Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань

   На наш погляд, питання режиму позбавлення волі — одне з найважливіших у кримінально-виконавчому праві. Термін "режим" часто зустрічається в нормах діючого кримінального і кримінально-виконавчого законодавства. Проте в законі поняття режиму не визначене, а сам термін "режим" у законодавчих актах застосовується в різних значеннях. Таке неоднозначне вживання законодавцем терміну вимагає з'ясування його смислу.
   Спроба визначити поняття режиму була зроблена ще у 20-ті роки XX ст. проф. С. В. Познишевим: "Пенітенціарний режим, у широкому смислі цього слова, обіймає всю систему заходів, за допомогою яких пенітенціарні установи прагнуть до досягнення своїх цілей". Професор Б. С. Утевський дав визначення режиму у вузькому смислі цього слова: "Режим складається з розпорядку дня, з регулювання порядку пересування в місцях позбавлення волі; із правил, які встановлюють форми спілкування засуджених із зовнішнім світом, із системи заходів заохочення і заходів дисциплінарного стягнення".
   В юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою норми режиму, що мають каральний характер, входять до змісту покарання, а решта норм вказують на режим як на один з основних засобів ресоціалізації засуджених. Дослідження норм притаманних режиму відбування покарання, показує, що їх можна розділити на чотири групи:
   - норми, які встановлюють права і обов'язки засуджених;
   - норми, які визначають межу ізоляції й інших правообмежень засуджених;
   - норми, які регламентують або так чи інакше впливають на побут засуджених;
   - норми, які обмежують конституційні й цивільні права засуджених.
   Отже, можна стверджувати, що норми, які регламентують режим відбування покарання, визначають зміст кримінального покарання, тобто конкретизують кару. Цілком очевидно, що конкретизація кари повинна мати на меті не лише спричинення засудженому певних позбавлень та обмежень фізичного, майнового, морального й іншого характеру, а й здійснювати позитивний вплив на суспільну думку з точки зору практичного втілення у життя окремих положень кримінально-виконавчої політики, а також мати виховне значення для засудженого.
   В загальному значенні слово "режим" (управління) розуміється як встановлений розпорядок життя (роботи, харчування, відпочинку тощо) або сукупність правил, і норм для досягнення якоїсь мети. Коли ж йдеться про режим засудженого до позбавлення волі, то цей термін вживається у спеціальному, пенітенціарному значенні — як розпорядок життя людини, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі (тосіиз уіуєпсіі). У цьому разі режим визначає специфіку умов, привнесених у життя засуджених до кримінального покарання притаманним йому комплексом правообмежень.
   Поміщення осіб, які скоїли злочини, в місця позбавлення волі ставить потребу врегулювання правом їх спосіб життя, в тому числі й такого, який на волі регулюється просто нормами загальнолюдської моралі. Це особливо важливо тому, що різні елементи покарання (кари) навмисне спрямовані на спричинення засудженому страждань, переживань (ізоляція від суспільства, тримання під вартою, обмеження в побаченнях тощо). Тому при визначенні юридичної природи режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі потрібно виходити насамперед з того, що це правовий інститут, який регламентує спосіб життя засудженого в УВП. І сьогодні в нормах кримінально-виконавчого права закріплено, що засуджені зобов'язані проживати в спеціально обладнаних установах під вартою і цілодобовим наглядом, дотримуватися суворих правил поведінки й розпорядку дня. Вони підлягають обшуку і догляду, в установленому порядку ведуть листування, дістають побачення з рідними тощо.
   Тому всю сукупність правил, які визначають конкретний порядок відбування покарання, встановлених кримінально-виконавчим законодавством і обов'язкових для засуджених, і слід вважати режимом відбування покарання.
   Разом з тим, можна дати і таке поняття режиму: це керований, регульований нормами кримінально-виконавчого права, реалізований у певній організаційно-правовій формі карально-виховний процес.
   У літературі найбільш поширеними є три точки зору про поняття режиму. Він визначається як порядок діяльності виправно-трудових установ (М. О. Бєляєв); як регламентування порядку тримання засуджених у виправно-трудових установах (М. Я. Гінзбург); як урегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок виконання і відбування покарання (М. О. Стручков, І. О. Сперан-ський). Представники останньої точки зору характеризують поняття режиму неоднаково: як порядок реалізації позбавлення волі; сукупність правил поведінки засуджених; порядок, що встановлений при відбуванні покарання; порядок тримання засуджених; сукупність правил, що регулюють обсяг обмежень, встановлених для засуджених, і порядок їх реалізації.
   На наш погляд, режим позбавлення волі складається з двох частин: 1) правил, які виражають правообмеження, що обумовлені вимогами безпеки, і тому належать до змісту покарання; 2) правил особистої поведінки в жилому приміщенні, побуті, стосовно інших осіб (розпорядок дня, заборона лежати одягненим у ліжку і т. ін.), що входять до системи заходів виправного впливу, які не містять у собі елементів кари.
   Звідси можна зробити висновок, що режим позбавлення волі — це встановлені нормами кримінально-виконавчого права порядок і умови відбування (виконання) покарання, які забезпечують реалізацію кримінально-правової кари, створюють умови для застосування заходів виправно-трудового впливу до засуджених для досягнення цілей покарання.
   Режим є структурним управлінським елементом цілісної системи засобів виправлення засуджених або, як прийнято говорити в теорії управління, її підсистемою. Структурний елемент системи створюється для виконання певної функції. У функціях режиму проявляється його сутність.
   Серед функцій режиму в місцях позбавлення волі важливо вміти розрізняти основні — ті, для яких він створений і врегульований законом, і ті, які забезпечують їх виконання. Функції можуть виступати як завдання, які формулюються відповідними положеннями закону.
   До основних функцій режиму необхідно віднести: каральну; забезпечення ефективного застосування заходів виправного впливу; виховну; функцію регулювання кримінально-правової кари; функцію спеціального та загального попередження.
   Каральна функція. Закріплена в ст. 1 ВТК, де вказується, що виправно-трудове законодавство має своїм завданням забезпечення виконання кримінального покарання. Каральний вплив режиму міститься в самому факті позбавлення волі і в тих обмеженнях, які встановлені для засуджених. Характер обмежень залежить від виду УВП і може змінюватися під час відбування покарання. Каральна функція режиму покликана стримувати засуджених від скоєння нових злочинів не лише залякуванням, а й стимулюванням їх прагнення до отримання тих благ, що, відповідно до закону, можуть бути надані особам, які стали на шлях виправлення.
   Функція забезпечення ефективного застосування заходів виправного впливу. Складні та різноманітні завдання виправлення засуджених не можуть бути вирішені тільки засобами кари. Тому у кримінально-виконавчому законодавстві закріплене принципове положення про необхідність застосування до осіб, які відбувають покарання, заходів виправного впливу (ст. 2, 4 ВТК), що не мають ознак кари. Ці заходи в процесі застосування поєднуються з покаранням, активно взаємодіють з режимом. А режим створює умови для їх ефективної реалізації.
   Відбування покарання у місцях позбавлення волі викликає потребу врегулювання правом багатьох сторін життя, в тому числі й тих, які на волі регламентуються не так детально. Згідно із законом, в УВП засуджені обов'язково повинні працювати, відвідувати виховні заходи, навчатися в школі чи на виробництві. Забезпечення цих обов'язків відповідає меті виправного впливу. За ухилення від заходів виправного характеру засуджені можуть бути піддані дисциплінарним стягненням.
   Режим для заходів виправного впливу виступає немов би "точкою опори", завдяки якій організація і сприйняття виправного впливу проходить предметніше і полегшує цілеспрямованість виховання. Більше того, правообмеження в низці благ, що містяться в режимі, спонукають засуджених до намагання поповнити ці блага у сфері виправного впливу. У взаємодії з режимом, заходи виправного впливу сприяють правильному сприйняттю покарання засудженими, переконують в його справедливості та необхідності відбути без порушень встановлених правил поведінки.
   Виховна функція. У процесі виконання покарання, реалізації кари досягається завдання виправлення засуджених. У законі (ст. 7 ВТК) прямо вказується, що режим — один з основних засобів виправлення засуджених.
   В юридичній літературі зазначається, що виховні можливості кари суттєво обмежені. А якщо до режиму віднести тільки правила, що виражають кару, то тоді він втрачає самостійне значення. Саме режим у цілому, тобто в сукупності його каральних елементів і тих, що не носять ознак кари, становить один з основних засобів виправлення засуджених.
   Реалізація виховної функції режиму дозволяє посилити його роль, підкріпити виховання за допомогою кари власне вихованням. Саме з цих позицій можна глибше зрозуміти можливості режиму, який передбачає формування належної поведінки засуджених.
   Виховна функція режиму зводиться до того, що він
   1) може бути поштовхом до морального удосконалення особи через спричинення засудженому переживань і страждань, які пов'язані з втратою волі;
   2) сприяє формуванню в засудженого необхідних не тільки в УВП, а й на волі корисних навичок і якостей, оскільки привчає його до систематичного, довготривалого та суворого дотримання встановлених правил поведінки;
   3) сприяє в сукупності з іншими засобами виправлення вихованню у засуджених високої правосвідомості;
   4) допомагає подолати негативні риси особи, які призвели її до скоєння злочину, усвідомити цінність втрачених благ;
   5) сприяє вихованню у засуджених стійкості проти скоєння злочинів у майбутньому.
   Аналіз поведінки засуджених в УВП показує, що порушення режиму допускаються, як правило, у початковий період відбування покарання, коли засуджені сприймають режим тільки як примус. Уся діяльність працівників УВП повинна бути спрямована на те, щоб переконати засудженого в доцільності й необхідності дотримуватися встановлених для них правил поведінки. Заходами переконання в цьому разі є не тільки слово (агітаційно-пропагандистська робота), а й сама обстановка в УВП, застосування заходів заохочення до осіб, які дотримуються вимог режиму, і заходів стягнення до його порушників.
   Функція регулювання кримінально-правової кари. Режим позбавлення волі не тільки конкретизує це покарання, а й є регулятором його каральної сили, виступає основним критерієм при визначенні виду позбавлення волі. Регулятивна функція режиму реалізується через створення різних умов тримання залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, особи і поведінки засудженого. Ці умови дістали своє відображення у відповідних нормах кримінально-виконавчого законодавства (статті 45—47 ВТК).
   Функція спеціального і загального попередження. Кримінально-правова кара, яка виражена в режимі позбавлення волі, відповідно до ст. 1 ВТК застосовується для попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Караючи засудженого, режим одночасно виконує функції виховання, спеціальної і загальної превенції.
   Спеціально-попереджувальна функція режиму полягає в тому, що, по-перше, завдяки організаційно-правовому впливу на засудженого в процесі відбування покарання створюються такі умови, з допомогою яких вчинення злочину надзвичайно важко або неможливо; по-друге, кара, виражена в режимі, чинить на свідомість і волю засудженого винятковий за своєю силою вплив, викликає у нього моральні переживання і страждання, такий психічний стан, який здатний стримати засудженого від скоєння нового злочину.
   Ця функція реалізується шляхом ізоляції засуджених і постійного нагляду за ними, точного і неухильного виконання ними своїх обов'язків, перегляду кореспонденції, огляду посилок, передач, бандеролей, застосування заходів стягнення і безпеки, проведення оперативно-розшукових та інших заходів, які безпосередньо спрямовані на профілактику злочинів з боку засуджених.
   Безпосередній загальнопревентивний вплив режиму позбавлення волі здійснюється на осіб, які вже відбули цей вид покарання, і перебуває у прямій залежності від рівня організації і забезпечення процесу виконання покарання. В цьому плані важливе загальнопревентивне значення має реалізація таких вимог режиму, як обов'язкова ізоляція засуджених, точне і неухильне виконання ними своїх обов'язків. Поряд з цим засобом вирішення завдань загального попередження виступають різні правообмеження засуджених, тобто прослідковується тісний взаємозв'язок загальнопревентивної і спеціально-превентивної функцій.
   Отже, всі функції режиму спрямовані на досягнення однакової мети — виховати у засуджених дисциплінованість, почуття добровільного виконання вимог режиму, виключити можливість скоєння в подальшому правопорушень і в кінцевому підсумку — щоб кожний засуджений став законослухняним громадянином.
   Зміст режиму виражається в його вимогах, закріплених у кримінально-виконавчому праві. У ст. 28 ВТК України вони позначені словами "основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі".
   Вимоги — це правила, що накладаються кимсь або чим-небудь. Стосовно режиму — це правила, що містяться в нормах кримінально-виконавчого права. Коли законодавець встановлює основні вимоги, він має на увазі основні правила у сфері відбування (виконання) покарання, що регламентують принципові положення змісту режиму. Однак вони не можуть забезпечити регулювання всіх різноманітних аспектів життєдіяльності засуджених в умовах позбавлення волі і визначають тільки головне в режимі, служать базою для встановлення інших вимог, що конкретизують загальне правило. Разом з основними вимогами вони утворюють цілісний зміст режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі.
   Основними вимогами режиму в місяцях позбавлення волі є:
   - обов'язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість вчинення ними нових злочинів чи інших антисуспільних вчинків;
   - точне і неухильне виконання ними своїх громадянських обов'язків;
   - різні умови тримання залежно від характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи й поведінки засудженого.
   Безумовно, без деталізації і конкретизації цих найважливіших вимог режиму не можна скласти уявлення про режим відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Тому законодавець, закріплюючи основні вимоги режиму в ст. 28, одночасно деталізує їх у гл. 5 ВТК України — "Режим у місцях позбавлення волі".
   Відповідно до закону, засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук проводиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім'я, підлягають перегляду.
   У виправно-трудових колоніях встановлюється суворо регламентований внутрішній розпорядок.
   Зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в дохід держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.
   Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.
   У порядку, встановленому ВТК, засудженим дозволяється купувати за безготівковий розрахунок продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листування, відправляти грошові перекази родичам.
   Наукою кримінально-виконавчого права вимоги, що складають зміст режиму, діляться на:
   - вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засуджених;
   - вимоги, які регламентують життя і побут засуджених;
   - вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених;
   - вимоги загальногромадянського характеру.
   Вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засуджених в УВП. Тут варто виділити передусім заборону самовільно залишати місце позбавлення волі. Забороняється порушувати лінію охорони об'єктів УВП, виходити без дозволу адміністрації за межі ізольованих одна від одної ділянок і локальних зон, виробничих об'єктів і цехів, перебувати без дозволу адміністрації в гуртожитках, в яких вони не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких не працюють. Засуджені зобов'язані пересуватися по території УВП лише групами і тільки строєм.
   Вимоги, які регламентують життя і побут засуджених. Передусім — це організація в кожній установі розпорядку дня, встановлення різних умов тримання і правил розміщення засуджених, їх матеріально-побутового забезпечення, правил користування грошима, а також правил, що регулюють питання взаємин адміністрації і засуджених, засуджених між собою і з іншими особами.
   Вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених. Обов'язкова ізоляція передбачає виключення можливості здійснення засудженими нових злочинів або правопорушень, забезпечення точного й неухильного виконання ними своїх обов'язків. Вона виражається в ізоляції:
   1) засуджених — від суспільства;
   2) засуджених — один від одного відповідно до вимог ст. 21 ВТК про роздільне тримання в УВП чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих, вперше засуджених до позбавлення волі і тих, які раніше відбували це покарання; вперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, і вперше засуджених за тяжкі злочини.
   Ступінь ізоляції досягається поміщенням засудженого на підставі вироку чи ухвали суду в УВП відповідного виду режиму і здійсненням охорони протягом усього періоду відбування покарання.
   Роздільне тримання засуджених всередині УВП досягається шляхом покамерного тримання у тюрмах і колоніях особливого режиму. Особи, які злісно порушують режим, можуть бути ізольовані від інших засуджених шляхом поміщення у штрафний (дисциплінарний) ізолятор, у карцер або переведені в приміщення камерного типу (в колоніях загального, посиленого, суворого режиму) або в одиночні камери (в колоніях особливого режиму). Засуджені, які відбувають покарання в колоніях і які злісно порушують режим, з метою посилення карального впливу на них, можуть бути переведені для подальшого відбування покарання у тюрму на строк до трьох років.
   Вимоги ізоляції також включають правила режиму, які регулюють надання засудженим побачень, одержання ними посилок, передач, бандеролей, листування засуджених. Сюди ж належать норми, які регламентують питання організаційно-технічного характеру, оскільки від них безпосередньо залежить ступінь ізоляції засуджених.
   Вимоги загальногромадянського характеру. Вони характеризують моральні основи режиму. До них належать обов'язок працювати, підвищувати свій загальноосвітній рівень, здобувати професію, дотримуватися правил поведінки у взаєминах із співробітниками УВП і один з одним, утримувати в чистоті житлові та робочі приміщення, дотримуватися правил особистої гігієни.
   Реалізація названих вимог режиму передбачає створення системи спеціальних заходів, які в літературі дістали найменування "засоби забезпечення режиму" або "способи забезпечення режиму". У юридичній науці ця проблема ще недостатньо досліджена. Насамперед, немає єдності поглядів на те, які елементи варто віднести до засобів забезпечення режиму.
   Окремі автори розглядають засоби забезпечення режиму як елементи змісту режиму. Так, на думку О. О. Рябініна, до елементів режиму належить охорона засуджених і нагляд за ними. М. О. Бєляєв у зміст режиму включає застосування заходів заохочення і стягнення, а також заходів безпеки. І. О. Сперанський нагляд відносить до елементів режиму і засобів його забезпечення.
   На наш погляд, таке змішання навряд чи обгрунтоване, елементи змісту режиму повинні бути чітко відмежовані від засобів його забезпечення, оскільки вони мають різну цільову спрямованість, неоднакову правову природу. Якщо режим є сутністю і змістом покарання у вигляді позбавлення волі, виражає передбачену в ньому кару, то засоби забезпечення режиму спрямовані саме на забезпечення його основних вимог, і тим самим не можуть розглядатися як обов'язкові елементи кари, оскільки вони в разі відсутності погрози чи порушень вимог режиму взагалі не застосовуються (наприклад, заходи стягнення, заходи безпеки). Отже, засоби забезпечення режиму не входять до його змісту, а необхідні для його підтримки й охорони.
   Виходячи з цього, засоби забезпечення режиму з урахуванням їхньої правової природи можна класифікувати так:
   1. Засоби забезпечення режиму, які носять характер переконання:
   - правове виховання засуджених;
   - агітаційна і пропагандистська робота;
   - індивідуальна виховна робота;
   - заходи заохочення;
   - суспільний вплив.
   2. Засоби забезпечення режиму, які носять характер примусу:
   - охорона і нагляд за засудженими;
   - дисциплінарна практика (заходи стягнення);
   - робота оперативно-режимної служби;
   - застосування технічних засобів, за допомогою яких попереджується проникнення до засуджених заборонених предметів;
   - заходи безпеки (вогнепальна зброя, спецзасоби).
   3. Засоби забезпечення режиму, які носять контрольно-правовий характер:
   - відомчий, судовий, прокурорський контроль;
   - адміністративна, матеріальна і кримінальна відповідальність.