Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


2. Основні ідеї німецької школи ордолібералізму

2. Основні ідеї німецької школи ордолібералізму

   У Німеччині на початку 30-х років існувало три школи науковців-неолібералів, що займалися пошуком шляхів переходу німецької економіки від тоталітарного, військового, режиму до демократичної економічної системи ринкового типу. Це – по-перше, найстаріша німецька школа неолібералізму; подруге, фрайбурзька; по-третє, кельнська.
   Першу школу німецьких неолібералів очолили Олександр Рюстов (1885 – 1963) і Вільгельм Репке (1899 – 1966) А. Рюстов у 1932 р. запровадив поняття “ліберальний інтервенціонізм” на противагу „абсолютній безсистемності” тодішньої соціально-економічної практики. Під цим терміном вчений розумів державне „втручання: не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку”. Подібні ідеї висловив у своїй статті “Державний інтервенціонізм” у 1929 р. й В. Репке. Ці економісти розробили загальні основи і пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості на відміну від класичного лібералізму. Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу – суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.
   Друга школа сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891 – 1950) – завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету. Разом з професорами кафедри Францом Бьомом, Гансом Гросманом-Дьортом і Леонгардом Мікшем В. Ойкен розпочав публікацію наукових праць під назвою “Лад економіки”. Дослідники фрайбурзької школи розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині, в межах якої розроблялися класифікації національних господарств, виділивши спільні стадії господарського розвитку для різних країн, принципи класифікацій національних господарств, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної системи. Ці розробки лягли в основу теорії і політики господарського ладу В. Ойкена.
   Починаючи з 1948  р. неолібералізм “фрайбурзького гуртка” або “школи В.Ойкена” стає офіційною економічною концепцією ФРН. Цього ж року за редакцією В. Ойкена публікується перший номер неоліберального щорічника “Ордо”. За В. Ойкеном, “Ордо” означає “порядок” економічної системи саме тому німецька школа неолібералізму отримала назву “ордолібералізм”.
   Третя, кельнська, школа німецьких економістів представлена А. Мюллер-Армаком, Людвігом Ерхардом (1897 – 1977) та їх учнями. У її межах була розроблена концепція соціального ринкового господарства. Термін “соціальне ринкове господарство” запропоновано А. Мюллер-Армаком після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаристської, надіндустріальної фашистської економіки до мирної і розглядався ним як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства. Потім це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу, послідовно реалізовану у 50 роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.
   Основу ордолібералізму складають теорії “ідеальних типів економічних систем”, “соціального ринкового господарства” і ”сформованого суспільства”.
   Вихідним пунктом системи поглядів “школи В. Ойкена” стало вчення про “ідеальні типи економічних систем”, викладене у праці “Основи національної економії” (1940). Суть її розкривається в таких міркуваннях В. Ойкена: економіка будь-якої країни складається із множини однакових елементів – грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, процента, тощо. Але чому економіки різних країн неоднакові? Щоб пояснити, що саме складає першопричину відмінності економічних систем, В. Ойкен конструює моделі двох ідеальних або чистих типів господарств: “централізовано керовану”, або примусову економіку, та “мінове господарство”, або ринкову економіку.
   У централізованокерованому господарстві усі рішення здійснюються зверху, з єдиного центру. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує відсутністю рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.
   Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць – ринковий або адміністративний та процес прийняття економічних рішень – добровільний або примусовий. Не менш важливою ознакою класифікації В. Ойкен називає особливості генезису економічного ладу, а саме: “природно зростаючий” і “законодавчо встановлений”. Перший формується еволюційно, у процесі історичного розвитку; другий устрій виникає в результаті свідомих економіко-політичних рішень.
   Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до “природно зростаючих”. Водночас, тип господарства залежить від вибору самого народу, тому, якщо постає ця проблема вибору, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти у створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Отже, В. Ойкен проголошує ідею свідомого створення конкурентного ринкового устрою в умовах зруйнованого господарства у післявоєнній Німеччині. Найважливіше завдання держави при цьому полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідно створити економічну політику держави, яка водночас жорстко регламентує межі державного втручання в економіку.
   Неоліберальна модель В. Ойкена представила три наріжні принципи теорії конкурентного ринкового ладу [101, с. 987 – 988]:
   - індивідуальної свободи – дотримання ідеалів свободи і гідності людини на основі приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів.
   - сильної держави, яка не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди установленим: це – “законодавчо встановлений лад” для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.
   - системності в економічній політиці, що має враховувати концепцію економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей – щоб не перетворитися на “політику експериментів”, тобто подолання проблем, причиною яких є постійне втручання держави.
   Констатуючими принципами політики конкурентного ладу є:
   - недоторканність приватної власності,
   - конкурентні відкриті ринки,
   - стабільність грошового обігу і національної валюти,
   - свобода і захист господарських угод,
   - свобода дій підприємця та його відповідальність,
   - сталість економічної політики.
   До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію належать:
   - антимонопольна політика – контроль за монополіями з метою припинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галузях, де вони неминучі;
   - політика перерозподілу доходів – коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування;
   - соціальна політика – забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей;
   - екологічна політика – захист природних ресурсів від хижацького використання, боротьба із забрудненням довкілля.
   Суть “соціального ринкового господарства” полягає у синтезі між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом, тобто у поєднанні принципу свободи ринку із принципом соціального вирівнювання. В. Репке визначав соціальне ринкове господарство певним серединним “третім шляхом”, що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та протиставляє колективізму індивідуалізм, концентрації влади – свободу, централізму – децентралізм, а організації – стихійно організовану систему. В соціальному ринковому господарстві роль держави порівнюється із становищем арбітра на футбольному полі, який строго слідкує за дотриманням правил гри, але не має права брати участь у самій грі команд. Тобто, держава слідкує за дотриманням „правил” вільної конкуренції, контролює умови ціноутворення і протидіє спробам встановлення монопольних цін, гарантує охорону і пріоритетне значення приватної власності, а також здійснює активну соціальну політику „компенсації” („вирівнювання”).
   “Соціальне вирівнювання” – це політика перерозподілу доходів за допомогою значного оподаткування високих доходів, надання пільг для нагромадження, системи соціальних виплат непрацездатним і малозабезпеченим. Інша форма соціальної політики – створення розвиненої системи соціального страхування (пенсійного, з безробіття, втрати працездатності) та формування мережі об’єктів соціальної інфраструктури. Кінцевою метою соціальної політики “компенсації” є згладжування гострих соціальних суперечностей і конфліктів у суспільстві, досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості його членів. В 1965 р. на черговому партійному з’їзді ХДС Людвіг Ерхард об’явив про створення „соціального ринкового господарства”, що перетворило Німеччину в „сформоване суспільство”.
   Доктрина “сформованого суспільства”, за Л. Ерхардом і його однодумцями, це пошук кращого “природного економічного порядку”, якого можна досягти саме через створення “соціального ринкового господарства”. Для нього характерна єдність інтересів усіх соціальних груп; високорозвинений поділ праці, що посилює економічну взаємозалежність людей, підприємств і галузей економіки як “спільноти взаємних послуг”. У “сформованому суспільстві” принципи приватної ініціативи зберігають своє першочергове значення, але держава здійснює необхідні витрати на соціальні послуги, відстоюючи при цьому як соціальну справедливість, так і економічну ефективність.

 
< Попередня   Наступна >