2.2. Економічна теорія добробуту А. Пігу

   Артур Сесіл Пігу (1877 – 1959) – відомій англійський економіст, визнаний лідер кембріджської школи. Народився у сім’ї військового. Освіту отримав спочатку у престижній школі м. Херроу, а потім у вищому Королівському коледжі в Кембриджі, де економічну теорію викладав А. Маршалл. Після закінчення навчання залишився в університеті на викладацької роботі, де читав курс лекцій з економічної теорії. Протягом 35 років (1908 – 1943 рр.) очолював кафедру політичної економії, яку займав до нього його вчитель.А. Пігу – автор багатьох наукових праць, у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Найбільшу популярність вченому принесла книга „Багатство і добробут” (1912), яка багато разів перевидавалася. У 1932 р. вона вийшла у переробленому і розширеному вигляді під назвою „Економічна теорія добробуту”.
   Головна ідея книги:
   – обґрунтувати вплив неринкових елементів на економічний розвиток суспільства, якому властива недосконала конкуренція;
   – проаналізувати основні причини, які впливають на добробут у суспільстві, викликають глибоки протиріччя між приватними і загальними інтересами;
   – виявити роль держави у забезпеченні добробуту нації.
   У цій головної праці А. Пігу розробив концепцію економіки добробуту, у який:
   – виокремив соціальний і економічний добробут:
   - економічний добробут – це частина загального добробуту, яка складається із кількості задоволень, що можуть бути оцінені у грошовому еквіваленті;
   - соціальний добробут – це загальний добробут, який включає суму життєвих благ економічного та соціального характеру. До соціальної частині благ А. Пігу включив таки показники якості життя, як умови праці та відпочинку, забезпеченість житлом, умови довкілля, доступність освіти і медичногообслуговування, громадський порядок тощо. Вчений вважав, що основою соціального добробуту є економічний добробут;
   – розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому. А. Пігу стверджував, що за рівнем забезпеченості життєвими благами добробут суспільства набагато вище, ніж добробут окремої особи або соціальної групи. Вчений розумів економічний добробут суспільства як суму добробуту окремих індивідів, що находить відображення у „національному дивіденді” (національному доході). Останній розглядав як показник загального обсягу заробітної плати, рентних платежів, процента і прибутків, отриманих у процесі виробництва;
   – проаналізував проблему узгодженості економічних інтересів різних соціальних верств населення. Це дозволило А. Пігу вийти на такі поняття як суспільний і приватний чисті продукти [49, с. 99 – 100]:
   - під суспільним чистим продуктом розуміється „сукупний приріст національного дивіденду”. Це національний дохід – величина, яка залишається, якщо із річного потоку товарів і послуг відрахувати усі витрати по відшкодуванню витрачених капітальних благ;
   - під приватним чистим продуктом – „приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення”;
   – „вважав національний дивіденд показником не тільки ефективності суспільного виробництва, але й мірою суспільного добробуту” [113, с. 443]. Використовуючи розмір національного дивіденду в ролі показника добробуту, А. Пігу виходив з того, що „національний дивіденд досягає максимуму лише тоді, коли граничний суспільний продукт або, що те ж саме, граничні суспільні витрати на придбання ресурсів у всіх альтернативних застосуваннях однакові” [6, с. 534]. А. Пігу звернув увагу на недосконалість цього показника як вимірника національного добробуту;
   – обгрунтував залежність економічного добробуту від:
   - розміру національного доходу. Його збільшення створює умови для підвищення рівня добробуту „найбільшої кількості людей”;
   - способу розподілу національного доходу між членами суспільства. Досліджуючи різні способи розподілу національного доходу, А. Пігу розвивав принцип „найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. На думку вченого, максимум добробуту можна досягнути шляхом більш рівномірного розподілу доходів, хоча це може негативно вплинути на накопичення капіталу і виробничу енергію;
   – досліджував відносини розподілу національного доходу між окремими особами, соціальними групами і суспільством в цілому. А. Пігу виходив з того, що національний дохід підпадає під дію принципу спадної корисності. В результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств суспільства зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих;
   – обгрунтував вплив на динамічність економіки реального світу, якій властива недосконала конкуренція, саме неринкових сил. Вони, стверджував А. Пігу, порушують досконалість ринкового механізму і спричиняють розбіжності між приватними і суспільними інтересами. До них А. Пігу відніс: монополії та „зовнішні ефекти”.
   - виникнення монополій, стверджував А. Пігу, викликає зростання цін і зниження інвестицій, що знижує майбутній національний дивіденд (національний дохід”). На думку вченого, це виправдовує втручання держави в економічне життя;
   - „зовнішні, або ж позаринкові ефекти”, вважав А. Пігу можуть приносити суспільству як вигоди, так і втрати. На підставі цього вчений поділив зовнішні ефекти на позитивні і негативні:
   - позитивні – це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукт з тієї причини, що побічні послуги отримує якась третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги” [49, с.251]. (Наприклад, з інвестуванням грошей у будівництво доріг, навчальних закладів та інших престижних будівель підвищуються ціни на земельні ділянки, розташовані поруч);
   - негативні – це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт” [49, с. 253]. До них А. Пігу відніс різні побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб (Приклад, побудувавши собі дім, людина затінила вікна будинку напроти, що шкодить здоров’ю людей, які живуть у тому домі);
   – проаналізував дві форми державного втручання в економіку: пряму і непряму:
   • пряме втручання включає державний контроль над цінами і обсягами виробництва. Необхідність прямого втручання держави в економіку А. Пігу тимчасово допускав у зв’язку з надмірним посиленням монополії;
   • непряме (опосередковане) втручання використовує лише податки і субсидії;
   – пропонував введення прогресивного оподаткування. А. Пігу висунув ідею помірного перерозподілу факторних доходів через активну податкову політику держави. Використовуючи принцип „найменшої сукупної жертви” вчений прагнув обґрунтувати необхідність установлення прогресивної системи податків (ставка оподаткування має зростати зі збільшенням розміру доходу), введення відчутного податку на спадщину
   – розглядав проблему зайнятості (безробіття). А. Пігу обгрунтував неминучість періодичних змін темпів зростання сукупного доходу і рівня зайнятості. Вчений стверджував, що зайнятість залежить від реальної заробітної плати і від реального попиту на працю;
   – висунув ідею касових залишків, яка зараз широко використовується у сучасній неокласичній теорії під назвою „ефект Пігу”. Цей ефект виникає у випадку, коли рівень доходів людей скорочується повільніше, ніж спадають ціни. У цьому випадку реальні доходи зростають, збільшуючи сукупний попит і випуск. В цій ідеї центром аналізу стали мотиви нагромадження готівкових грошей в касах фірм і домогосподарств. Прагнення зберігати частину доходів у грошовій формі розглядається як важлива умова відновлення рівноваги. Цю ідею А. Пігу використав у якості одного із спонтанних ринкових механізмів збільшення зайнятості в умовах значної депресії, вказуючи на зростання реального доходу у випадку, коли номінальна заробітна плата скорочується повільніше, ніж падають ціни. Вчений показав, що у цьому випадку реальна заробітна плата зростає, збільшуючи сукупний попит і випуск (і, тим самим, зайнятість).