Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають покарання

   З прийняттям Конституції України розпочався новий етап зміцнення правових основ державного і суспільного життя. Оновлюється законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на значно вищому рівні гарантувати конституційні права громадян. Ці процеси, а також здійснення заходів, сформульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконавчої системи України" призведуть до докорінних змін у діяльності установ виконання покарань, забезпеченні правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контролюючих органів. Зазначимо, що діюче кримінально-виконавче законодавство не задовольняє достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені грунтовно і повно в юридичній літературі. Є суперечливі положення про зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина і правового регулювання застосування покарання до особи, громадянина. Реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії права. Так, низка прав засуджених, що належать до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно як правообмеження, що є виразником кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей тощо), хоча, зрозуміло, карати наданням суб'єктивних прав не можна.
   Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу засуджених є однією з причин того, що в діючому законодавстві і відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко. Права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.
   Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, що за останні роки з цього приводу зроблено чимало.
   Установи виконання покарань є складними структурними утвореннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті — ресоціалізації засуджених.
   Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як виконавець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішення найважливішого політичного завдання — виправлення злочинців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.
   Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що виникають при виконанні покарання, мають певний правовий статус.
   У науковій літературі існують різні підходи щодо тлумачення термінів "правове становище" і "правовий статус". Одні автори вважають, що ці поняття ідентичні, інші схильні розглядати дані дефініції як такі, що не збігаються за змістом і сутністю, висловлюючи точку зору про більш широке тлумачення одного з понять і вужчого тлумачення — іншого. З цього приводу, на нашу думку, слід звернутися до словника іноземних слів (оскільки термін "статус" саме іноземного походження), щоб впевнитися в ідентичності даних термінів. Статус означає стан справ, становище, правове становище. Отже, слід лише зробити вибір відносно іноземного "статус" чи вітчизняного (становище, положення) терміну у визначенні цього феномену.
   Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого. Серед них на особливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-правове призначення якого зводиться до наступного.
   Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави Україна володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визначає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу установ і органів виконання покарань, іншими словами — гарантію забезпечення законності в його діяльності.
   Виконання засудженими покладених на них обов'язків і реалізація належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу — виправлення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засуджених являє собою важливий інструмент їх правового та морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.
   Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням лише завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна як правонаступниця СРСР є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів належать: Європейська конвенція про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24.01.97 р.); Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955); Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965) та інші.
   Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуванням міжнародних актів, є своєрідним показником бажання і можливості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет.
   Правовий статус осіб, які відбувають покарання, у найзагальні-шому вигляді можна сформулювати як засноване на загальному статусі громадян України і визначене за допомогою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозволить розкрити специфіку правового статусу засуджених.
   Загальноприйняте виділення трьох видів правових статусів особи (людини). Йдеться про загальний правовий статус громадян, спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян та індивідуальний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, у свою чергу, він поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і т. ін.).
   Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян України, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її громадянства України і, відповідно, — загального правового статусу громадян нашої держави.
   Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму у сфері виконання покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпеченню законності при виконанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ураженням, обмеженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключного закріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) — тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.
   По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава переслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудженими пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних обставин.
   По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засуджений до кримінального покарання користується загальноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.
   Засуджені є суб'єктами як загальних, цивільних, так і спеціальних, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Внаслідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи обумовлений призначеним засудженому покаранням — своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається у спричиненні винному певних позбавлень і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Крім цього, державно-примусовий характер мають сам порядок і умови відбування покарання, а також застосування до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обмежень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засуджених до позбавлення волі встановлюються обмеження в свободі пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для засуджених до виправних робіт — обмеження в свободі вибору об'єктів праці.
   Особливістю державного примусу, що застосовується до засуджених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також застосування заходів виправно-трудового впливу. В нормах цивільного, трудового, шлюбно-сімейного та інших галузей права є положення, які обмежують для засуджених права і свободи громадян України.
   В умовах виконання покарання відбувається не тільки обмеження загальних прав громадян, а й їх конкретизація і доповнення. Конкретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків громадян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкта прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту. Прикладом можуть бути права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, що виникають у зв'язку з отриманням загальної та професійної освіти.
   Доповнення загальних прав і свобод громадян стосовно умов виконання покарання відбувається за рахунок регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.
   Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус засуджених тільки до покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу і відповідно як суб'єкта виправно-трудових правовідносин. На сьогоднішній день все більше передумов для аналізу правового статусу засуджених у ширшому контексті. Насамперед, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий правовий інститут. При домінуючій ролі норм кримінально-виконавчого права все більша кількість відносин, які породжують права, законні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами конституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Серед таких варто назвати, наприклад, норми, які визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких ведеться дізнання або попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення (Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". — 1992 р. — Ст. 15).
   Застосування в окремих видах покарання заходів виправно-трудового впливу (режимних правил, праці, виховної роботи, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Однак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених до покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу (наприклад, позбавлення волі, виправні роботи) і не пов'язаних з такими (наприклад, штраф), як єдиний правовий інститут. За своїм змістом правовий статус засуджених являє собою сукупність юридичних засобів, з допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.
   Більш загальний аналіз змісту правового статусу засуджених розглянемо далі. Тут лише зазначимо, що зміст правового статусу складається з прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.
   З урахуванням викладеного, правовий статус осіб, які відбувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.