2.3. Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля

   Аристотель у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу запобіжну роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення. На думку Аристотеля, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над інстинктом - як хазяїн над рабом. Однак Аристотель зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих звернутися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необґрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності ("різноплемінність населення") тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності.
   Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за злочини, вчинені в обставинах, що "перевищують звичайні сили людської природи". Тож правомірне поводження не повинне вимагати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні покарання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорстокість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших.
   Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори:
   1) справедливий державний лад;
   2) стабільність законів;
   3) беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;
   4) боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні - заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад);
   5) розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя ("у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни повинні бути вільні від турбот про предмети першої необхідності", "у бідній державі приватні особи корисливі");
   6) надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення.
   Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забезпечення державної стабільності: "Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися", "тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правильними". Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: "Правопорушення прокрадаються в державне життя непомітно".
   Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: "Найкраще спробувати за допомогою відповідних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку".
   Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає систему виховання: "Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані". У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливості до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він закликав: "Потрібно молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть”.