Позбавлення волі як юридична форма державного примусу

   У сучасний період наука і практика опинилися перед вибором: яким шляхом розвиватися системі виконання кримінальних покарань. Спроби введення окремих змін гуманістичного характеру, відміна деяких обмежень кардинально не можуть змінити її сутності. Прогресивні пенітенціарні ідеї сьогодні не завжди мають можливість реалізації за наявності проблем юридичного та економічного характеру, а також у разі відсутності готовності персоналу запроваджувати їх у життя.
   Тому такий специфічний і найгостріший інститут соціального примусу, як позбавлення волі в усіх його формах, притягує до себе безліч різноманітних поглядів і критики відносно його соціальної ефективності, що зумовлюється системою протиріч і конфліктів, які мають місце в правовідносинах між людиною і державою.
   Вивчення інституту кримінального покарання у вигляді позбавлення волі з урахуванням його соціальних наслідків, як зазнає В. І. Рудник, — це не тільки об'єкт кримінально-правових наук, а й економіки, психології, педагогіки, соціології, кримінології тощо. При цьому засуджена особа ізолюється від суспільства, на неї покладаються специфічні обов'язки, змінюється в бік обмеження її правовий статус, вона стає учасником правовідносин, відносно яких здійснюється каральний вплив.
   Соціальна роль позбавлення волі неоднозначна, оскільки негативно, прямо чи побічно, впливаючи на характер суспільних відносин, вона зачіпає права та інтереси однієї п'ятої частини населення у суспільстві. Аналіз точок зору суддів, прокурорів, працівників установ по виконанню покарань вказує на неоднозначність думок з приводу оцінки ефективності позбавлення волі. Більшість опитаних висловлюються за зниження обсягу його застосування (суддів — 61,9%, прокурорів — 71,6%, працівників УВП — 50%). Вони також висловлювались за розширення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Одночасно дослідження суспільної думки свідчить про стійкий погляд на поширення позбавлення волі в більш суворих його видах і термінах, яке може ефективно вплинути на зниження злочинності. Це зумовлюється: значним зростанням злочинності, особливо тяжкої; кризою судово-правової та кримінально-виконавчої систем; зниженням попереджувальної ролі кримінальної відповідальності й ефективності покарання; вірою у всесильність позбавлення волі і недостатньою обізнаністю про негативні наслідки його використання, що тим самим підтверджує некомпетентність суспільної думки.
   Застосування позбавлення волі як кари, а також як превентивного заходу з боку держави сьогодні слід розглядати критично з позиції наявності проблем у кримінальній юстиції і з позиції перевантаження системи виконання покарань. Існуючий фактор незадоволеності в тому, що злочинність може вийти за рамки дії традиційних форм соціального контролю, не повинен спричинити відмови від прогресивно-ліберальних ідей в галузі кримінальної юстиції і повернення до минулих поглядів на роль покарання, пов'язаного з позбавленням волі, як на головний або навіть єдиний засіб боротьби із злочинністю.
   Позбавлення волі як захід самозахисту і безпеки суспільства має бути доцільним і в той же час позбавлений ознак тортур і безкорисних страждань злочинця. Його ефективність залежить від того, чим більше він сприяє удосконаленню особи винного в напрямку його зближення із соціальним середовищем, засвоєння його норм і цінностей. У підтвердження даної думки можна навести багато узагальнених положень, які у свій час сформулював А. Р. Ратінов:
   а) мотивуюче значення покарання тим інтенсивніше, чим ближче момент його застосування;
   б) попереджувальна роль покарання тим вища, чим невідворотніше воно уявляється суб'єкту;
   в) стимулююча сила покарання тим вища, чим більшого блага позбавляється злочинець у разі його застосування;
   г) успіх превентивної мотивації покарання перебуває у зворотній залежності від ступеня поширеності і стійкості заборонених форм поведінки;
   ґ) ефективність превентивної мотивації залежить від виваженості санкції і забороненої поведінки;
   д) ступінь мотиваційного впливу покарання залежить від того, наскільки заборонене діяння суб'єкт вважає для себе бажаним і доцільним.
   Таким чином, проблема позбавлення волі як інструмента соціального управління, регулятора суспільних відносин полягає в тому, що, з одного боку, виявляється його визначальна роль, з іншого — воно само виступає об'єктом цілеспрямованого правового впливу. І в механізмі правового регулювання даної сфери відносин нас цікавить перш за все постановка в нормах права соціально-корисної цілі, її відповідності потребам суспільства; цілям усієї системи кримінальної юстиції; об'єктивним можливостям даної кримінально-виконавчої галузі права і пенітенціарної практики.
   Згідно з даною позицією критерії оцінки ефективності позбавлення волі як державно-правового інституту слід розглядати на різних юридичних рівнях:
   1) як вищу конституційну мету держави;
   2) як мету кримінально-правової системи, яка є провідним орієнтиром для кримінально-виконавчого та правотворчого процесів;
   3) як галузеву кримінально-виконавчу систему цілей і завдань, що формується на грунті вищеназваних, і утворює складну ієрархію цілей, де цілі конкретних правових норм трансформуються в цілі правових інститутів, коли ефективність систем вищого рівня залежить від підсистем нижчого рівня.
   Тому, на наш погляд, слід зазначити, що держава і суспільство в сучасний період розвитку не можуть відмовитися від такої міри, як позбавлення волі, але разом з цим необхідно констатувати й акцентувати увагу на тому, як виконується державний примус у вигляді позбавлення волі, а саме: наскільки він відповідає сучасній політиці гуманізації, соціальної справедливості, законності та доцільності. При цьому слід зауважити, що саме від виконання даного заходу і залежить її кінцевий результат і іспит на ефективність, тому що проголошені Конституцією України і кримінальним правом положення даного змісту мають змогу реалізовуватися саме в кримінально-виконавчій сфері, її правовій регламентації і практичного виконання, яка і повинна притягнути до себе більшу увагу з боку держави і суспільства з метою надання даному інституту достатніх правових, матеріальних і соціальних можливостей, підтримки і гарантій для виконання зазначених функцій.