Кримінальне-виконавче право: предмет і метод правового регулювання, система норм і принципів

   Сьогодні здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче. Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися із середини 20-х років XX ст. До того воно включалося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправно-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та перевиховання засуджених, до яких відносилося і прийняття відповідних юридичних норм.
   Прийняття в 1925 р. Виправно-трудового кодексу України та практика застосування його норм засвідчили фактичне існування виправно-трудового права. У 1931 р. в Україні був підготовлений новий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий. Із середини 1930-х років у зв'язку з масовими репресіями та грубими порушеннями законності у сфері кримінальної відповідальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р.) фактично підмінялися відомчими нормативними актами. Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним. Іншими словами — виправно-трудове право перестало існувати.
   Такий стан зберігався до 50-х років XX ст. Відновлення, а фактично, друге народження виправно-трудового права відбулося в силу принципових політичних рішень 1954—1956 рр. Дістали розвиток нові положення виправно-трудової політики, відновилося правове регулювання виконання покарання, насамперед, у вигляді позбавлення волі. Спочатку на рівні Положення, яке було затверджене урядом України в 1961 р., а потім — Виправно-трудовим кодексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і вступив у силу з 1 червня 1971 р. Цей законодавчий нормативний акт з відповідними змінами і доповненнями діє, як підкреслювалося вище, і сьогодні.
   Зазначимо, що до прийняття діючого виправно-трудового законодавства в юридичній літературі була вже висловлена думка, згідно з якою нормами цього законодавства варто урегулювати порядок і умови виконання всіх кримінальних покарань. Вперше цю точку зору ще у 1964 р. висловив Л. В. Багрій-Шахматов.
   Знову це питання постало після прийняття діючого Виправно-трудового кодексу України. Справа в тому, що в ч. 2 та 3 ст. 2 Виправно-трудового кодексу України передбачалося створення законодавчих актів про порядок та умови відбування покарання засудженими в дисциплінарному батальйоні та інших видів кримінальних покарань, крім тих, які передбачені Виправно-трудовим кодексом. У зв'язку з цим постає запитання: до якої галузі законодавства треба віднести ці законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-трудового законодавства, оскільки в ст. 1 Виправно-трудового кодексу України поставлено завдання "забезпечення виконання кримінального покарання". При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мова йде про покарання взагалі, а не лро якесь конкретне покарання. Ця думка підтверджується положенням Закону України від 15 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін у деякі законодавчі акти України", у відповідності з якими ч. 2 ст. 2 Виправно-трудового кодексу України викладена в такій редакції: "Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування покарання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які виконують вироки до цих видів покарання...".
   Розширення предмета правового регулювання виправно-трудового законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмета цієї галузі права.
   Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт (сьогодні — виправні роботи), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання інших кримінальних покарань: заслання, вислання, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.
   З прийняттям у 1984 р. Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань. Іншими словами, сьогодні виконання усіх видів кримінальних покарань повинно регламентуватися єдиним документом — Кримінально-виконавчим кодексом України.
   Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулювання виконання покарань.
   Кожна галузь права, в тому числі і кримінально-виконавче, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні положення політики держави у сфері виконання покарання.
   Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулювання, а також систему норм. Традиційно вважалося, що предметом даної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбування) покарання, пов'язаного із застосуванням заходів виправно-трудового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предмета правового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання (відбування) всіх видів покарання, передбачених кримінальним законодавством.
   Тобто, предметом кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів кримінального покарання; відносини, що виникають між установами і органами, які виконують вироки до різних видів покарань, і засудженими; відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудових колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій і засудженими, які там працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і окремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання.
   Самостійність галузі права характеризується наявністю власного методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Хоча ця ознака допоміжна, все ж вона впливає на характер суспільних відносин, що виникають між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є формою державного примусу, його виконання визначає характер основного методу правового регулювання — імперативний, який передбачає нерівність суб'єктів правовідносин. Однак це не виключає застосування й інших методів правового регулювання — диспозитивного, заохочувального тощо.
   Як на ознаку самостійності галузі права в теорії права вказується на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відносин. До системи норм кримінально-виконавчого права входять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК України; норми, записані в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, яке затверджено Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. за № 139/94, та Законі України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. і Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.
   Визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права обумовлює постановку питання про його співвідношення з іншими галузями права. Це питання можна розглядати в кількох аспектах.
   Співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими галузями права в рамках кримінально-правового комплексу, тобто з кримінальним правом і кримінально-процесуальним правом. Кримінально-виконавче право входить до загального комплексу галузей права, що регулюють боротьбу зі злочинністю. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримінальним правом і кримінально-процесуальним правом.
   Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первинність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регулювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.
   Кримінальне право і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна виділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-виконавчого. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчого права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (відбування) покарання.
   Базова роль кримінального права відносно кримінально-виконавчого визначається ще одним принциповим положенням. Формою життя матеріального права є процесуальний закон. Для кримінального права такою формою його реалізації є не тільки кримінально-процесуальне, а й кримінально-виконавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-виконавче — процедурний.
   Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавств дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галузей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, принципів і загальних положень понятійного апарату, а також інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, система виправно-трудових установ, підстави звільнення від покарання). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Кримінальний закон лише визначає характер правового регулювання виконання (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і делегує повноваження виконавчому закону встановлювати в певному обсязі позбавлення чи обмеження прав і законних інтересів засуджених при визначенні порядку виконання конкретних видів покарання, але в межах, встановлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифікацією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудових установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосередковується. Кримінальний закон створює лише нормативні передумови для розвитку окремих Інститутів І норм кримінально-виконавчого права, наприклад оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засудженими покарання.
   Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежування, що дозволить усунути конкуренцію і дублювання суміжних інститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчого — як процедурної. Іншими словами, кримінально-виконавче право як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реалізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння покарання з точки зору його матеріального та виконавчого (процедурного) змісту.
   Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримінально-процесуальним правом, насамперед, по лінії виконання вироків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізовуватися норми кримінально-виконавчого права. Кримінально-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуддя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реалізацію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання. Обидві галузі права оперують спільним понятійним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від відбування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих галузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право регулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститутів, а кримінальне-процесуальне право — їх судову процедуру.
   Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адміністративним правом у сфері управління установами і органами виконання покарань, проходження служби співробітниками цих органів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засуджених.
   Норми кримінально-виконавчого права помітно втручаються у сферу трудового, цивільного, шлюбно-сімейного, фінансового та інших галузей права. Тією чи іншою мірою вони закріплюють правила поведінки, які в умовах звичайного життя врегульовані нормами Цих галузей. При створенні відповідних норм кримінально-виконавчого права за основу брали норми названих галузей права, які набули при цьому новий зміст і лише за формою нагадували норми зазначених галузей права. Іншими словами, частина норм кримінально-виконавчого права є результатом "трансформації" норм інших галузей права. Така видозміна спричинена виникненням у громадянина статусу засудженого.
   Викладені вище положення дозволяють визначити кримінально-виконавче право як установлену згідно з вимогами кримінально-виконавчої політики систему юридичних норм, що регулює суспільні відносини, які виникають у процесі виконання покарання, в інтересах виправлення осіб, які скоїли злочини, та попередження здійснення нових злочинів (рецидиву) як самими засудженими, так і іншими особами.
   У цих відносинах беруть участь установи й органи, які виконують вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові колективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адміністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.
   В основі будь-яких суспільних явищ і права лежать певні принципи. Вони відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі у сфері боротьби із злочинністю. Норми права, які не відповідають цим принципам, не мають права на існування.
   Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, має свої основні засади. Принципи кримінально-виконавчого права — це основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. Принципи кримінально-виконавчого права носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.
   Форми закріплення принципів у кримінально-виконавчому законі різні. Одні з них визначаються у вигляді формул, другі — у вигляді формул, що частково розкривають зміст того чи іншого принципу у поєднанні з конкретними нормами, треті — у сукупності певних норм.
   Кримінально-виконавче право — це не проста сукупність норм, а їхня система. Властивості системності їй передусім надають принципи, що виступають не лише в якості регулятора суспільних відносин, а й певною мірою створюють їй характер саморегулювальної системи, системи внутрішньо погодженої.
   На відміну від правових норм, принципи не забезпечуються санкцією. Відповідальність за їхнє порушення настає відповідно до санкцій, встановлених за недотримання конкретних норм, в яких реалізується зміст того чи іншого принципу. Порушення принципів у нормотворчій діяльності спричиняє дію санкцій особливого роду. У таких випадках принципи самі "карають" за відступ від них, що виражається в дезорганізації системи, у зниженні ефективності її функціонування.
   Критерії, за якими положення та ідеї, виражені в законі, можуть бути віднесені до принципів кримінально-виконавчого права:
   - вони повинні відображати загальну спрямованість кримінально-виконавчої політики і закономірності в розвитку кримінально-виконавчої системи, а також предмет, завдання, функції кримінально-виконавчого законодавства;
   - у своїй сукупності вони мають пронизувати все кримінально-виконавче законодавство, вказувати на основні напрямки його розвитку й удосконалення;
   - вони повинні характеризуватися стабільністю;
   - вони мають бути внутрішньо погодженими та взаємопов'язаними і повинні становити систему.
   Система принципів кримінально-виконавчого права поділяється на три групи: загально-правові, міжгалузеві, галузеві. Загально-правові принципи включають законність, демократизм, гуманізм, міжгалузеві — соціальну справедливість, невідворотність виконання покарання; галузеві — рівність засуджених перед законом, підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості у виконанні покарання та виправленні засуджених. Розглянемо ці принципи детальніше.
   а) Загально-правові принципи кримінально-виконавчого права Принцип законності — конституційний, закріплений у низці статей Конституції України (статті 6, 19, 24, 68 та ін.). У кримінально-виконавчому праві він проявляється в забезпеченні верховенства закону, який регулює виконання покарання та його пріоритети перед іншими нормативними актами, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Принцип законності реалізується в точному й суворому дотриманні кримінально-виконавчого законодавства установами й органами виконання покарань, посадовими особами, працівниками організацій, що взаємодіють з установами й органами виконання покарань, військовослужбовцями, які здійснюють охорону і конвоювання засуджених, громадськими організаціями, котрі беруть участь у виправленні засуджених, окремими громадянами при відвіданні місць відбування покарання і самими засудженими. Цей принцип закріплений також у статтях 4, 10, 11 ВТК України.
   Принцип демократизму відображає сутність багатьох інститутів і норм кримінально-виконавчого права. Насамперед, він реалізується у визнанні засудженого суб'єктом цієї галузі права. Принцип демократизму виражається в сутності організації процесу виправлення засуджених, відкритості установ і органів виконання покарань, насамперед, у залученні громадськості до виховної роботи із засудженими, здійсненні контролю за діяльністю органів виконання покарань. Цей принцип закріплений у статтях 8, 9, 122—126 ВТК України.
   Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права дістає свій вияв у багатьох інститутах і нормах Виправно-трудового кодексу України й інших нормативних актах, які регулюють виконання покарань. Він закріплений у численних міжнародних документах про права людини і поводження із засудженими. Цей принцип проявляється також і в тих цілях, які ставить держава при виконанні покарання, — виправлення засуджених, повернення їх до суспільства повноправними його членами. Він реалізується у заходах виправного впливу: суспільно-корисній праці, інтенсивному психолого-педагогічному впливі, професійній підготовці і загальноосвітньому навчанні, поряд з жорсткими режимними вимогами, що забезпечують дисципліну і порядок у місцях позбавлення волі, але одночасно створюють умови для забезпечення прав засуджених аж до умовно-дострокового звільнення.
   б) Міжгалузеві принципи кримінально-виконавчого права
   Принцип соціальної справедливості покликаний оберігати інтереси суспільства, захищати його від нових злочинних посягань, відновлювати порушене злочином почуття справедливості. Цей принцип відображений у ст. 1 ВТК України, яка визначає завдання кримінально-виконавчого законодавства, насамперед — забезпечення реалізації покарання (кари), і в ст. 7, що встановлює основні засоби виправлення засуджених. Виконання останніми своїх обов'язків — першочергова вимога соціальної справедливості.
   Принцип невідворотності призначення і виконання покарання означає безумовність виконання покарання, призначеного судом, обов'язок засудженого терпіти кару.
   в) Галузеві принципи кримінально-виконавчого права.
   Принцип рівності засуджених перед законом. Його підґрунтям є конституційний принцип рівності всіх перед законом (ст. 24 Конституції України), а також Загальна декларація прав і свобод людини (ст. 7), Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (ст. 6).
   Принцип підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених. Він характеризує соціальну спрямованість кримінально-виконавчого права, його інститутів, норм і принципів. У діючому законодавстві (ст. 1 ВТК України) завдання виправлення засуджених поставлено на перше місце. Принцип виправлення закріплений також у ст. 49 ВТК України, згідно з якою виробничо-господарська діяльність виправно-трудових установ має бути підпорядкована їх основному завданню — виправленню і перевихованню засуджених.
   Для працівників установ і органів виконання покарань вимоги цього принципу полягають у тому, щоб вся організаційна і практична діяльність були підпорядковані переважно досягненню мети виправлення засуджених. Кожне з управлінських рішень, що приймається, мусить оцінюватися передусім саме з цієї точки зору.
   Принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарання — похідний від такого принципу кримінального права, як диференціація та індивідуалізація відповідальності. У кримінально-виконавчому праві він виражається в диференціації та індивідуалізації виконання (відбування) покарання. Диференціація виконання покарання полягає в тому, що до різних категорій засуджених залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, злочинної діяльності в минулому, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання застосовується каральний вплив у різних обсягах.
   Один із методів диференціації виконання покарання — класифікація засуджених і розподіл їх по видах виправно-трудових установ. Цей принцип дістав відображення в статтях 12, 21 ВТК України.
   Принцип індивідуалізації виконання покарання базується на обліку не групових, а індивідуальних особливостей особи засудженого, які враховуються при відбуванні ним покарання. Так, у ст. 7 ВТК України, в якій закріплений цей принцип, вказується, що засоби виправлення повинні застосовуватися з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки і ставлення до праці.
   Поєднання покарання із заходами виправного впливу передбачає, що виконання покарань має супроводжуватися застосуванням до засуджених різних заходів виховання. Це стосується не тільки засуджених до позбавлення волі чи виправних робіт, відносно яких застосовується весь комплекс заходів виправно-трудового впливу згідно зі ст. 7 ВТК України, а й покарань, не пов'язаних із застосуванням цих заходів. До таких засуджених повинні застосовуватися в обов'язковому порядку загальні заходи виховного характеру. Правовою підставою застосування цих заходів є вирок суду, що набрав чинності.
   Участь громадськості у виконанні покарання, виправленні засуджених. Відповідно до діючого кримінально-виконавчого законодавства цей принцип реалізується шляхом контролю громадськості за діяльністю адміністрації установ виконання покарань, за вирішенням правових питань відбування засудженими покарання і закріплення результатів виправлення стосовно осіб, звільнених від покарання.
   Усі принципи кримінально-виконавчого права взаємопов'язані й доповнюють один одного, тому й реалізація їх при виконанні покарання має бути комплексною.