Поняття та зміст кримінальне-виконавчої політики України

   В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, його правових форм і напрямків лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави та її органів щодо реалізації цієї діяльності.
   Один з таких напрямків — правоохоронна політика. В ній у концентрованому вигляді містяться завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми та методи контролю держави за злочинністю. Ця політика має виражати та забезпечувати захист прав і законних інтересів громадян України від злочинних посягань, адже відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
   Правоохоронна політика спрямовує діяльність держави, її відповідних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які скоїли злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.
   Політика держави у цій сфері багатопланова і, в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою заснований на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямок діяльності державних і громадських органів з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу до осіб, які їх вчинили, а також заходів з попередження злочинів.
   Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кримінально-процесуальну і кримінально-виконавчу.
   Кримінально-правова політика — напрямок діяльності законодавчих і правозастосовних органів по створенню кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності.
   Кримінально-процесуальна політика — напрямок діяльності правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуванню форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.
   Кримінально-виконавча політика — напрямок діяльності державних і громадських органів в галузі виконання кримінальних покарань.
   Кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кримінальної політики. Разом з тим, вона впливає на кримінальну політику. Це передусім відноситься до визначення системи покарань, окремих їх видів, до практики призначення покарань. У кінцевому підсумку політика у названій сфері впливає на правоохоронну політику в цілому і частково на прийняття рішень щодо профілактики рецидивної злочинності, адаптації осіб, які відбули покарання, і надання їм допомоги.
   Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо поняття і сутності цієї політики як соціально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з'ясуємо сутність, цілі, завдання, функції, зміст, суб'єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України.
   Якщо виходити з етимології поняття "політика" (мистецтво управління державою), під кримінально-виконавчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управління щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, котрі відповідали б законам та закономірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів громадянина, суспільства і держави.
   Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовується в юридичній літературі щодо вказаної тематики. Традиційно, відповідно до найменування галузі законодавства, вона мала назву "виправно-трудова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змістові, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Сьогодні, з точки зору діючого законодавства, заходи виправно-трудового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законодавства носять переважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, словосполучення "виправно-трудова політика" і відповідна галузь права орієнтують, у першу чергу, на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим попередня історія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея використання праці засуджених значною мірою дискредитувала себе.
   Таким чином, як складова частина політики в галузі боротьби зі злочинністю кримінально-викрнавча політика визначає цілі, принципи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по забезпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів не лише засудженими, а й іншими особами.
   Виходячи з цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої політики України є захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави від злочинних посягань; забезпечення законності і справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціалізація осіб, які відбувають кримінальні покарання.
   На шляху до досягнення цих цілей суб'єкти кримінально-виконавчої політики реалізують сьогодні ряд конкретних завдань. Передусім це створення самостійного Державного департаменту України з питань виконання покарань, безпосередньо підпорядкованого урядові. Департамент як орган виконавчої влади повинен об'єднувати зусилля і координувати дії усіх суб'єктів соціального життя. Далі, це й надання адміністрації УВП права самостійно вирішувати всі питання на підставі чинного законодавства і в межах бюджету з повною відповідальністю за результати своєї діяльності, обмеження компетенції вищестоящих організаційних структур функціями методичного керівництва і наданням практичної допомоги; об'єднання навколо УВП усіх суб'єктів соціального життя з метою надання цим установам додаткової допомоги і підтримки людськими ресурсами, коштами та матеріалами.
   Цілі і завдання сучасної кримінально-виконавчої політики найстабільніші, оскільки базуються на вироблених міжнародним співтовариством положеннях про поводження із засудженими, відповідних міжнародних актах, досягненнях науки.
   До найактуальніших завдань, що стоять перед кримінально-виконавчою політикою, також відносяться забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень; стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки; розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об'єктивного висвітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відродження українського суспільства; створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертвувань підприємств, організацій, установ і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і технологій, зокрема методик впливу на особистість; створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки моральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об'єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги і підтримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства.
   Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-виконавчої політики є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складових проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефективне використання у справі ресоціалізації злочинців усього національного потенціалу.
   Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча політика створює першооснову ефективної практики виконання покарань в Україні.
   Ця практика повинна базуватися на принципах:
   - суверенітету, наукової обгрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;
   - пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров'я людини;
   - примату прав людини над державними і суспільними інтересами за умов їх гармонійного поєднання;
   - відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;
   - розподілу компетенції між суб'єктами кримінально-виконавчої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою особою або окремою гілкою влади;
   - політичного і економічного плюралізму;
   - системного охоплення всього комплексу взаємозв'язаних проблем кримінально-виконавчої діяльності;
   - інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;
   - зв'язку з національними і регіональними культурними і соціально-економічними умовами;
   - максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпорядженні держави і суспільства;
   - поваги до загальновизначених принципів міжнародного права;
   - гуманізму та милосердя;
   - справедливості та моральності;
   - гласності;
   - демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності.
   У змісті кримінально-виконавчої політики можна виділити три основних елементи:
   1) кримінально-виконавче право;
   2) кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду;
   3) правовідносини учасників процесу виконання (відбуття) покарання.
   Ці елементи співвідносяться один з одним, як форма і зміст. Кримінально-виконавче право — це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань, прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб'єктів процесу із засудженими та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою (характеристика названих елементів розглядатиметься далі).
   Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-виконавча політика — це регламентуюча реалізацію кримінальних покарань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильного застосування закону, захист суспільства і громадян від злочинних посягань і їх попередження.
   Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція — це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.
   Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).
   Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з іншого — засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.
   Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.
   Гарантійна функція зводиться до залучення для належного виконання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.
   Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримінально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту суспільства від нових злочинних посягань.
   Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою — регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.
   Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить стабільна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в економіці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримінально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опосередковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан суспільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку злочинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки.
   Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість політичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реалізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність значних соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успішної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і конфлікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримінально-виконавчої політики.
   Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає економічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношенні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фундаментальною, а основні форми і методи її реалізації — здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених цілей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення стратегія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежності від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінцевому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беручи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і одночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.
   Кримінально-виконавча політика залежить і від морального стану суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути значне відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспільства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному відношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через державні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує негативні погляди на засуджених.
   На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як правило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особливо тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.
   Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покарання. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відповідно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".
   Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утримуються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.
   Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засудженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний характер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнктури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеологічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.
   Важливе значення для формування і розвитку кримінально-виконавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними правилами.
   Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримінально-виконавчої політики, — це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує проблеми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенціарна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані цілі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудженими. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.
   Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої політики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої політики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання помилування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийняття постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).
   Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримінальних покарань є Державний департамент України з питань виконання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.
   Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні вона закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підзаконних актах — Указах Президента України (про порядок здійснення помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх медичне і побутове забезпечення), нормативних актах ДЦУПВП (рішеннях колегії, наказах, інструкціях тощо).
   Реалізація названих вище пріоритетів, принципів і організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази. До її складу мають входити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в- якому повинні бути визначені головні пріоритети і орієнтири кримінально-виконавчої політики України; система державних і суспільних інститутів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконавчої політики України; компетенція, відповідальність і механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики.
   Створення суверенної держави та прагнення України ввійти повноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішення поряд з іншими також цілого комплексу теоретичних та практичних проблем боротьби зі злочинністю.
   При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а її стримування шляхом приведення у відповідність з міжнародними стандартами свого національного законодавства в цілому і, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави.
   Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності. Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними і моральними витратами.