4.3. Монетарне посткейнсіанство

   Американське монетарне кейнсіанство сформувалося на межі 60-70-х рр. ХХ ст. зусиллями таких американських економістів, як Р. Клауер, Аксель Лейонхуфвуд (1933), П. Девідсон, Хайман Філіп Мінскі (1919 – 1996), Сідні Вайнтрауб (1914 – 1986), В. Чік, Л. Р. Рей, Ф. Ерестіс та ін.
   Засадничим положенням вчення монетарних кейнсіанців стала „теорія грошової економіки”, основи якої були закладені ще Дж. М. Кейнсом. Суть теорії грошової економіки полягала в наступному. Ринкова економіка – це економіка виробництва. Процес виробництва займає досить тривалий період часу. Ринкова економіка рухається в одному напрямку - від незмінного і відомого минулого до невідомого і невизначеного майбутнього. З метою мінімізації невизначеності майбутнього господарюючі суб’єкти створюють певні інституції, в першу чергу такі, як форвардні угоди і гроші. Форвардні угоди усувають невизначеність майбутніх поставок, продаж, платежів і поступлень. Але для їх нормального виконання необхідно загальновизнаний засіб їх виміру і погашення. Там засобом і активом є гроші. Тому гроші мають „контрактну природу”. Оскільки гроші – єдиний засіб погашення контрактних зобов’язань, вони найкращим чином захищають економічних суб’єктів в періоди економічної нестабільності. Проте контракти і гроші не усувають невизначеність, а лише зменшують її ступінь. Невизначеність головним чином пов’язана з рішеннями в сфері реального (фізичного) інвестування, а також в сфері формування портфелів цінних паперів.
   Циклічні коливання породжуються змінами в виборі активів довгострокового використання – головним чином основного капіталу і високоліквідних активів (грошей та їх замінників). Так збільшення попиту на капітальні блага і відповідно зменшення попиту на гроші веде до піднесення і економічного буму. Зменшення попиту на капітальні блага і збільшення попиту на гроші викликає економічний спад і депресію. Вибір активів тривалого користування залежить перш за все від очікувань майбутніх доходів і мірою впевненості в цих очікуваннях.
   Монетарні кейнсіанці – майже єдина школа макроекономіки, яка вважає, що маса грошей визначається не зовнішніми (екзогенними) по відношенню до приватного сектора чинниками (Центральним банком), а формується ендогенно – створюється всередині економіки за рахунок взаємодії економічних суб’єктів приватного сектору, перш за все корпорацій і комерційних банків.
   Ендогенність грошової маси відіграє велику роль, не лише тому, що знижує ефективність грошової політики, але й тому, що збільшує можливість боргового фінансування промисловим сектором своїх інвестицій. Це позначається на збільшенні амплітуди коливань ділової активності. Дане положення знайшло своє відображення в найбільш відомій посткейнсіанській теорії економічної динаміки – „гіпотезі фінансової нестабільності” ринкової економіки. Цю гіпотезу висунув один із найекстравагантніших економістів ХХ ст. Хайман Філіп Мінскі. Згідно неї, ринкова економіка породжує фінансову структуру, що постійно зазнає криз. Економічна динаміка значним чином визначається тим, як підприємницький сектор фінансує свої інвестиції. На думку Х. Мінські, існує три типи фінансування: забезпечене, спекулятивне і „Понці-фінансування”. Забезпечене фінансування – це таке фінансування, коли поточних грошових потоків достатньо для погашення заборгованості і виплати процентів за позиками. Спекулятивне – грошових потоків вистачає лише для сплати відсотків, а для погашення боргових зобов’язань використовуються все нові і нові позики. „Понці-фінансування” нагадує собою фінансові піраміди, коли нові позики використовуються як для погашення попередніх позик так і для сплати відсотків.
   На початку економічного піднесення переважає забезпечене фінансування. Та по мірі пожвавлення ділової активності, зменшення ризиків і посилення впевненості ділові кола все частіше вдаються до спекулятивного фінансування. Згодом поступове зростання процентних ставок трансформує спекулятивне фінансування в „Понці-фінансування”. Це, в свою чергу, збільшує економічну нестабільність, створює загрозу неминучих масових банкрутств та економічної кризи. Рано чи пізно настає момент, коли фірми, що застосовують фінансові піраміди для кредитування своїх проектів, не зможуть отримати нові кредити для погашення попередніх боргових зобов’язань. Таке трапляється або через зростання недовіри кредиторів, або через нестачу фінансових ресурсів. Тому, періодичні економічні кризи виникають не лише через коливання впевненості та очікувань господарюючих суб’єктів, але ічерез неспроможність підприємницького сектору економіки погашати свої боргові зобов’язання перед фінансовим сектором. Саме фінансова нестабільність і є однією з важливих причин економічних криз в умовах розвинутої ринкової економіки. Зарадити їй може уряд шляхом проведення експансіоністської грошової політики в фазі економічного спаду. Додаткові вливання непрямим шляхом збільшуватимуть грошові поступлення боржників, а це – запобігатиме масовим банкрутствам.
   Американський економіст шведського походження Аксель Лейонхуфвуд вніс значний внесок в формування вчення про „економіку нерівноваги”. Зокрема він аналізує поведінку ринків в умовах незадоволеного попиту, коли економічні агенти перебувають поза, а не на кривих попиту чи пропозиції.
   Аналіз нерівноваги став загальновизнаним елементом сучасної макроекономічної теорії.
   Монетарні кейнсіанці виступають за активне макроекономічне регулювання. Але, оскільки кризи виникають внаслідок фінансової нестабільності, то фіскальна і грошова політика повинні бути спрямовані не стільки на стимулювання сукупного попиту, скільки на забезпечення адекватної структури і обсягів фінансових потоків в цілому в народному господарстві. Важливою є не лише фіскальна політика, що підтримує відповідний рівень прибутковості окремих компаній, але і діяльність Центрального банку, який як кредитор останньої інстанції гарантує фінансові поступлення комерційних банків.