Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


3. Теорія „економіки пропозиції”, її суть і практичне значення

3. Теорія „економіки пропозиції”, її суть і практичне значення

   Теорія “економіки пропозиції” (ЕП) виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973 – 1975 рр. Цікавим є той факт, що біля витоків цієї концепції стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет південної Кароліни), Р. Мандель (Колумбійський університет), М. Фелдстайн (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).
   В теоретичному плані ЕП не запропонувала нічого принципово нового. Проте, її практичні рекомендації знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.
   Термін “економічна теорія пропозиції” був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. Г. Стейн позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла пропозиції та факторам, що її визначають і до класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської революції 30-х рр. Остання, як відомо, аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання – нагромадження, інвестування капіталу та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. В той час як кейнсіанська теорія фінансів – це теорія впливу бюджетних важелів на обсяг сукупного попиту у короткостроковому періоді.[101, с. 1045]
   Як послідовні неокласики представники теорії ЕП широко пропагують теорію ринків Ж.-Б. Сея, за якою пропозиція сама створює собі попит. У зв’язку із цим, вони пропонують замінити кейнсіанську політику впливу на попит політикою впливу на пропозицію. Вони стверджують, що саме фактори пропозиції, що впливають на залучення і ефективне використання ресурсів, є визначальними для забезпечення економічного зростання як у коротко- так й у довгостроковому періодах.
   Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірний рівень оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень і інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати, допомоги по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестовського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного контролю у зв’язку із збільшенням частки державного сектору).
   Розглянемо більш детально аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції.
   Фактори пропозиції праці. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Крім того, оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується із збільшенням податків, домашні господарства будуть працювати менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий “ефект заміщення”. Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект – “ефект доходу” - домашні господарства працюватимуть більше , адже стають біднішими через зростання податків.
   Крім того, на думку прихильників ЕП, система державної соціальної допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв’язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Тому зменшення оподаткування трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці і забезпечує економічне зростання.
   Фактори пропозиції капіталу. Для стимулювання заощаджень і інвестицій та на цій основі – забезпечення нарощування виробництва і зайнятості – представники ЕП пропонують:
   1) зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств (оптимальний рівень за А. Лаффером – 30 – 35%) і доходи фізичних осіб;
   2) проводити політику прискореної амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;
   3) запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;
   4) зменшити оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів). Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень , збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового проценту. А з іншого – забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпораційних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і процентів.
   Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії ЕП є так звана “крива Лаффера”. Вона отримала свою назву за прізвищем економіста Артура Б. Лаффера, який пропагував її на початку 80-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашингтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана.

Рис. 12.2. Крива Лаффера

   Як бачимо із рис. 12.2., починаючи з нульової ставки податку (t), її збільшення призводить до зростання податкових надходжень, Проте, за певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30 – 35%) подальше її нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок негативного стимулюючого впливу.
   Причинами скорочення податкових надходжень за умов перевищення оптимального рівня оподаткування виступають:
   1) зменшення стимулів до трудової діяльності, заощаджень та інвестицій і як наслідок – скорочення ділової активності;
   2) платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки.
   Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування і як наслідок – доходи бюджету не скоротяться. Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне скоротити кількість і вартість “неефективних” соціальних програм. До речі, як і монетаристи, вони відстоювали скорочення державних витрат, насамперед, у соціальній сфері.
   Варто відзначити, що практична реалізація рекомендацій представників теорії ЕП за правління президента Р. Рейгана, не підтвердила тезу про оптимальну податкову ставку у 30 – 35%. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34%, а на доходи фізичних осіб до 28% призвело до зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету США.
   Прихильники теорії ЕП вважали, що зменшення податків є засобом не лише стимулювання економічного зростання а й боротьби з інфляцією.
   Високі податки, на їх погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектору в державний, що призводить до зниження темпів нагромадження у приватному секторі, зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Таким чином, якщо монетаристи акцентували свою увагу га інфляції попиту, то прихильники теорії ЕП – на інфляції витрат.
   Як висновок можна виділити наступні основні положення теорії економіки пропозиції:
   - орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит;
   - повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі – забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;
   - крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;
   - обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед – у соціальній сфері;
   - обґрунтування інфляції витрат.

 
< Попередня   Наступна >