26.4. Система релігійного та звичаєвого права

   Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняються тим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.
   Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вони ґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у західних країнах.
   Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:
   1) визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніж на Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;
   2) відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншими нормами — нормами звичаю, моралі та ін.
   Першій характеристиці відповідають країни мусульманського, індуського й іудейського права, що входять в систему релігійного права, а другій — країни Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару, що відносяться до системи звичаєвого права.
   Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійній формі і заснованих на мусульманській релігії — ісламі. Іслам виходить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя.
   Право Аллаха дане людині раз і назавжди, але божественні відкриття мають потребу в роз’ясненнях і тлумаченнях. Іслам — наймолодша з трьох світових релігій. Ця релігія встановлює, у що мусульмани повинні вірити; що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат у перекладі означає “шлях слідування” і становить те, що називається мусульманським правом. Шаріат заснований на ідеї обо-в’язків, покладених на людину, а не на правах, що вона може мати.Мусульманське право має чотири основні джерела: Коран — священна книга ісламу;
   Сунна, або традиції, пов’язані з посланцем Бога; Іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; Кійас, або судження за аналогією.
   До рис мусульманського права належать: архаїчність інститутів, казуїстичність і відсутність систематизації. Це — релігійне право, право общини віруючих. Звичаї не входять у мусульманське право і не є його джерелом. Поряд із релігією джерелом права виступає юридична доктрина.
   Норми мусульманського права відрізняються від норм розглянутих правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури, термінів, конструкцій, поняттями. Ісламські правознавці під нормою права розуміють правило, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило засноване не на логічних висновках, а на релігійних догмах, вірі. Тому його не можна змінити, скасувати, воно безперечне й абсолютне, повинне безумовно виконуватися. По змісту норми мусульманського права є зобов’язуючими.
   Структура мусульманського права має також цікаві особливості. Воно не поділяється на публічне і приватне право чи на загальне право і право справедливості. Тут існують інші принципи інтеграції, зв’язку норм, їхнього структурного об’єднання.
   Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах екваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламентації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сформованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість колективу, повагу пам’яті предків, зв’язок з навколишньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти вирішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхом примирення тих, хто сперечається.
   Міфічний характер звичаїв, їх розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем на зразок європейських. Нині лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх у галузеві кодекси, інші нормативні акти. Сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період.