада встановлюється в більшості регіонів України вже протягом грудня 1917 — лютого 1918 рр. Поразка Центральної Ради на цьому етапі була обумовлена її внутрішньою слабкістю, грубими помилками у вирішенні аграрної політики, робітничого питання. Навіть прийняття ІV Універсалу (11 січня 1919 р.), який проголосив УНР незалежною державою і містив цілу низку соціально-економічних заходів (піднесення народного добробуту, відбудову зруйнованої промисловості, передачу землі трудовому народові без викупу), не дало очікуваних результатів. Фатальним для остаточної поразки Центральної Ради стало і підписання мирного договору з Четверним союзом та закликання німецько-австрійських сил для спільних дій проти радянського уряду, в результаті чого влада Центральної Ради знов поширилася на всю Україну. Економічні зобов’язання УНР перед країнами Четверного союзу передбачали поставку з України близько 1 млн т збіжжя, м’яса, круп. Союзники-окупанти здійснювали в Україні загарбницьку політику, прагнучи найкращим чином забезпечити термінові потреби Австрії та Німеччини в українському хлібі та сировині. Проте слабкий державний апарат УНР не забезпечував виконання підписаних угод щодо постачання продуктів харчування та сировини і не зміг стримати зростаючий національно-визвольний рух проти окупантів.
   Власне, ця неможливість зумовлювалася цілком об’єктивними причинами. Адже економічно Україна винесла на своїх плечах надзвичайно великий тягар трьох років світової війни та півроку війни громадянської. Залізничний транспорт був зруйнований, мости — висаджені у повітря або зруйновані, рухомий склад залізниць було знищено або вивезено більшовиками у Росію. Заводи не працювали через брак робітників та палива, шахти Донбасу були залиті водою. До того ж у переддень весни величезні панські маєтки залишалися незорані, незасіяні, що різко зменшувало надію на зростання сільськогосподарського виробництва. У результаті більшовицької націоналізації з України були вивезені величезні кошти, вилучені з банків та конфісковані у населення.
   Спроби Центральної Ради дещо стабілізувати економічну ситуацію виявилися марними. Більшість селян втрачали надію на отримання землі, а уряд наприкінці січня 1918 р. розробив земельний закон, який повністю скасовував приватну власність на землю та встановлював норму землекористування (25 дес., а не 40 дес., як у попередньому законі), але не зміг запровадити його у життя. Проти гасла “соціалізації землі” виступила більша частина заможного та середнього селянства, у той час як біднота втратила довіру до Центральної Ради і не бачила ніяких перспектив у вирішенні земельного питання.
   Не дала бажаних результатів і спроба стабілізувати фінансову систему та державний бюджет. Щоправда, саме Центральна Рада запроваджує в обіг першу національну валюту (гривню), намагається визначити й питання податків. Але Центральна Рада з її соціалістичними ідеями перебудови України почала втрачати підтримку населення. З огляду на загальний економічний стан в Україні втрачається і довіра до Центральної Ради з боку окупаційних властей.
   Наприкінці квітня окупаційна влада організувала “палацовий” переворот, у результаті якого влада в Україні перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, котрого обрали на з’їзді хліборобів, що відбувався у цей час у Києві. В той же день (29 квітня 1918 р.) проголошено гетьманський маніфест — “Грамоту до всього українського народу” та “Закони про тимчасовий устрій України”, підписані новообраним гетьманом. Цими документами проголошувалося повернення прав приватної власності як “фундаменту культури і цивілізації” та запровадження повної “свободи торгу й... приватного підприємництва й ініціативи”. Що ж до найболючішого земельного питання в грамоті зазначалося про прийняття заходів “щодо відчуження земель за справжньою їх вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів”.
   Саме у цьому напрямі і було розроблено проект аграрної реформи, опублікований у липні 1918 р. За цим проектом передбачалося передати у власність селян державні та удільні землі. Стосовно ж поміщицьких земель, то в проекті зазначалося, що держава повинна викупити їх, залишивши в руках попередніх власників не більше 25 десятин, і лише для так званих культурних господарств (наприклад, плантацій цукрових буряків або високотоварних тваринницьких господарств) запроваджувалася норма 200 десятин. Ця реформа не отримала підтримки ані серед більшості селянства, ані серед великих землевласників.
   Проте деякі заходи гетьманського уряду в галузі економіки були добре продуманими і вдалими: було створено власну банківську систему, налагоджено розхитану фінансову систему, забезпечено державний бюджет та стабільність української грошової одиниці — гривні, запровадженої Центральною Радою. Відновлено майже повністю залізничний рух, для чого за короткий термін відремонтовано локомотиви, вагони, залізничні колії, мости тощо. Певна стабілізація відчувалася й у промисловості, але підприємці, яким уряд гетьмана повернув право власності, відкидали всі ті зміни, які відбулися в результаті Лютневої революції, і запроваджували обмеження діяльності профспілок, не підкорялися вимогам дотримання певного рівня заробітної плати, забороняли страйки. Збільшувалася тривалість робочого дня (до 12 год.), зростало безробіття.
   У зовнішній політиці гетьман П. Скоропадський продовжив лінію Центральної Ради, але його правління характеризувалося ще більшими поступками на користь німецько-австрійських “союзників”-окупантів, гетьман зі своїм урядом перебував у повній залежності від німецько-австрійської військової адміністрації, яка так інформувала своє керівництво: “Він (гетьман) також усвідомлює, що відновити нормальний рівень економіки країни можна тільки за умови повної орієнтації на Німеччину”, а в “даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування”.
   Невдоволення політикою гетьманського уряду зростає, перш за все серед робітників. Становище робітничого класу штовхало його до посилення боротьби за свої права, але гетьманський уряд, намагаючись придушити виступи робітництва, запроваджує репресивні заходи (зокрема, відновлюється дія царського закону про заборону участі у страйках). Зрозуміло, що це посилює невдоволення трудящих мас, спонукає їх до боротьби проти гетьманського режиму.
   Слід зауважити, що ця боротьба розпочалася ще влітку 1918 р., але восени, після підписання Комп’єнського перемир’я (11 листопада), криза Гетьманату стала неминучою. Поразка у війні Німеччини та її союзників, революційні події, що розгорнулися в Німеччині, означали і поразку режиму гетьмана. Німецькі та австрійські війська виводяться з України, Скоропадського позбавлено могутньої підтримки. Питання про владу в Україні загострюється. І в цих умовах представники Українського Національного Союзу створюють 13 листопада 1918 р. так звану Директорію для керівництва повстанським рухом проти гетьманського режиму. 15 листопада розпочинається загальне повстання, а головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднює від свого імені універсал із закликом до українського народу підтримати повстання.
   Повстанський рух набирає сили, і частини повстанської армії протягом листопада-грудня 1918 р. займають майже всю територію України, а 14 грудня — Київ. Того самого дня гетьман підписав грамоту про зречення від влади. Створюються умови для відновлення Української Народної Республіки. Але паралельно активізують свій рух проти гетьманського режиму і більшовики, які спромоглися у цей же період відновити свою владу на частині території України.
   Першим програмним документом Директорії стала “Декларація” від 26 грудня. Варто зауважити, що за своїм соціально-економічним змістом Декларацію було наближено до програмних заяв більшовиків: заперечувалася приватна власність, а щодо земельного питання, то Директорія запевнила, що “всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються”, а “решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у Військо Республіки для боротьби з бувшим гетьманом”, але “верховне порядкування” всіма землями належить Директорії. Проте декларована програма не вирішувала земельного питання, зате загострювала і так украй гостру ситуацію на селі.
   Проголошені Декларацією заходи щодо розвитку промисловості означали практичне її одержавлення. Декларувалося встановлення “робітничого державного” контролю над виробництвом, запевнялося що “всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу”, для чого будуть створені спеціальні комісії; приділялася увага й розподілу “надбаного” з обіцянкою розподілити все (від землі до продуктів споживання) по справедливості. Вищим законодавчим органом УНР повинен був стати Трудовий конгрес, обраний “трудовим населенням, без участі поміщиків та капіталістів”.
   Однак політика Директорії була непослідовною, що перш за все проявилося у земельному законі, який було опубліковано на початку січня 1919 р. У законі йшлося про ліквідацію приватної власності на землю, наголошувалося, що землею можуть користуватися всі, хто обробляє її своїми руками; визначалися й норми землекористування (не менше 5 і не більше 15 дес.). У той же час зразкові поміщицькі маєтки та підприємства можуть залишатися в руках їх власників. Такі положення закону викликали невдоволення більшості селян, які виступали за зрівнювальний розподіл поміщицьких земель, до того ж уряд Директорії відклав реалізацію реформи до літа 1919 р. Повільність дій Директорії у головному питанні — земельному — призвела до розчарування селян у владі і привернула більшість їх до підтримки більшовиків, які вели в цей час активну боротьбу проти Директорії.
   Невдалими були також дії Директорії у напрямі реформування промисловості, але, декларуючи обмеження економічної влади буржуазії, Директорія залишила недоторканими позиції великого капіталу. Не дала очікуваних результатів і фінансова реформа: проголосивши єдиним засобом платежу українські гроші (гривні), уряд не зумів вилучити з обігу гроші російські, зупинити інфляцію не вдалося. На місцях адміністрація силою придушувала невдоволення, забороняючи профспілки, робітничі страйки.
   У зовнішній політиці Директорія намагалася переорієнтуватися на Антанту, під загрозою більшовицького наступу Трудовий конгрес доручив урядові Директорії знайти порозуміння з цим союзом, але дії уряду в цьому напрямі були також дуже непослідовними. До того ж за надання допомоги представники Антанти зажадали таких поступок, які зводили нанівець суверенітет України. Директорія досить швидко втрачала свої позиції.
   Поразка у війні та розпад Австро-Угорської імперії створили можливості та обумовили формування на території Європи цілого ряду нових держав, а також дали надію на утворення суверенної держави й у західноукраїнських землях, де в листопаді 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).
   Її програма передбачала забезпечення демократичних прав усім громадянам, здійснення аграрної реформи, законодавче встановлення 8-годинного робочого дня, забезпечення охорони праці, заборону використання дитячої праці тощо. Незважаючи на несприятливі обставини, збройну боротьбу з новоствореною Польщею, державотворчі процеси в західноукраїнських землях відбувалися досить цілеспрямовано. Для втілення в життя проголошених намірів було сформовано уряд — Державний секретаріат (пізніше — Рада Державних Секретарів ЗУНР), а функції вищої законодавчої влади виконувала Українська національна Рада.
   Вже у січні 1919 р. було створено спеціальну комісію для розробки аграрної реформи, а у квітні було ухвалено Закон про земельну реформу. Цей закон визначив лише основи аграрних перетворень. Перш за все проголошувалася ліквідація великого землеволодіння (поміщицького, церковного, державного), але розподіл цих земель між безземельними та малоземельними селянами передбачалося перенести на мирний час, після завершення бойових дій. У законі також було порушено питання щодо створення зразкових господарств, надання земельних ділянок для сільськогосподарських закладів, промислових підприємств, освітніх установ. Ліси повинні були перейти під контроль держави.
   У той же час заборонялося самовільне захоплення земель, а порушників цього положення передбачалося карати шестимісячним ув’язненням. Уся конфіскована земля підпорядковувалася земельному фонду, що означало затягування передачі землі селянам. Невизначеним залишалося й питання щодо умов надання землі селянам, його вирішення перекладалося на сейм. Зрозуміло, що такий закон викликав невдоволення більшості селянства.
   Загалом економічна ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. Унаслідок Першої світової війни було підірвано сільське господарство, зруйновано залізниці. Справжнім лихом стала постійна нестача найнеобхіднішого, до того ж Польська ліквідаційна комісія проголосила економічну блокаду Галичини. Уряд змушений був піти на монополізацію продажу збіжжя, хліба, деяких інших сільськогосподарських продуктів; запроваджувалися заходи проти спекуляції та спроби регуляції розподілу продуктів харчування. Після певної підготовки було проведено грошову реформу, відповідно до якої з 4 квітня запроваджувалася національна валюта — гривня та карбованець.
   Надзвичайно важливим кроком ЗУНР була спроба об’єднатися з УНР в єдину соборну Українську державу. 22 січня 1919 р. було проголошено Акт злуки, який відбивав прагнення обох частин української нації до державної єдності. Цей Акт був затверджений Трудовим конгресом, що розпочав свою роботу 23 січня 1919 р., а остаточну ратифікацію повинні були здійснити Всеукраїнські Установчі Збори, до скликання яких справа так і не дійшла. Отже, спроба створення єдиної Української держави виявилася неможливою. Політична ситуація склалася таким чином, що західноукраїнські землі (у результаті рішень Паризької мирної конференції) стали частинами трьох держав — Польщі, Чехословаччини та Румунії, а УНР доби Директорії під тиском сил Червоної Армії та через власну внутрішню слабкість припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська гетьманська держава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики у жовтні 1917 р. у Росії.
   В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми щодо заміни ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують з одного центру. Ця економічна політика отримала назву політики “воєнного комунізму” і означала воєнну диктатуру з широким застосуванням примусових заходів у господарстві.
   Головним заходом “воєнного комунізму” стала продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни повинні були здавати всі “надлишки” продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму: на харчі, на посів та фураж). Зібране продовольство надходило у розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це обумовило ще одну ознаку “воєнного комунізму” — так звану “хлібну монополію”, тобто виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування, які розподілялися централізовано по картках за класовим принципом. Селяни ж за продовольство, вилучене як продрозкладка, практично нічого не отримували, тобто продрозкладка фактично була прямою конфіскацією.
   У промисловості “воєнний комунізм” означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У складі ВРНГ було створено главки (головні комітети), кількість яких у 1920 р. перевищила 50, і які отримали, по суті, диктаторські повноваження у керівництві окремими галузями. Запроваджувалися також позаекономічні методи хазяйнування, зокрема загальна трудова повинність (тих, хто ухилявся від неї, передбачалося звинувачувати у дезертирстві, створювати з них штрафні робочі команди і навіть відправляти до концентраційних таборів, які почали створювати вже у 1918 р.), а також трудові армії, мобілізація праці тощо.
   Гроші поступово вилучалися з обігу: їх надрукували так багато, що вони майже повністю втратили свою купівельну спроможність. В умовах гіперінфляції відбувалася заміна грошового обігу натуральним обміном, у промисловості запроваджується система безгрошових відносин та розрахунків. Усі підприємства повинні були відпускати свою продукцію державним організаціям та підприємствам безкоштовно; відмінялися податки, анулювалися борги підприємств. Централізовано та без оплати відбувалося постачання сировини, палива, обладнання та ін. Готівка видавалася підприємствам лише на ті потреби, які не можна було задовольнити у натуральній формі. Припинили існування банківська система та кредитні відносини, які були замінені на державне фінансування і матеріально-технічне постачання. Натуралізується й оплата праці, причому панівним стає зрівнювальний принцип (якщо у 1917 р. оплата праці кваліфікованого робітника перевищувала оплату праці чорнороба у 2,3 раза, то у 1920 — лише у 1,04 раза). Нарешті, відмінялася плата за комунальні та деякі інші послуги.
   В Україні послідовний перехід до політики “воєнного комунізму” почався з відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв’язку, промисловості, перш за все видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Націоналізація (а по суті конфіскація), яка проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління. За прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінських структур. Ця система доповнювалася зростанням примусового характеру праці — трудовими мобілізаціями, створенням трудових армій, а також поширенням на Україну загальної трудової повинності. Проте всі ці дії не давали позитивного результату, а лише прискорювали процес господарського занепаду.
   Економічні зв’язки між містом та селом руйнувалися, що радикально загострювало продовольчу проблему. Її намагалися вирішити шляхом запровадження продрозкладки (декрет радянського уряду України від 12 квітня 1919 р.), і в українські села виїхали численні продзагони з російських міст. Хліб, що вилучався у селян, повністю йшов на задоволення потреб російських столиць, і ніякою мірою не поліпшив становища в українських містах. Заготівлі хліба перетворилися на криваву “боротьбу за хліб”, адже селянство активно протистояло реквізиціям.
   Невдоволення селян радянською владою зростає і через зміни в аграрній політиці. Відходячи від засад Декрету про землю (який був поширений і на Україну), більшовики проголосили “перехід від одноосібного господарства до товариського”, і конфісковані землі “нетрудового користування” не поспішали розподіляти між селянами, резервуючи їх для створення радгоспів (державних сільськогосподарських підприємств) та колективних господарств. Радянські закони, інструкції Наркомзему проголошували пріоритетність державного та колективного землеробства. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн десятин землі, а для розподілу між селянами виділили лише трохи більше 5 млн десятин найменш родючих і придатних для господарювання земель. Приблизно 2,5 млн десятин було зарезервовано для радгоспів та колективних господарств (у 1919 р. було проголошено про створення 1685 радгоспів, 283 колгоспів та 204 комун), але процес їх створення наразився на масове протистояння селян. Решта ж 7 млн десятин землі вважалися надлишками земель заможного селянства, їх передбачалося перерозподілити на користь найбіднішого селянства, але в умовах 1919 р. цього зробити не встигли.
   Запропонована аграрна політика не виправдала сподівань селянства, і воно відвернулося від радянської влади. В Україні поширюється повстанський рух проти більшовицької влади, вже у квітні 1919 р. було зафіксовано понад 90 виступів, а до літа він охопив майже всю територію радянської України. Селяни повстали проти спроби реорганізувати їх життя на комуністичний лад, що стало однією з найважливіших причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р.
   Повернення більшовицької влади в Україну відбувається на межі 1919—1920 рр. Призупинений політичними подіями 1919 р. процес націоналізації розгортається з новою силою. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що націоналізація відбувалася найчастіше без належної підготовки та економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, які залишалися без роботи, переїжджали у село. Ці процеси посилювалися також зрівнювальними принципами оплати праці. Ситуація в промисловості та транспорті ставала загрозливою. Діючи згідно з принципами “воєнного комунізму”, відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність та трудові мобілізації, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, які працювали на війну, робітників з дрібних фабрик і заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, яка повинна була забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн людино-днів на різних промислових об’єктах. Але ці заходи не дали позитивних результатів, виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну складало близько 6 %, а цукру — менше 3 % від рівня 1913 р.).
   В аграрному секторі економіки більшовики проголосили кардинальні зміни своєї політики. Намагаючись створити враження, що ними повністю враховано помилки початку 1919 р., вони обіцяли ширше враховувати інтереси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва, забезпечити добровільність у створенні колективних господарств. Вирішення аграрного питання розпочалося із затвердження закону Робітничо-селянського уряду України про землю (5 лютого 1920 р.), відповідно до якого конфісковані поміщицькі, церковні та монастирські землі передавалися селянам на умовах трудового землекористування, причому перевага надавалася малоземельним селянам та сільськогосподарським робітникам. Істотно (майже втричі) скорочувалася й кількість радгоспів та земель, закріплених за цукровими заводами.
   У той же час продовольча справа повністю залишалася на засадах політики “воєнного комунізму”. 26 лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку, за яким визначалися “надлишки” хліба в республіці у 600 млн пудів (цифра надзвичайно завищена!), але за продрозкладкою планувалося отримати 153 млн пудів. Крім хліба, розкладці підлягала й інша продукція селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Для забезпечення виконання продрозкладки було створено величезну армію, але на цьому етапі вже місцеву: ще на початку грудня 1919 р. Наркомпрод РСФРР заборонив відряджати в Україну продзагони з Росії. Ця величезна армія губернських, повітових та районних особливих продовольчих комітетів налічувала 60 тис. осіб, яких підтримували продзагони та діюча армія. Проте селяни відмовлялися постачати продукти харчування, не зупиняючись перед збройним протистоянням, у результаті чого до середини 1920 р. вдалося зібрати лише 10 % від запланованої кількості. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба “був окроплений кров’ю”.
   Продовольча політика радянської влади в Україні виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, перетворившись на один з головних компонентів класової боротьби. Продовольче питання, на думку радянського керівництва, було насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подолання куркульства, до якого відносили всіх, хто не погоджувався з діями влади. Перемогу над куркульством мали принести поділ села на два ворогуючих табори завдяки створенню комітетів незаможних селян (комнезамів), які створювалися в українському селі на підставі закону ВУЦВК від 9 травня 1920 р., та застосування репресій до більш заможної частини села. Комнезами, фактично, були наділені функціями органів влади на селі, стояли над радами та зосереджували у своїх руках усі адміністративні та політичні функції, поступово перетворюючись на потужний бюрократичний апарат.
   Жорстка “воєнно-комуністична” політика зруйнувала село і майже нічого не дала місту. Невдоволення селян знову зростає, і з кінця 1920 р. переростає у потужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі — “воєнному комунізму”. Воно було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режимові, який не міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино можливим виходом з цієї ситуації були економічні поступки селянству.
   Та й в інших галузях економіки стало зрозумілим, що “воєнний комунізм” як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична “держава-фабрика”, являючи собою продукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трактуванні радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки та всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла зробити з деструктивними процесами, що відбувалися в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що економічний і політичний крах країни і суспільства, що насувається, — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, а й самої системи “воєнного комунізму”. Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, вони обрали останню, проголосивши нову економічну політику.