Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду

   Кримінально-виконавче законодавство Києворуської доби почало формуватися ще за часів роздробленості князівств. Про це свідчать перші договори руських з греками 911 та 945 рр., підписані за княжіння Олега та Ігоря. В них, так само як і в більшості пізніших правових джерел (на відміну від побутових) — Мирній грамоті новгородців з німцями 1195 р., договорі князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом 1229 р., самій Руській правді в усіх її редакціях, — термін "покарання" не зустрічається і це глибоко символічно, оскільки, як зазначає професор М. Володимирський-Буданов, "филологический смысл слова "наказание" єсть научение й исправление. В смысле слова "наказание" (исправление, научение) выражен основной взгляд славян на цель наказаний, взгляд, конечно, указывающий на будущее й малоприменимый к эпохе Русской правды". Замість нього в указану добу вживалися інші терміни — "страта" та "помста". Останній мав кілька значень, у тому числі "покарання" в широкому розумінні.
   Зазвичай, коли йдеться про постанови відомих нам списків Руської правди, то аналізові піддаються лише два види покарань: кровна помста та штрафи. Але такий підхід свідчить про занадто спрощене розуміння системи покарань доби Руської правди. Насправді їх було значно більше: 1) помста; 2) грошові покарання; 3) кримінальні покарання. Останній вид можна поділити ще на кілька підвидів: а) покарання, спрямовані на свободу, — вигнання, заслання, ув'язнення; б) покарання, спрямовані на здоров'я, — "болезненные" і "членовредительные"; в) смертна кара. Усі види кримінальних покарань, досить характерних для епохи Руської правди, розвинулись на базі невизначеної сутності "потоку".
   Покарання, спрямовані на свободу, належать до найдавніших видів покарань. Зокрема, про вигнання і заслання ми маємо відомості, починаючи з XI ст. У 1024 р. князь Ярослав "изымав волхвн, расточи", а князь Мстислав у 1129 р. "поточи князя полоцкие Царьграду в Греки". Про ув'язнення згадується також з найдавніших часів, починаючи з перших договорів руських з греками. Для доби Руської правди характерні три види ув'язнення: 1) "в погреб", "поруб" — земляну тюрму; 2) "в железа" — кайдани; "в дыбу" — дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях. Два останні іноді використовували як засоби попередження втеч з-під варти з огляду на примітивний устрій земляних тюрем і за відсутністю належним чином організованої охорони. Здебільшого в літературі з історії права згадують про кілька найвідоміших випадків як короткострокового ув'язнення, наприклад князя Мстислава Полоцького у м. Києві, так і довгострокового. Зокрема, в "Повести временных лет" можна прочитати коротку звістку про звільнення князями Ізяславом, Святославом і Всеволодом свого "стрия" (дядька) князя Судислава, який просидів у "порубі" 24 роки.
   Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого відома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійснювати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова "на поток" замінено словами "на бой". Аналогічну постанову містить і Судебник Казиміра 1368 р. (ст. 19): "парубок" за першу "татьбу" отримує тілесну кару ("пробити"). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава — його сини постановили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або "кнутом бьеши развязав на санех". Отже, про особисту помсту мова тут йти не могла. В іншому нормативному акті — договорі Новгорода з м. Готландом 1270 р. — можна знайти постанову, де "вор", укравши речі ціною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало.
   Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули такого поширення, як в епоху пізнього середньовіччя.
   У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна кара. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смертна кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втеплення, зв'язавши "руцы й нозе". У пізніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікованих, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя.
   Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це документи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень.
   За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників — батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації.
   Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати "вирники", "емци", "детские"- Але хто саме мав безпосереднє відношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від цивільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмових джерелах фігурує посада "детского" пристава — "тівуна". Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати жорсткіші заходи — "погреб", "железа", "дыбу" тощо.
   Функцію охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала "дружина" князя.
   Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи існуючих кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції.
   Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рамками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-виконавчої системи і законодавства відігравали й інші джерела — Магдебурзьке право та "судові обрядки" Запорізької Січі. Значний інтерес становить також кодифікація "Права, за якими судиться малоросійський народ", але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового регулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих територіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттєво відрізнявся. Зокрема, у переліку публічно-кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий перелік штрафних санкцій з метою задоволення "кривди", нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визначається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними. В епоху Литовських статутів панівне становище займають цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно-кримінальні та залякуючі покарання, зокрема смертна кара; тілесні покарання (болісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто каральних засадах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіскації (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо.
   Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні постанов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, знарадцям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей.
   Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом, поняття дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо характерного, оскільки у Московії його просто не було.
   Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план виступає мета залякування у чистому вигляді — "в страх прочим", "дабы й другие таких непристойних худостей делать не отважувались". Звичаєві норми ("обрядки") Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань — простих і кваліфікованих. Останні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.
   Найпоширенішим було повішення — просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішення — вниз головою — згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.
   Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплення. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері — "по ринку возечи, клещами тело торгати", а потім "в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку... зашити й где на глубей до води — утопити". Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. "під міст посадили води пити" протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили "під лід води пити" київського війта Хведора Ходику.
   Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на палю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем.
   Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання — посадження на палю. "Паля" являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був залізний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вийшов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони — "куди вітер віє", і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свідчення, що днів три він залишався живим.
   Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення "зрадливим потаємним обычаем" шляхтича. Винного — "смертью четвертованием, або на паль карать".
   Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазначити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків відкладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката виконував полонений іншої релігії, зазвичай "татарин" або "бусурман" і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.
   За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які передбачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття "киями". Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали калачі і кілька оберемків "київ" (товстих дерев'яних прутів). Прив'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто проходив і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: "оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили...", чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.
   Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, — тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.
   Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським статутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути виконаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештантами. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокрема, в одному з артикулів "Прав, за якими судиться малоросійський народ", говориться: "Кат, хотя звание на себе поносное й ненавистное имеет..., зато он перед Богом не мерзок й явно грешником признан бнть не должен, но паче слугою справедливости...".
   І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало силу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила "пушкарня", де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, тримали злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні потерпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види позбавлення волі — прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закінчувалося побиттям киями.
   У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосовувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, розподіленого на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 розділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шляхтича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, "тогды на тому замку того воєводства... мает сидети також у земли шесть сажон". Пани ж воєводи і старости "на замкох наших" повинні дбати, щоб тюрми були добре "отправлены й вкопанн" та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організації охорони і нагляду за дотриманням закону. На завершення зазначимо, що законодавство XV—XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізованих країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвиненої системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання.