4. Економічний розвиток українських земель у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття

   • Основні напрями розвитку сільського господарства в українських землях у складі Російської імперії.
   • Розвиток української кооперації як форми організації селянських господарств в умовах розширення ринкових відносин у Російській імперії.
   • Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні.
   • Економічна політика російського уряду та її вплив на розвиток української промисловості й транспорту.
   • Розвиток ринкової інфраструктури.
   • Господарський розвиток українських земель у складі Австро-Угорської імперії.

   Основною рисою економічного життя в другій половині ХІХ ст. в українських землях став активний розвиток ринкового господарства. Реформи, що відмінили кріпацтво як у західних, так і східних регіонах України, відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, cтворили передумови для перетворення їх у панівну систему. Власне, можна сказати, що друга половина ХІХ ст. була періодом перебудови господарства України на капіталістичних засадах.
   В аграрному секторі України, як у її західних, так і східних регіонах, продовжують зберігатися значні залишки феодальних відносин, обумовлені самим змістом аграрних реформ. Зрозуміло, що вони утруднюють розвиток ринкових відносин, але, незважаючи на це, вони все-таки поступово завойовують позиції як у поміщицькому, так і селянському господарствах.
   Перш за все цей процес проявляється в істотних змінах, які відбуваються протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. у поміщицькому та селянському землеволодінні Східної України. Як відомо, капіталістична система господарства руйнує феодальну, перетворюючи землю на товар. Ураховуючи, що за умовами реформи 1861 р. надільну землю пускати у торговельний обіг було заборонено, то процеси мобілізації землі протягом сорока років пов’язувалися лише з приватновласницькими землями. Особливо помітним явищем продаж землі стає починаючи з 80-х років ХІХ ст., що можна пояснити як відміною тимчасовозобов’язаного стану, так і світовою аграрною кризою, викликаною припливом дешевого американського хліба на європейські ринки. Саме поміщики, які не змогли пристосуватися до нових умов господарювання, і стають основними продавцями землі. Найчастіше такі землі купували селяни, котрі отримали право володіти нерухомістю. Цьому процесові сприяє створення Селянського поземельного банку (1882), який скуповував поміщицькі землі для наступного перепродажу їх селянам.
   Іде досить активний процес скорочення дворянського землеволодіння та зростання селянського. Правда, слід зауважити, що в період між створенням Селянського банку та 1906 р. політика останнього характеризується переважним продажем земель не окремим селянам, а громадам. Але все-таки варто зазначити, що у селянські руки через цей банк до 1902 р. в Україні перейшло близько 4 млн десятин землі. І якщо у 1877 р. дворянам належало близько 16 млн десятин землі, то у 1905 р. — не більше 11 млн десятин, тобто дворянське землеволодіння в Україні за цей період скоротилося майже на третину. Особливо активно цей процес відбувається у Степовій Україні, де досить успішно розвивається товарне зернове господарство. Але для ведення такого господарства необхідними є грошові кошти, а значна частина поміщиків їх не мала, тому і змушена була продавати свої маєтки. У цьому регіоні дворянське землеволодіння скоротилося за вказаний період майже вдвічі. Слідом за Степовою Україною йшло Лівобережжя, де за той самий період дворянське землеволодіння скоротилося більше ніж на третину.
   У Правобережній Україні ж дворянське землеволодіння скорочувалось значно повільніше, його обсяг складав 75 % від усіх земель у 1905 р. Основною причиною такої ситуації можна вважати те, що в цьому регіоні ще з дореформених часів панувало поміщицьке підприємництво, пов’язане з виробництвом цукру. До того ж умови відміни кріпацтва тут практично відразу позбавили поміщиків безплатної робочої сили (відповідно до закону 1863 р.), і великі землевласники змушені були активно перебудовувати власні господарства, пристосовуючись до нових умов і використовуючи вільнонайману робочу силу, перетворюючись досить швидко на капіталістів-аграріїв та промисловців, що дозволило зберегти їм свої землі.
   Ще швидше процес скорочення дворянського землеволодіння розпочинається після революції 1905—1907 рр. Налякані селянським рухом, поміщики активно позбавляються своєї нерухомості. Відомо, що до кінця 1910 р. дворянське землеволодіння у Наддніпрянській Україні скоротилося наполовину, а у 1916 р. в руки селян перейшло 65 % усієї землі. Отже, хоч і не дуже високими темпами, але процес поступового витіснення дворянського землеволодіння мав місце, однак, як цілком слушно зауважує Н. Полонська-Василенко, “експропріація цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян”.
   Не менш важливою ознакою розвитку капіталістичної системи в сільському господарстві є зростання його товарності, зокрема товарності селянських господарств. І тут також слід шукати причини, пов’язані з умовами відміни кріпацтва. Високі викупні платежі, податковий тягар, який несли селяни (із загальної суми податків 94 % складали ті, котрі стягувалися з селян), різко збільшили грошові потреби селянства, що, у свою чергу, приводить до збільшення частки товарного продукту в загальному виробництві селянського господарства, тобто до зростання його товарності.
   У свою чергу, цей процес прискорює інший, також притаманний капіталістичній системі господарства, — процес розшарування селянства, виділення із загальної маси найбагатших та найбідніших селянських господарств. І якщо перші, починаючи вже від реформи 1861 р., намагаються зосередити у своїх руках правдами і неправдами більшу частину надільних земель, а також придбаних у поміщиків, то другий прошарок стає все більш численним і поступово втрачає навіть надільні землі (за В. Голобуцьким, у 1905 р. 44 % найбідніших володіли 21 % надільних земель, а 16,5 % найбагатших — 37 %). При цьому він зауважує, що надлишкові землі найбагатші отримували в результаті оренди як селянської надільної землі, так і оренди поміщицьких земель. Так, у Херсонській губернії окремі багатії орендували до 20 і навіть більше селянських наділів.
   До того ж ці багатії зосередили у своїх руках і основну масу робочої худоби та сільськогосподарського реманенту, за відсутності яких неможливо було організувати не лише товарне виробництво, але й забезпечити нормальне існування селянської родини. Таким чином, в українському селі йде процес формування прошарку товаровиробників у землеробстві та сільськогосподарських найманих робітників, без яких капіталістична система господарства існувати не може.
   Стосовно поміщицького господарства, то тут також відбуваються істотні зміни. Реформа, хоч і була проведена з урахуванням інтересів поміщиків, поставила їх у досить складне становище. Більшість поміщиків не була готовою до переходу до сучасної організації господарства із застосуванням вільнонайманої праці. Незважаючи на отримання значного викупу, вони не могли повністю використати одержані кошти, адже більшість їх була у вигляді цінних паперів, погашення яких державою відбувалося поступово, незначними частками. Та й на більшості маєтків тяжіли старі борги як державним кредитним установам, так і приватним особам, а отже, значна частина поміщиків не мала можливості вкладати кошти в раціоналізацію власного господарства, у придбання власного сучасного реманенту та наймання робочої сили.
   Перехід до раціонального господарювання у поміщицьких господарствах стримувався також і через ряд інших причин. Так, у країні бракувало людей, звиклих до найманої праці, а навіть мізерні наділи селян створювали ілюзію можливості існування без продажу власної робочої сили. Не вистачало й кваліфікованих робочих рук, які б могли працювати на сучасних машинах; бракувало й кадрів агрономів та інших спеціалістів сільського господарства. У той же час реформа створила деякі можливості для збереження старих методів ведення господарства (зокрема, відробіткова система) і досить істотна частина поміщиків намагалася всілякими методами зберегти їх.
   Проте відбуваються й інші зміни. В українських землях починають виникати так звані економії, які нараховували по декілька тисяч десятин землі й виробляли в основному продукцію на експорт. Ці господарства були засновані на сучасній технічній та агротехнічній базі, використовували виключно найману працю. Завдяки цьому рівень сільськогосподарського виробництва там значно зростає, збільшується врожайність зернових (в 1,7 раза), картоплі (у 2,5 раза), виробництво цукрового буряка (у 20 разів). Так, у маєтку поміщиці Балашової (Мошно-Городищенська економія на Правобережжі) було впроваджено восьмипільну та десятипільну системи сівозмін; 19 % площі займали цукрові буряки; господарство доповнювалося молочною фермою, великим фруктовим садом, добре впорядкованим лісовим господарством. При економії існували певні промислові об’єкти: цукроварня, броварня, цегельня, млини. Поміщиця дбала й про підготовку кваліфікованих кадрів, утримуючи сільськогосподарську школу та вечірні курси. Були подібні економії і в інших регіонах України.
   До речі, розвиток цукрової промисловості в Україні у розглядуваний період, перетворення її на основний регіон виробництва цукру в Російській імперії, визначив і необхідність значного розширення її сировинної бази. А саме цукробурякові плантації відіграли досить позитивну роль у підвищенні агрокультурного рівня поміщицьких господарств. Адже цукрові буряки вимагають глибокої оранки, внесення добрив, нарешті сівозмін; вони залишають після себе добре підготовлений ґрунт для зернових, що сприяло розширенню посівів пшениці. Отже, у регіонах бурякосіяння (як Правобережної, так і Лівобережної України) у багатьох маєтках спостерігається істотний прогрес у сільському господарстві. У той же час у регіонах традиційного вирощування зернових (частково на Лівобережжі та у Степовій Україні) зберігається трипілля і навіть переліг, хоча й тут виникають економії, і саме вони дають майже половину товарного збіжжя.
   Прогрес у сільському господарстві пореформеного періоду визначається також і іншими ознаками: рівнем урожайності, співвідношенням озимих та ярових культур, використанням вільнонайманої праці. Ці ознаки по-різному проявляються в різних регіонах України. І якщо врожайність була найнижчою на Степовій Україні, там само і найнижчий відсоток озимини, то на Лівобережжі найменше використовувалася вільнонаймана праця. Саме тут панували оренди і різні форми відробітків. На Чернігівщині й Полтавщині досить поширеною була оренда з споловини (спільщина), коли селяни, орендуючи землю, обробляючи її своїм реманентом і вирощуючи врожай, половину його зобов’язувалися віддати власникові землі. Така спільщина, як пише В. Голобуцький, була благом як для поміщика, так і для селянина, бо не вимагала грошей, але подібні методи різко обмежували розвиток ринкових відносин.
   Ознакою прогресу в сільськогосподарському виробництві було і запровадження машин та вдосконалених знарядь праці: кінних і парових молотарок, сівалок, косарок, культиваторів, віялок, жниварок тощо. Найбільш активно вони запроваджувалися у Степовій Україні; знаходять досить активне застосування й на Правобережжі. А от на Лівобережжі використання сільгоспмашин поширене було найменше, вони зустрічалися лише у найкращих господарствах.
   Суперечності розвитку аграрного сектору, обумовлені реформою, призвели до так званого аграрного перенаселення. Значна частина дрібних селянських господарств, нестача землі, яка посилюється в результаті зростання кількості сільського населення, призводить до абсолютного аграрного перенаселення. Його можна було уникнути лише способом переселення частини населення в інші регіони імперії, з великими земельними ресурсами. Але цей процес стримується відповідною політикою уряду, забороною переселень, що мало б забезпечити дешеві робочі руки для поміщицьких господарств.
   У той же час існує і так зване відносне аграрне перенаселення, причиною якого є екстенсивний шлях розвитку аграрного сектору, недостатньо продуктивне використання наявних земельних ресурсів. Воно досить широко розповсюджене в українських землях. Аграрне перенаселення призводить до так званого заробітчанства, коли тисячі й тисячі знедолених селян, у пошуках “свіжої копійки” рушали в різних напрямках Російської імперії: з Правобережжя (де висока густота сільського населення викликала досить велике абсолютне аграрне перенаселення) на південь на сільськогосподарські роботи, або з того ж півдня, де екстенсивне господарювання обумовило відносне аграрне перенаселення, — на цукрові заводи правобережжя і т.д. Але вже з кінця ХІХ ст., незважаючи на урядові заборони, досить великих обсягів набуває переселенський рух. І хоча отримати дозвіл на переселення було досить важко (переселенець повинен був вийти з громади, для чого сплатити всі борги за поточний рік, відмовитися від наділу землі, здобути дозвіл на переселення від батьків і тієї громади, куди він переселявся та ін.), переселення зростає. Особливо посилюється цей процес у період будівництва Сибірської залізниці, коли через необхідність заселення залізничної зони уряд змінює своє ставлення до цього та формує нову переселенську політику.
   Пореформений період характеризується поглибленням територіального поділу праці та зростанням спеціалізації окремих регіонів. Зрозуміло, що це також є проявом формування ринку, зростання товарності сільськогосподарського виробництва. Зростання попиту на хліб як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а також створення сучасних шляхів сполучення — залізниць — посилило роль Степової України як центру торговельного зернового господарства. Правобережжя і частково Лівобережжя спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків. У трьох губерніях Степової України вирощували льон-кудряш. На півдні ж починають вирощувати соняшник. Чернігівська та Полтавська губернії стають чітко визначеним регіоном вирощування тютюну, на їхню частку в пореформений період припадає від 40 до 50 % усього виробництва тютюну та махорки Російської імперії. Але найбільш поширеними залишаються зернові культури, на які припадало близько 90 % усіх посівних площ України.
   Зазнає істотних змін і тваринництво. Через високий рівень розораності та скорочення випасів і луків (кормової бази) різко зменшується кількість худоби у селянських господарствах, особливо овець і волів, зате зростає кількість коней, які зайняли місце волів у селянських господарствах. Вівчарство ж, яке було надзвичайно поширене у степовій зоні, до початку ХХ ст. майже зовсім занепадає, що можна пояснити появою на світовому ринку дешевої австралійської вовни та скороченням попиту на вовну на внутрішньому ринку.
   Розвиток товарно-грошових відносин, посилення зв’язку з ринком селянських господарств обумовили необхідність пошуку нових форм їх організації. Новою формою організації стає селянська кооперація, перш за все кооперація кредитна. Зростаюча потреба в грошах ставила селянина перед необхідністю отримувати кредити, які йому, в умовах невключення у ринкову інфраструктуру надільних земель, неможливості не тільки продажу, але й застави їх, залишали тільки одну можливість отримати кошти — позику в лихваря. Тому створення кредитного кооперативу було єдиним способом забезпечення селянського господарства необхідними коштами за сприятливих для нього умов та уникнення кабали лихваря.
   Уже 1871 р. в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії за ініціативою Г. Галагана було створено позичкове товариство (яке проіснувало аж до періоду масової колективізації). Г. Галаган розглядав кооперацію як дієвий засіб економічного та культурного піднесення народу, присвятив їй тривалий період свого життя, з 1881 р. очолював громадський ідейно-організаційний центр сільської та виробничої кооперації Російської імперії. За допомогою діячів цього центру в 70—80-х роках ХІХ ст. по всій імперії було створено кілька сотень ощадно-позичкових товариств. На жаль, більшість із них через відсутність відповідного законодавчого ґрунту та ряд порушень з боку самих засновників досить швидко припинили своє існування.
   Діяльність Сокирнянського товариства досить швидко поширилася на кілька волостей, воно стало найпотужнішим на Полтавщині. Крім цього товариства, варто згадати також ощадно-позичкові товариства в селі Немиринці Бердичівського повіту Київської губернії, Нечипорівське товариство Пирятинського повіту на Полтавщині, Вінницьке, Якименське та ряд інших товариств. Усі вони створювалися за ініціативою ліберального панства та за підтримкою земств, які надавали позички для створення статутного фонду. Серед земств найбільш послідовними в цьому напрямі були Херсонське та Полтавське. За ініціативою першого було створено земський банк як фінансовий центр кредитної кооперації, надано близько 30 тис. крб кредитів місцевим ощадно-позичковим товариствам; друге надало на ті самі цілі 50 тис. крб під низький відсоток. До того ж земства поширювали інформацію щодо кредитних спілок, забезпечували реєстрацію статутів або внесення змін до них, провадили нагляд за ними.
   На початку ХХ ст. складаються більш сприятливі умови для розвитку кредитної кооперації завдяки впровадженню “Положення про заклади дрібного кредиту” (1895). Воно давало змогу поруч з ощадно-позичковими товариствами, які надавали лише короткотермінові кредити, створювати кредитні кооперативи, які, отримавши позичку в державному банку на створення основного капіталу, відкривали можливість для селянства отримувати довготермінові кредити під купівлю землі, її оренду, придбання сільськогосподарського реманенту, худоби. Перше товариство такого типу було створено в середині 90-х років ХІХ ст. в с. Іванківці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Слід зазначити, що процес створення товариств такого типу відбувався достатньо швидко, а в українських землях на 1915 р. їх чисельність складала майже 20 % усіх зареєстрованих у Російській імперії.
   Поширення кредитних товариств обумовило необхідність утворення їх спілок. В Україні перша така спілка виникла у 1901 р. у м. Бердянську, в 1903 — у м. Мелітополі. 1905 р. створено кредитну спілку в с. Дзенгелівці (Київська губер.), яка швидко перетворилася на Київську кредитну спілку — Союзбанк. Союзбанк отримав не лише організаційно-ревізійні функції, але й право на банківський кредит. Напередодні Першої світової війни Союзбанк став організаційним та фінансовим центром не лише Київської, але й ряду сусідніх губерній; його обороти перевищували обороти всіх місцевих кредитних спілок Російської імперії. У 1918 р. на українських землях налічувалося вже 43 таких спілки, основний капітал яких становив майже 8,5 млн крб.
   Набули розвитку також і сільські споживчі товариства. До їх функцій включалося не лише забезпечення селян необхідними товарами, але й збут сільськогосподарської продукції. Займалися вони також створенням на селі відділів сільськогосподарських машин, бібліотек або читалень; вони влаштовували лекції для селян, курси підвищення аграрних знань. Цей вид кооперації об’єднувався у спілки. 1908 р. було створено Київську спілку споживчої кооперації, яка за два роки об’єднала діяльність 220 споживчих товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини та Волині.
   Саме в Україні виникають і набирають поширення виробничі кооперативи. Добре відомі сільськогосподарські виробничі артілі М. Левитського, перша з яких була створена у 1894 р. у його рідному селі Федварі на Херсонщині; слідом за нею подібні артілі виникають у Катеринославській, Київській губерніях. Автор типового статуту таких артілей, “артільний батько” М. Левитський переконував, що “поодинці неможливо вибитися зі злиднів”, не можна зміцнити господарства та вести його раціонально в умовах селянського малоземелля, отримати кредити, протистояти неврожаям, а тому необхідно “одвикати від ворогування один з одним, учитись братерського життя, взаємної помощи та любови, ... порішили об’єднатися вмісті в одно товариство і заснували хліборобську артіль...”.
   Щоправда, помітного впливу на стан сільського господарства виробничі артілі М. Левитського не зробили, адже проіснували вкрай недовго, рідко коли більше двох-трьох років. Власне, як стверджує Л. Горкіна, “єдиним спонукальним мотивом для організації в артілі в основному маломіцного малоземельного українського селянства була крайня потреба в грошах. Артільна організація надавала можливість одержати позики, забезпеченням яких служили артільні засіви на заорендованій землі”. Така зовнішня допомога надавала можливість селянському господарству дещо поліпшити своє становище, придбати деякий реманент, худобу, після чого артіль, як правило, розпадалася.
   Отже, спроби покращити організацію селянського господарства через запровадження його кооперативної організації в умовах зростаючих ринкових відносин, дали позитивні результати, але не у формі виробничого кооперування, а в інших формах кооперації — кредитній, збутовій, споживчій. Та в цілому ситуація на селі залишалася складною, аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим і потребувало свого вирішення. Спробу розв’язання його певною мірою підштовхнула революція 1905—1907 рр.
   Розробку нової аграрної реформи розпочав С. Ю. Вітте ще напередодні революції. Розуміючи, що ефективність економіки перш за все залежить від ємності внутрішнього ринку, а розширити його можливо лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що є можливим лише за умови поширення приватного, а не общинного землеволодіння, він розпочинає роботу над створенням власної концепції аграрної перебудови. Йому навіть вдається прийняти закон про відміну кругової поруки селян. Під його ж головуванням у 1902 р. створюється “Особлива нарада для визначення потреб сільського господарства” з метою перегляду законів “з селянського питання”, прийнятих 1861 р., щоб “встановити приватну власність на селі”. Необхідність такого перегляду, на його думку, була викликана загальним зубожінням села, падінням платоспроможності селянства, зростанням революційних настроїв на селі. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.
   Проведенню реформи передують деякі заходи. У травні 1906 р. представники дворян-землевласників на своєму з’їзді запропонували П. Столипіну, тоді ще міністрові внутрішніх справ, дозволити селянам вільно виходити з громади, продавати свої наділи, заохочувати вільне переселення на вільні землі. На цей момент уже було оголошено про відміну з 1 січня 1907 р. викупних платежів колишніх поміщицьких, удільних та державних селян.
   Але безпосереднє здійснення реформи розпочалося після опублікування 9 листопада 1906 р. указу “Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування”. Суть цього указу полягала у відміні закону 1893 р. про непорушність громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Селяни ж другої категорії громад отримували право укріпити землю, що знаходилася у їх користуванні, як особисту власність домовласника, але при цьому необхідною була згода 1/3 селянських дворів. До того ж селянин отримував право закріпити за собою не лише надільну норму, але й наявні надлишки, за які повинен був заплатити громаді за викупними цінами, значно нижчими ніж ринкові на той момент і у 2—3 рази нижчими, ніж ті, за якими громада внесла викуп казні. При цьому наділ ставав власністю не родини, а окремого домовласника.
   Указ ще мав пройти затвердження в державній Думі, але його відразу почали втілювати у життя. Остаточне ж затвердження указу Думою відбулося лише 14 червня 1910 р., після чого він повністю набув чинності. У травні 1911 р. було видано “Положення про землеустрій”, за яким широко провадилися землевпорядкувальні заходи з ліквідації черезсмужжя шляхом створення хуторів та відрубів. Створення хуторів означало, що всі землі, які належали одній родині, зводилися в одну ділянку, на яку переносилася й садиба. За відрубного ж землеустрою польові землі зводилися в 1—2 ділянки, але садиба залишалася в селі. Влаштування хуторів та відрубів на надільних землях відбувалося шляхом розподілу всієї землі або між усіма дворами села, або шляхом виділення окремих дворів у тих випадках, коли більшість селян відмовлялася переходити на хутірські та відрубні ділянки.
   В Україні набули поширення хутірські господарства, що можна пояснити як традиціями, так і існуванням подвірного землекористування; в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби. За законом від 14 червня 1910 р. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7 % у Правобережній, від 34,2 до 42 % — у Степовій та від 13,8 до 16,5 % — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 рр. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважною. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, переселялися в місто або на нові землі за Урал. Деякі з них уже давно не були домовласниками, жили в місті й укріплювали свій наділ лише для того, щоб продати його. Їхні землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 95,6 селян-покупців.
   Парадоксальним було те, що найзаможніші селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-“общинників”. До того ж указ передбачав обмеження, за якими дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну “ревізьку” душу (особу чоловічої статі від 12-річного віку). Після купівлі землі у більшості (55,3 %) селян було менше 15 десятин на двір, у 30,3 % — 15—25 десятин, а у 14,4 % — більше 25 десятин. Причому господарства, в яких було 15 і більше десятин, здебільшого не застосовували найманої праці. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі селянам та іноземцям.
   Надзвичайно велику роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Банк значно активізував свою діяльність, скуповуючи поміщицькі землі та перепродаючи їх селянам за пільговими умовами, проводячи посередницькі операції, спрямовані на збільшення селянського землеволодіння. Він збільшив кредит для селян, значно здешевивши його. Банк платив більший відсоток за своїми зобов’язаннями, ніж платили йому селяни, різниця ж покривалася субсидіями з бюджету, які у 1906—1917 рр. складали 145,5 млн крб. Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року; за час реформи таких позичок було надано більше, ніж на 1 млрд крб.
   У 1906—1913 рр. за сприяння банку селяни придбали 8460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки його існування (8275,9 тис. десятин). Банк активно впливав і на форми землеволодіння: для селян, що купували землю в одноосібну власність, плата була нижчою. У підсумку, якщо до 1906 р. основну масу покупців землі становили колективи селян, то до 1913 р. 79,7 % покупців складали одноосібні господарі.
   Особливе місце у Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн осіб, з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більше 31 млн десятин землі, завдяки їм населення Сибіру за 1906—1913 рр. зросло на 153 %, посівні площі — на 80 %. Переселенці отримували певні пільги, у тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички від Селянського банку в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; хлопці на ті ж три роки отримували відстрочку від служби в армії; за рахунок держави на нових землях будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулася в Європейську частину Російської імперії.
   Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи для України були досить успішними. Формування фермерського хутірського господарства (а на хутори в українських землях переселилася майже половина всіх селянських господарств) стимулювало подальший розвиток ринкових відносин, ширше використання сільськогосподарських машин і штучних добрив, зумовлювало зростання товарності селянських господарств і розширення внутрішнього ринку. Зростає частка селянських посівів, посівна площа в українських губерніях з 1910 до 1913 р. зростає на 900 тис. десятин і становить майже 23 млн десятин; 1913 р. тут було отримано найбільший валовий збір зерна — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У зовнішньоторговому балансі Російської імперії частка України становила понад 25 %, у тому числі понад 40 % вивозу зернових.
   Але в цілому ситуація в аграрному секторі поліпшилася мало. Значна кількість бідняцьких господарств залишалася малопродуктивною і малотоварною; урожайність зернових — низькою (за різними культурами від 9 до 10 ц з га). Майже не зачепила Столипінська реформа і поміщицьких землеволодінь: у руках поміщиків у 1914 р. залишалося понад 10 млн десятин землі, переважно у великих землевласників (близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1600 десятин землі). У таких умовах, незважаючи на заходи з переселення, соціальна напруга в українському селі майже не знизилася.
   Зростання товарності сільськогосподарського виробництва, дедалі більше розшарування селянства об’єктивно впливали на формування та розширення внутрішнього ринку, що, у свою чергу, вимагало вдосконалення транспортних зв’язків. Ще до появи залізничного транспорту в українських землях робилися спроби вдосконалення річкового транспорту. Через пороги судноплавство на головній річці України — Дніпрі — було утруднене, тут дуже повільно розвивається пароплавство. Не дуже пристосованим для пароплавства був і Дністер — друга велика водна артерія України. Спроби будівництва каналів, які б обходили пороги, виявилися невдалими. Основним видом транспорту залишається гужовий (чумаки), який не може забезпечити транспортні потреби в умовах зростання ринку.
   Відразу ж після реформи 1861 р. в Україні розпочинається будівництво залізниць, які з’єднуватимуть головні хліборобні регіони України з Чорноморськими портами. До кінця 80-х років територія України вкрилася цілою мережею залізниць, які сполучили її найбільші міста та промислові центри. Поєднуючи окремі райони України між собою, а також Україну з Росією, залізниці сприяли розвиткові як зовнішнього, так і внутрішнього ринку, народного господарства в цілому і промисловості зокрема. Велику роль у будівництві залізниць відіграє держава. У цій справі уряд керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями, а тому активно фінансував залізничне будівництво. До речі, для економіки України така політика принесла позитивні результати: продукуючи понад три чверті загальноімперського виробництва рейок, підприємства України стають головним їх постачальником.
   В Україні у пореформений період виникає цілий ряд промислових центрів усеросійського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-західний цукровий.
   Власне, будівництво залізниць викликало величезний попит на продукцію важкої промисловості. У Донбасі на основі надзвичайно багатих родовищ криворізької залізної руди та донецького кам’яного вугілля виросла потужна гірничо-металургійна база, яка швидко випередила старий гірничо-металургійний Урал. На початок ХХ ст. у Донбасі зосереджується до 70 % загальноімперського видобутку вугілля. Наприкінці ХІХ ст. розпочинається розробка покладів залізної руди Кривого Рогу, в результаті чого протягом 1870—1900 рр. видобуток її в Україні зростає у 158 разів. Іде будівництво сучасних великих металургійних заводів. Так, у 1895 р. поблизу залізничної станції Волинцева збудовано найбільший на той час Петровський металургійний завод, а на початок 1900 р. у Донбасі та Кривому Розі було вже 17 великих чавуноливарних заводів. Заводи цього регіону давали більше половини всього виробництва чавуну в імперії.
   Надзвичайно велику роль у розвитку металургійного виробництва в українських землях відігравала економічна політика уряду, спрямована на розвиток власної промисловості. Протекціоністська політика не обмежувалася встановленням високих митних тарифів на ввезення готової промислової продукції, але й забезпечувала підтримку місцевих виробників шляхом надання певних пільг, розміщення на підприємствах величезних державних замовлень, які тісно були пов’язані із залізничним будівництвом. Це створювало надзвичайно сприятливі умови для іноземних інвестицій, які активно вкладалися у промисловість України.
   Так, більшість заводів, що виникли на межі ХІХ—ХХ століть у Катеринославській та Херсонській губерніях, належали іноземному капіталові: англійському — завод Дж. Юза (Юзівка, тепер — Донецьк); бельгійському — Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер Дніпродзержинськ); французькому — Гданцівський поблизу Кривого Рогу. Досить велика кількість підприємств належала й російському капіталу: Брянський (поблизу Катеринослава), Дружківський, Донецько-Юр’ївський у Донбасі та ін. Але ключові позиції у металургійній, залізорудній та вугільній промисловості посідали французький, бельгійський та англійський капітал. Напередодні Першої світової війни їм належало до 80 % доменних печей, 90 % коксохімічних підприємств, 80 % копалень Кривого Рогу, 70 % видобутку марганцю тощо.
   Особливо активно іноземні капітали почали вкладатися в економіку України та Росії на межі ХІХ і ХХ століть, що пов’язують з іменем С. Ю. Вітте, який домігся зняття всіляких перешкод для іноземних інвестицій, адже вважав їх ліками проти бідності. Однак його політика була зустрінута у державних структурах украй негативно: його звинувачували в тому, що він “розпродає національні багатства”, веде країну “до іноземної кабали”. Але С. Вітте зумів відстояти свої позиції, не раз приводячи приклад США, економічні успіхи яких прямо пов’язані з іноземними інвестиціями. Завдяки встановленню політики найбільшого сприяння відносно зарубіжних інвесторів, іноземний капітал активно потік у галузі важкої індустрії, особливо у гірничо-видобувну, де зосереджувалося до 70 % іноземного капіталу. Не можна відкинути й той факт, що іноземних інвесторів приваблювали також широкий ринок, дешева робоча сила, багаті родовища. Усе це, разом з відповідною економічною політикою уряду, забезпечувало їм високі прибутки.
   Отримує свій досить активний розвиток у пореформений період і машинобудування, перш за все сільськогосподарське. У Степовій Україні виникають нові та розширюються старі підприємства, виробництво сільськогосподарських машин за останню чверть ХІХ ст. зростає у 12 разів. Головними центрами цієї галузі стають Олександрівськ (нині Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ. Більшість згаданих підприємств належали представникам німецького капіталу. Продукція українських підприємств не лише забезпечувала потреби українських виробників сільськогосподарської продукції, але й вивозилася в центральні та приволзькі губернії Великоросії і навіть до Сибіру. Підприємства України були досить великими, виробляючи більше 50 % загальноімперського випуску сільськогосподарських машин, кількість їх напередодні Першої світової війни трохи перевершувала 20 %.
   Набуло поширення в Україні наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. і транспортне машинобудування, яке було зосереджене у Харкові, Луганську, Миколаєві. У Харкові та Луганську виробляли паровози. Ці підприємства за період від 1900 до 1913 року випустили більше трьох тисяч паровозів, що становило до 40 % паровозів, випущених у Російській імперії за цей час. У Миколаєві, а також у Києві та Одесі працювали суднобудівні підприємства.
   Найбільш розвиненою серед промислових галузей України була цукрова промисловість, заснована ще на початку ХІХ ст. У пореформений період галузь реконструюється (промисловий переворот завершується тут ще у дореформений час), значна частина дрібних поміщицьких підприємств перестає існувати, натомість створюються нові, суто капіталістичні підприємства, оснащені сучасною технікою і новітніми технологіями. І якщо загальна кількість цукрових заводів до кінця ХІХ ст. зменшується в 1,6 раза, то виробництво цукру зростає майже у 15 разів. Цукроваріння перетворюється на одну з найрозвиненіших галузей. Серед цукрозаводчиків найбільш відомими на той час були Бобринські, Браницький, Потоцький, Харитоненко, Терещенко, Бродські, які зосередили у своїх руках майже 40 % загальноімперського виробництва цукру. Саме в цій галузі виникла одна з перших монополій — “Синдикат цукрозаводчиків” (1887 р.).
   Наприкінці ХІХ ст. у цукрову промисловість України посилився приплив акціонерного капіталу, в результаті чого збільшилася концентрація цукрового виробництва. Якість українського цукру була на достатньо високому рівні, що неодноразово відзначалося на міжнародних виставках. За темпами свого розвитку цукрова промисловість України випереджала західноєвропейські країни.
   Промисловий розвиток в українських землях Російської імперії на межі ХІХ—ХХ ст. характеризується періодами піднесення та спаду, хоча в цілому можна відзначити неухильне зростання. Економічне піднесення 60-х років змінюється кризою 1873 р.; штучне піднесення 1877—1878 рр. (завдяки зростанню державних замовлень у зв’язку з Російсько-турецькою війною) — кризою 1882—1887 рр. Особливо бурхливе піднесення відбувається у 90-ті роки ХІХ ст., що було обумовлено надзвичайно активним будівництвом залізниць і вивело Російську імперію на третє місце у світі з виробництва чавуну. Істотно збільшується видобуток кам’яного вугілля (більше ніж удвічі), машинобудування (утричі) та продукція інших галузей.
   Початок ХХ ст. — це період певного спаду, коли виробництво хоч і зростає, але надзвичайно низькими темпами. Відбувається подальша концентрація промислового виробництва. У 1901 р. в Україні не було жодного металургійного підприємства, де б вироблялося менше 1 млн пудів чавуну. Лише п’ять найбільших заводів давали понад чверть його загальноросійського виробництва, а в 1913 — більше половини. Подібною була картина і у вуглевидобутку: напередодні Першої світової війни на найбільших шахтах (вони складали 14 % усіх шахт Донбасу) видобували до 75 % донецького вугілля. Не були винятком й інші галузі. У цукровій промисловості на заводах Терещенка середньорічне виробництво цукру становило 3785 тис. пудів (хоча в середньому по імперії становило лише 940 тис. пудів). Дещо зросла і продуктивність праці.
   1909—1913 рр. — час нового промислового піднесення. Це був період порівняно високих урожаїв та сприятливої кон’юнктури на міжнародному ринку (ціни на хліб на світовому ринку зросли на 30—40 %), що позитивно вплинуло і на ринок внутрішній, стимулювало прискорений розвиток промислового виробництва. Тоді Україна давала основну частку продукції видобувної (72 %) та металургійної промисловості, цукру (75 %), товарного зерна; постачала для всієї імперії основну масу вугілля, металу і металевих виробів, сільськогосподарських машин, цукру, зерна, тютюну та ін. З іншого боку, вона була ринком збуту промислової продукції російських підприємств. Товарообмін носив дещо однобокий, колоніальний характер. Лише 15 % українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Російські товари коштували дорожче, ніж українська сировина, а тому нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. До того ж залізничні тарифи були такими, що вивезення продукції за межі України було вигіднішим, ніж доставка її власною територією.
   Циклічний розвиток економіки на початку ХХ століття приводить до посилення монополістичних тенденцій, створення основної маси монополій, які мали переважно загальноросійський характер. У 1902 р. створено синдикат “Продамет”, який охоплював до 90 % виробництва металевої продукції Півдня України. У цей же період утворюються “Продвагон” (1904), “Продуголь” (1904) та інші монополістичні об’єднання, які мали форму синдикатів.
   Поряд з концентрацією промислового капіталу посилюються й концентрація капіталу банківського, зрощення його з промисловим. При цьому слід зазначити, що більшість петербурзьких банків були тісно пов’язані з економікою України, особливо Азовсько-Донський банк, який утворився в результаті злиття Петербурзько-Азовського і Київського та Мінського комерційних банків. Цей банк тримав під своїм контролем українську промисловість, зокрема цукрову, вугільну, частково металургійну. До складу правлінь ряду центральних банків входили українські підприємці — Терещенко, Харитоненко, Бродський та ін. Посилюється і вплив держави на діяльність монополій.
   Відбуваються й помітні зміни на внутрішньому ринку. На початку ХХ ст. під впливом зростання промислового виробництва, будівництва залізниць виникають нові форми організації торгівлі. Сезонні ярмарки зберігаються лише у менш розвинених регіонах, у великих містах створюються торговельні фірми із розгалуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на якомусь певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо. Біржі стають центрами оптової торгівлі сільськогосподарськими та промисловими товарами. Здійснюючи продаж товарів за зразками, вони прискорювали товарообіг на внутрішньому ринку. В Україні найбільшими товарними біржами були Київська та Одеська. У Харкові біржа спеціалізувалася на купівлі-продажу кам’яного вугілля та заліза, в Єлісаветграді та Миколаєві — хліба.
   Зростають обсяги зовнішньоторговельного обороту. Як і в усій імперії, структура експорту традиційно складалася з сировини та сільськогосподарської продукції, перш за все збіжжя, важливою статтею його стає цукор; а імпорту — з товарів виробничого призначення: машин, обладнання, напівфабрикатів. Переважна частина імпорту надходила з Європи.
   Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що ставило на порядок денний проведення цілого ряду реформ, перш за все реформування Державного банку, який був створений 1860 р. Державний банк отримав право проводити як звичайні комерційні операції (дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж дорогоцінних металів), так і виконувати цілий ряд важливих функцій. Завдяки цьому він разом з цілою мережею своїх філій та міністерством фінансів мав вирішальний вплив на діяльність інших банків; у деяких випадках доля останніх цілком залежала від нього. В Україні функціонувало три контори Державного банку — у Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.
   У 1894 р. за участю міністра фінансів С. Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) було розроблено та затверджено новий статут Державного банку, який значною мірою розширював його функції. Перед банком було поставлено завдання сприяти через короткотермінові кредити вітчизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, поліпшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 р. Державний банк отримав право здійснювати грошову емісію.
   Але це був не єдиний банк, що належав державі. Серед інших таких банків варто згадати вже відомі Селянський (створений 1882 р.) та Дворянський (заснований 1885 р.). Державний Селянський поземельний банк був підпорядкований міністерству фінансів і мав в Україні 9 філій.
   Пореформений період характеризується також процесами створення досить великої кількості приватних, найчастіше акціонерних банків. Тільки у 1864—1873 рр. було засновано близько 40 комерційних банків. Першим серед них був Приватний комерційний банк у Санкт-Петербурзі, заснований 1864 року. Стосовно ж України, то тут перші комерційні банки з’являються у 1868 р. у Києві — Київський приватний комерційний банк — та Харкові —  Харківський торговельний банк; у 1871 р. засновано Київський промисловий, у 1872 — Катеринославський комерційний та інші досить великі банки. Серед 39 комерційних банків, що функціонували у 1873 р. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків. Щоправда, не можна забувати, що українські провінційні банки не відігравали тієї ролі й не мали такої підтримки від Державного банку, як столичні комерційні банки.
   Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових засадах, є підтримка нормального грошового обігу. В Російській імперії ця система до 1890-х років була повністю розладнаною, паперові гроші були нестійкими внаслідок їх незабезпеченості, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні майже зовсім зникли з обігу. Інфляція, котра існувала в країні, була дуже вигідною для землевласників, які вивозили збіжжя за кордон і отримували за нього золото. У той же час для підприємців інфляція створювала додаткові труднощі. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту (яким користувалися у той період провідні країни світу). В такому переході були зацікавлені як вітчизняні, так і іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.
   Проте для переходу до золотого стандарту необхідно було створити значний золотий запас держави. Саме на його створення і були спрямовані основні зусилля С. Ю. Вітте як міністра фінансів. Уже з осені 1894 р. Держбанк приступив до нагромадження золота. Для цього використовувався не лише позитивний зовнішньоторговельний баланс, але й зовнішні позички. У 1897 р. золотий запас Росії досяг 1 млрд 95 млн крб.; ця цифра наближалася до кількості паперових грошей, які знаходилися в обігу. До того ж було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, за рахунок чого в основному і був ліквідований дефіцит державного бюджету. Збільшився також поземельний податок та гербові збори. У 1895 р. було запроваджено винну монополію, тобто виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 р. зріс у 7,5 раза.
   Усі ці заходи дозволили у 1894—1895 роках стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. У 1897 р. було прийнято закон “Про карбування та випуск в обіг золотих монет”, відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (півімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 0,774 г чистого золота. Старий паперовий карбованець прирівнювався за існуючим курсом 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни. Це забезпечувалося жорстким контролем Державного банку за випуском кредитних білетів, щоб не допустити кількості випуску незабезпечених золотом білетів на суму, більшу 300 млн крб. Але слід зауважити, що золотий запас Росії в цей період навіть перевищував кількість паперових грошей, що знаходилися в обігу; це стало можливим завдяки тим жорстким заходам, що забезпечили створення золотого запасу, які провадилися урядом у попереднє десятиліття.
   Грошова реформа 1895—1897 рр. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвиткові економіки, розширенню торгівлі та посиленню зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних інвестицій, сприяла процесам індустріалізації і перетворення Росії з аграрної на аграрно-індустріальну державу, і економіка українських земель багато в чому визначала ці процеси.
   У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, відміна кріпацтва також відкрила шлях до розвитку товарно-грошових відносин та ринку, становлення вільного підприємництва і формування ринку робочої сили, що, у свою чергу, забезпечило передумови для зростання товарності сільськогосподарського виробництва як у панських, так і у селянських господарствах.
   Сільське господарство залишається провідною галуззю цих земель. Умови реформи 1848 р. забезпечили збереження великого землеволодіння, яке складало більше 40 % у Галичині та Буковині і 70 % у Закарпатті. Проте, зберігши на деякий час за собою такі величезні земельні угіддя, з часом великі землевласники починають втрачати свої позиції, їх земельні володіння починають переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду представникам торговельного та лихварського капіталу.
   Одночасно посилюється диференціація селянських господарств, їх подрібнення; Дедалі більше селянських господарств відносяться до категорії найбідніших, земельна власність яких не перевищувала 6 га. Дедалі більше селянських земель опиняється в руках лихварів (наприкінці ХІХ ст. у руках лихварів опинилася майже четверта частина селянських земель у Галичині та до половини земель у Закарпатті). Придушували селянське господарство і податки, які були надзвичайно високими, як прямі (поземельний, який за 50 років зріс майже на 70 %), так і непрямі. У краї посилювалося аграрне перенаселення.
   Щоправда, спостерігаються й деякі позитивні зрушення. Так, з метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а потім і в заможних селянських господарствах, почалося впровадження більш досконалого реманенту, сучасних сільськогосподарських машин. Удосконалюються і методи організації господарства, застосовуються прогресивні системи сівозмін замість традиційного трипілля, зростає використання органічних і штучних добрив, провадяться дренування ґрунтів та меліоративні роботи.
   Ці заходи підтримуються поширенням агротехнічних знань: з’являються перші агротехнічні школи (сільськогосподарська школа в Дублянах поблизу Львова та ін.), активізує свою діяльність створене ще у 1840 р. Господарське товариство у Львові, почала видаватися сільськогосподарська література.
   Зростаючі ринкові відносини вимагали відповідних інституцій. У другій половині ХІХ ст. створюється цілий ряд банків, які забезпечували перш за все великі земельні господарства: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.
   Еволюція сільського господарства в напрямку до ринку в панських маєтках відбувалася значно швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували у своїй більшості зберігати напівнатуральний характер, що було зумовлено надзвичайно малими розмірами багатьох із них. Для покращання становища в багатьох регіонах Західної України створювалися постачально-збутові кооперативи, за допомогою яких селянське господарство втягувалося у ринкові відносини. Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, більшість з яких були об’єднані в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові (йому через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано близько 600 низових кооперативних організацій), Руський ревізійний союз (до 100 низових колективів), а також кілька сотень українських кооперативів, не об’єднаних у ці союзи. Кооперативні спілки не лише скуповували продукцію селянських господарств, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, сприяючи тим самим підвищенню їх продуктивності та залучаючи до ринку. Не менш важливу роль відіграє й кредитна кооперація, основним завданням якої був захист селянина від лихваря.
   Зміни, які відбуваються в аграрному секторі, перебудова організації сільськогосподарського виробництва сприяють підвищенню врожайності зернових (на 20—25 %), розширенню посівних площ, зростанню валової продукції землеробства. Але через зростання кількості населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві (протягом другої половину ХІХ ст. вона зросла у 2,7—2,9 раза), продуктивність праці не лише не зростає, а навіть знижується. Зростання аграрного перенаселення зумовлює зубожіння основної маси селянських господарств, усе більше селянських господарств опиняється на межі розорення.
   Шукаючи кращої долі, значна частина селян Західної України, починаючи з 90-х років ХІХ ст., емігрує в інші країни (США, Канаду, Бразилію, Аргентину), а також у Наддніпрянську Україну і на Балкани. До початку Першої світової війни звідси виїхало близько 1 млн осіб. Але, незважаючи на активні еміграційні процеси, істотного покращання ситуації в західноукраїнських землях досягти не вдалося. Там зростала армія безробітних та жебраків, сільське населення дедалі пауперизувалося.
   Кінець ХІХ ст. характеризується становленням фабрично-заводської промисловості в західноукраїнських землях. Щоправда, скасування кріпацтва, на відміну від Наддніпрянської України, а також інших регіонів Австро-Угорської імперії, не викликало істотного пожвавлення в промисловості. І в наступні роки найбільш поширеними залишаються дрібні, напівкустарні підприємства. Недостатній розвиток промисловості в західноукраїнських землях у пореформений період можна пояснити як відповідною політикою австрійського уряду, що позбавив галицьку промисловість тих пільг, якими користувалися підприємці інших земель імперії, так і практичною відсутністю власних підприємців та достатніх капіталів, необхідних для розвитку великої капіталістичної промисловості. Нарешті, західноукраїнські землі залишалися ринком збуту для більш розвинених австрійських провінцій.
   В останній третині ХІХ ст. в промисловості західноукраїнських земель відбуваються істотні зміни. У зв’язку із розробкою нафтових родовищ Прикарпаття тут отримують розвиток хімічна промисловість, особливо переробка нафти та озокериту. Експорт продукції нафтопереробки починає помітно переважати її імпорт. Отримує в цей період деякий розвиток і машинобудування та металообробка, що пов’язано з будівництвом залізниць. У Львові, Перемишлі, Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) відкриваються великі майстерні для ремонту паровозів та вагонів, де вже у 1870 р. працювало понад 700 осіб. Крім того, у Східній Галичині того часу налічувалося близько 10 відносно великих машинобудівних підприємств, на яких виконувалися не лише ремонтні роботи, але й виготовляли сільськогосподарський реманент, а також обладнання для млинів та ґуралень. Проте ці підприємства лише незначною мірою задовольняли потреби власне галицького ринку, в основному машини та їх деталі імпортувалися з інших країв Австрійської імперії. Напередодні Першої світової війни машинобудівні підприємства Західної України виробляли залізничні і трамвайні вагони, парокотлове й насосне устаткування, продовжували виготовляти сільськогосподарські машини, але продукція їх переважно споживалася на місці.
   Активне залізничне будівництво, яке розгорнулося в Європі, у т. ч. й у Австро-Угорщині у другій половині ХІХ ст., відкрило Галичину для господарського використання її як сировинної бази (промислової та сільськогосподарської) більш розвиненими краями імперії. Уже наприкінці 60-х років у західні регіони у значних обсягах вивозили зерно, худобу, шкіру, льон, коноплі, вовну тощо. Майже вся ця сировина поверталася знову до Галичини у вигляді готових виробів — тканин, одягу, взуття, паперу, меблів тощо. Таким чином, західноукраїнські землі перетворилися у внутрішню колонію Австрії, ринок збуту та джерело сировини для австрійської метрополії, з кожним роком набираючи більш виразних рис.
   Досить активно розвивається у краї фабричне виробництво в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість тощо). Досить велику роль відіграє у краї іноземний капітал, який вкладається, перш за все, у борошномельну, лісопильну та нафтово-озокеритну промисловість.
   70—80-ті роки ХІХ ст. характеризуються досить швидким розвитком лісопильної промисловості, що пояснюється великим попитом на пиломатеріали в Західній Європі, а забезпечується наявністю величезних лісових масивів у краї. Іноземці, переважно німці, охоче скуповують ліси у їх власників, засновують тартаки, лісоматеріали з яких ідуть на Захід. Лісопильне виробництво належало кільком великим фірмам; найбільшим підприємцем у цій галузі був П. фон Подгарн.
   У тих же 70—80-х роках розпочинається переобладнання нафтовидобувної промисловості, промисли оснащуються сучасними буровими установками, буріння свердловин досягає досить великих глибин, чого не можна було зробити ручним способом. У результаті видобуток нафти на кінець 80-х років зростає більше ніж удвічі. Розвивається й переробка цієї сировини. На початку ХХ ст. нафтові промисли Прикарпаття майже повністю опинилися в руках іноземних інвесторів (англійців і німців), що у травні 1912 р. об’єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну, володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи існуючих) нафтоперегонними заводами.
   Однак інші галузі промисловості розвивалися дуже повільно, не витримуючи конкуренції імпортної продукції. Навіть ті галузі, які мали достатньо потужну сировинну базу в регіоні, притіснялися дешевшими та якіснішими імпортними товарами (цукор, шкіряні вироби та ін.). Але певні виробництва на початку ХХ ст. отримали деякий розвиток — наприклад, цегляне виробництво, в якому збільшується кількість механізованих заводів; виробництво паперу, фарб, мила тощо. Проте промисловість західноукраїнських земель розвивалася досить слабко, однобоко. До самого розпаду Австро-Угорської імперії ці землі залишалися внутрішньою колонією, аграрним, сировинним придатком та ринком збуту фабричної промисловості центральних провінцій імперії.
   Отже, у складі двох імперій економіка українських земель продовжувала зберігати колоніальний характер; незважаючи на величезні природні багатства і працьовитість народу, становище основної маси населення залишалося надзвичайно тяжким.