3.2. Сутність та економічні концепції соціал-реформізму

   Формування соціал-реформізму як правореформістської течії соціалістичної економічної думки, розпочалося з перегляду основних положень марксистської економічної концепції. Визнаними теоретиками даної течії на кінці ХІХ – початку ХХ ст. були Е. Бернштейн (1850 – 1932), К. Каутський (1854 – 1938) та Р. Гільфердінг (1887 – 1941).
   Економічні ідеї соціал-реформізму були започатковані у творах визнаного марксиста, лідера німецьких соціал-демократів Е. Бернштейна. В книзі “Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії” (1899) знайшли відображення методологічні підходи та теоретичні положення, засновані на докорінному перегляді марксистського вчення, новому розумінні суті робітничого руху, стратегії та тактики побудови соціалістичного суспільства.
   Вважаючи, що марксистська політична економія є наукою тенденційною, так як вона стоїть на класових, партійних позиціях і внаслідок цього не може об'єктивно і неупереджено здійснювати аналіз економічних явищ і процесів, Е. Бернштейн вважав, що подальший її розвиток і удосконалення повинні розпочатися із її критики. В процесі цієї критики він, фактично, здійснив ревізію:
   1. Методологічних основ марксизму. Е. Бернштейн вважав, що в історичному матеріалізмі надто багато схематичності та надуманості і навіть помилковості, а в концепції об'єктивних економічних законів вбачав недооцінку ролі людини та перебільшення ролі революційного підходу при трактуванні еволюції людського життя. Критичне ставлення було і до діалектичного методу у вивченні суспільних процесів та явищ як такого, що є перешкодою на шляху будь-якого послідовного трактування речей, характерною йому “двозначністю”, “мінливістю” і “ухильністю”. Вчений звертав увагу на необхідність врахування ролі та значення чисельних неекономічних чинників (правові і моральні поняття, історичні та релігійні традиції, вплив географічних та інших факторів, духовні здібності людини тощо) та можливостей еволюційного розвитку людства, яким не приділялось уваги у марксистському вченні.
   2. Теорії вартості та додаткової вартості К. Маркса.Е. Бернштейн стверджував, що поняття “вартість” у тлумаченнях К. Маркса втрачає будь-яке конкретне значення і перетворюється в наукову гіпотезу, а “додаткова вартість” є лише абстрактною формулою, до того ж, такою, яка сама заснована на гіпотезі. Теорія вартості погано узгоджується із практикою і непридатна для пояснення руху цін та заробітної плати, а з теорії додаткової вартості не можна вивести наукові основи для соціалізму.
   На противагу “абстрактній трудовій вартості” Е. Бернштейн вводить поняття “економічної вартості”, створену ним на основі синтезу трудової вартості і граничної корисності.
   3. Теорії капіталістичного нагромадження, абсолютного та відносного зубожіння пролетаріату як провідної соціально-економічної тенденції.
   Використовуючи реальний процес зростання добробуту більшої частини найманих робітників на межі ХІХ – ХХ століть, Е. Бернштейн заперечує існування як абсолютного, так і відносного зубожіння трудящих. Зростання чисельності та розмірів великих підприємств не спричиняє витіснення та відмирання дрібного виробництва. Навпаки, велике виробництво може процвітати лише поряд з дрібним. В своїй концепції “стійкості” дрібного виробництва та дифузії власності він вказує на переваги дрібного і середнього виробництва над великим і доказує неправомірність висновків К. Маркса в абсолютному загальному законі капіталістичного нагромадження, щодо нагромадження багатства лише на одному полюсі. Виходячи з цього, Е. Бернштейн розробив теорію демократизації капіталу, в якій, на основі розвитку акціонерних товариств децентралізації та демократизації капіталу, робить висновки про пом’якшення суперечностей капіталізму.
   4. Теорії криз та відтворення К. Маркса. Розвиток монополій, кредитної системи, засобів зв'язку та інформації вчений вважав новими можливостями для подолання анархії ринку та ліквідації кризових явищ у межах капіталістичної системи, яка стає більш організованою і регульованою.
   5. Марксистської теорії революційної трансформації власності та насильницького знищення капіталістичного ладу.
   В противагу даній теорії їм була висунута власна теорія “демократизації капіталу” та мирного переростання капіталізму в соціалізм. На його думку, існуючі ліберальні порядки сучасного суспільства немає потреби розбивати, їх потрібно лише розвивати далі з метою досягнення такого стану суспільства, за якого жоден клас не матиме спеціальних привілей. Становлення політичних і господарських органів демократії, розвиток профспілкового руху та парламентаризму дозволяють зламати абсолютизм капіталізму, а робітникам впливати на ведення індустрії і здійснити мирний перехід до соціалістичного суспільства.
   6. Поняття наукового соціалізму, визначення комунізму як кінцевої мети історичного розвитку.
   Е. Бернштейн вважав, що прийняття конкретних рішень та зобов'язань відповідно до соціалістичних принципів завжди обмежені реальним досвідом, вимогами та інтересами людей. На відміну від К. Маркса, він трактує соціалізм як природну господарську кооперацію, сформовану на основі приватних підприємств та доповнену муніципальною власністю.Стверджуючи, що перехід до соціалізму диктується не економічною необхідністю та законами руху капіталізму, а морально-суб'єктивною свідомістю та політичною волею людей, які формують і прагнуть здійснити на практиці певну мету, вчений розглядав соціалізм як рух у майбутнє, щоденну боротьбу за реформи, демократію та поліпшення становища трудящих.
   Значний внесок в ревізію марксизму вніс відомий економіст-теоретик, лідер німецького й австрійського соціал-демократичного руху К. Каутський. Обґрунтовуючи невідворотність соціалізму як об'єктивного явища, що підготовлене еволюцією людського суспільства, він висуває теорію “імперіалізму”. В ній імперіалізм визначається як особливий вид політики високо розвинутих країн, який разом з монополізацією економіки сприяє поглибленню суспільного характеру виробництва та планомірності господарського розвитку. За даних умов відпадає необхідність у революційних діях пролетаріату та завоюванні влади збройним шляхом. Перехід до соціалізму стає можливим через запровадження демократії та парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.
   Розглядаючи нову економічну політику індустріально розвинутих країн, направлену на розширення і зміцнення свого впливу у світі шляхом узгодження своїх інтересів, К. Каутський обгрунтував теорію мирного “вростання” капіталізму у соціалізм на основі переходу буржуазного суспільства у стадію “ультраімперіалізму”. В процесі еволюції світової економіки, на основі злиття великих галузевих монополій у єдиний всесвітній картель, на його думку, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі. Будуть усунені конкуренція і анархія виробництва, їх замінить планове регулювання. Це призведе до виникнення “організованого капіталізму”, при якому створяться умови для його безмежного розвитку на основі використання досягнень науки і техніки. Можливі кризи надвиробництва він розглядав не як доказ неминучості краху буржуазного суспільства, а як необхідну умову оптимального функціонування його господарського механізму.На думку К. Каутського, марксистське положення про те, що “боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку”, непридатне для розуміння логіки історичного прогресу. Сучасний соціалізм – це не просто суспільна організація виробництва, а, в першу чергу, демократична організація суспільства. Без демократії немає соціалізму. А демократія і класова боротьба – це взаємозаперечуючі явища. Для звільнення праці від капіталістичного гноблення недостатньо завоювати політичну владу. Необхідними є економічні, моральні та інтелектуальні передумови, які мають визріти в рамках існуючого устрою.
   Основним засобом здійснення суспільної перебудови визнавав реформи, виступав за класовий компроміс, перехід до соціалізму мирним шляхом через завоювання більшості у парламенті.
   В історію економічної науки К. Каутський увійшов як теоретик, який одним із перших поставив проблему взаємозв'язку та взаємозумовленості демократії і соціалізму.
   Ліберально-реформістське крило європейської соціал-демократії представляв відомий німецький політичний і державний діяч Р. Гільфердінг (1877 – 1941).У своїй праці “Фінансовий капітал” (1910) науковець вперше зробив спробу дослідження нових тенденцій розвитку капіталізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. Аналізуючи процеси виникнення та еволюції системи капіталістичного кредиту, фінансового капіталу, поглиблення монополізації економіки, поширення акціонерних товариств та розвитку акціонерного капіталу, засновницького прибутку, фіктивного капіталу, він здійснив перегляд ряду важливих положень економічної теорії К. Маркса.
   З точки зору Р. Гільфердінга, нова фаза в розвитку капіталізму є епохою “фінансового капіталу”. Для неї характерною є подальша монополізація промисловості, яка стимулюється зростанням обсягів основного капіталу та прагненням банків до усунення суперництва між підконтрольними їм підприємствами. В процесі концентрації ліквідовується вільна конкуренція і посилюються зв'язки між банковим капіталом і капіталом промисловим. Капітал набирає форму фінансового капіталу.
   Р. Гільфердінг започаткував теорію організованого капіталізму, основу якого становить свідоме і планомірне регулювання суспільного виробництва фінансовим капіталом, який упорядковує виробництво і створює можливості для існування регульованого ринку, забезпечує безкризовий розвиток та формує передумови для економічних трансформацій на шляху становлення господарської демократії.
   Обґрунтовано необхідність державного втручання у сферу грошово-кредитного обігу з метою створення передумов для суспільного контролю над виробництвом та соціальним середовищем.
   Марксистській програмі революційної перебудови капіталістичного суспільства протиставлено концепцію свідомого формування “економічної демократії” на шляху мирного переходу до соціалізму. При цьому обґрунтовується необхідність посилення фабричних союзів, встановлення робітничого контролю над виробництвом, зростання участі робітників в управлінні капіталістичними підприємствами.
   Отже, суть економічного вчення соціал-реформізму полягала у доведенні можливості здійснення соціалізму в рамках капіталістичного господарства шляхом його покращення через цілеспрямовані реформи.
   Саме це вчення виявилося найбільш плідним серед всіх соціалістичних економічних вчень і одержало нині найширше розповсюдження.