1. Методологічні основи неокласичної економічної теорії

   Неокласична економічна теорія – один із сучасних напрямів економічної думки – сформувалась в 90-х рр. ХІХ ст. Свій розвиток вона розпочала на другому етапі маржиналістської революції і пов’язана з творчістю представників кембріджської та американської шкіл, які (на відміну від представників класичної політичної економії) відмовилися від розгляду глобальних економічних проблем ринкової економіки на користь виявлення закономірностей оптимального господарювання.
   Методологічною основою неокласичної економічної теорії стали:
   – ідеї економічного лібералізму і „чистої теорії”;
   – маржинальні принципи системного аналізу рівноваги на мікроекономічному рівні за умов вільної конкуренції.
   Для аналізу і оцінці економічних явищ і процесів з боку окремих суб’єктів господарської діяльності були задіяні кількісні методи дослідження, що дало змогу широко використати математичний апарат.У зв’язку з тим, що представники неокласичного напряму основну увагу почали приділяти мікроекономічному аналізу, із предмету економічної науки аж до 30 рр. ХХ ст. випали дослідження на макроекономічному рівні, проблеми росту і розвитку всієї економіки.
   Об’єктом дослідження економічної науки стала:
   – так звана „чиста економіка”. Суть чистої економіки полягає в тому, що вона вимагає абстрагуватися від історичних і національних форм, від типів і форм власності. Представники класичної і неокласичної школи були прихильниками збереження чистої економічної теорії. Вони пропонували дослідникам „триматися чистого знання”, „чистої теорії”, тобто відказатися від ідеологічних та інших неекономічних оцінок у економічному аналізі;
   – сфера обміну. Безпосередньо виробництву відводиться другорядна роль, вирішальною сферою аналізу суспільного відтворення визнається обмін і розподіл. Щоби бути точними, слід зазначити що, неокласики, використовуючи функціональний підхід, об’єднали сферу виробництва та розподілу і обміну як дві рівноправні сфери в об’єкт цілісного системного аналізу на основі граничних економічних величин.
   Предметом дослідження неокласичної економічної теорії стала:
   – оптимальна поведінка суб’єктів господарської діяльності в умовах обмеженості ресурсів з метою більш повного задоволення людських потреб;
   – проблема визначення найзагальніших закономірностей раціонального господарювання за умов вільної конкуренції, обґрунтування природних законів, покладених в основу формування цінності (ціни) товару, прибутку і заробітної плати, а також розподілу доходів у суспільстві, що дало змогу визначити найважливіші принципи рівноваги економічної системи;
   – суб’єктивна мотивація економічної діяльності „економічної людини” (споживача, підприємця, найманого робітника), яка намагається максимізувати вигоду і мінімізувати витрати.
   Конкретизацією такого підходу стало:
   – використання граничних, або додаткових (прирісних), величин, за допомогою яких визначають ефект, отриманий від додаткової одиниці споживання (що втілилося в концепції граничної корисності) або витрати факторів виробництва (праці, капіталу, землі), що утілилося у теорії граничної продуктивності;
   – ігнорування визначення вартості товарів суспільно необхідними витратами виробництва. Вони стверджують, що цінність визначається у сфері обігу ступенем корисного ефекту конкретного блага, тобто на основі суб’єктивної оцінки споживачем певного блага при його купівлі;
   – розмежування сукупної корисності конкретного блага (зокрема, всього запасу води), або всього доступного окремій людині кількості блага, з одного боку, і корисності останньої одиниці з цього запасу або з цієї доступної кількості для конкретної людини (граничної корисності) – з іншого.