4.1. Особливості та еволюція економічного вчення Ж. Ш. Сісмонді

   Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773 – 1842) – відомий французький економіст і історик швейцарського походження, прихильник дрібного товарного виробництва, засновник критичного напряму у політичній економії. Народився в Женеві у сім’ї протестантського пастора. Середню освіту здобув у протестантській колегії. Навчався в місцевому університеті, не закінчивши який, поступив на службу в Ліонський банкірський дім. Загроза революційного терору змусила його переїхати до Англії і згодом – до Італії. У 1800 р. Сімонд Сісмонді повернувся до Женеви, де певний час працював на посаді секретаря торгової палати. Однак незабаром залишив службу і цілком присвятив себе науковій діяльності.
   Економічні погляди С. Сісмонді сформувалися під впливом негативних наслідків промислової революції: витіснення робітників машинами, нестерпних умов праці на виробництві, розорення дрібних товаровиробників, загострення соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці.
   Спираючись на теоретичні основи класичної школи, С. Сісмонді виступав з науковою критикою капіталістичної системи господарювання, вказував на необхідність її реформування. Його погляди являють собою своєрідне поєднання дрібнобуржуазного романтизму з науковими економічними ідеями класичної школи. На думку вченого, ідеальним устроєм суспільства є дрібне селянське виробництво, де праця і капітал поєднані, а виробництво підпорядковане споживанню. Економічний романтизм С. Сісмонді проявився у міркуванні про устрій суспільства, який здатний „забезпечити як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій” [58, c. 148].
   Найважливіші економічні ідеї С. Сісмонді знайшли відображення у працях „Про комерційне багатство, або Принципи політичної економії у їх застосуванні до торговельного законодавства” (1803), „Нові начала політичної економії, або Про багатство стосовно народонаселення” (1819), „Нариси політичної економії” (1837).
   У розвитку економічних поглядів С. Сісмонді вирізняють два етапи. На першому етапі він пропагував ідеї класичної політичної економії щодо економічного лібералізму, вільної конкуренції і торгівлі, що знайшло відображення у його першої праці (1803). Досліджувавши процес ліквідації старих соціальних відносин, економічною базою яких було дрібне виробництво, він вимагав припинення цього процесу.
   На другому етапі вчений уже різко засуджував основи класичної школи, вільну конкуренцію, критикував протиріччя капіталістичного виробництва, обґрунтовував необхідність державного втручання в економічні процеси, проведення реформ, повернення до дрібного селянського виробництва. Це знайшло відображення у двох останніх його працях (1819 та 1837 рр.).
   У своїх працях С. Сісмонді:
   – дає відмінне від А. Сміта і Д. Рікардо визначення предмету політичної економії. На думку С. Сісмонді, „...матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави, постає предметом політичної економії” [58, с. 148]. Науковець змішував політичну економію з економічної політикою, ігнорував вивчення об’єктивних економічних явищ, закономірностей їх розвитку. Вважав, що завданням політичної економії є вивчення того, як держава має керувати виробництвом, обігом і розподілом багатства. С. Сісмонді стверджував, що політична економія „моральна наука”, яка може привести до мети лише тоді, коли прийнято до уваги почуття, потреби та пристрасті людей. Тому „...ми називаємо політичної економією управління народним багатством” [58, с. 150];
   – виступав проти методу А. Сміта і Д. Рікардо, докоряючи їм у тому, що вони абстрагують багатство від людини, тоді як мета багатства – задоволення її потреб. В якості вихідного пункту дослідження, С. Сісмонді взяв виробництво і споживання ізольованої людини – Робінзона;
   – був прихильником трудової теорії вартості. Вслід за А. Смітом і Д. Рікардо вчений визначає вартість товару працею, розглядає її як єдине джерело багатства. С. Сісмонді, як і його попередники, не досліджував субстанцію вартості, двоїстий характер праці, що містить товар. Мінову вартість товару вчений визнавав як витрати праці на його виробництво. При визначенні величини вартості, С. Сісмонді звернув увагу на протиріччя між споживної вартістю і вартістю. Розв’язуючи проблему величини вартості, він стверджував, що при капіталізмі ця величина зводиться до необхідного часу, який характеризував як час, витрачений за середніх умов;
   – досліджував гроші як необхідний продукт розвитку товарно-грошових відносин.  С. Сісмонді вважав, що гроші мають свою внутрішню вартість. На відміну від Д. Рікардо, вчений розрізняв паперові і кредитні гроші;
   – проаналізував можливість знецінення паперових грошей, виникнення інфляції в результаті переповнення сфери обігу надлишковими паперовими грошима;
   – характеризував капітал як виробничі запаси (частину багатства), які приносять прибуток. С. Сісмонді розглядав капітал як фактор виробництва і ототожнював його із засобами виробництва. Нагромадження капіталу науковець пов’язував із доброчесністю підприємців, їхньою ощадливістю. Як і А. Сміт, він виокремлював основний і оборотний капітал;
   – розвинув теорію прибутку. С. Сісмонді визначав прибуток по різному. З одного боку, як дохід підприємця, який вважав відрахуванням від продукту праці найманого робітника. „Прибуток підприємця, – писав він, – часто є не що інше, як пограбування найманих робітників” [58, с. 38]. А з іншого, – як результат продуктивності самого капіталу тобто як винагороду за ощадливість підприємця;
   – дотримувався поглядів фізіократів на концепцію ренти. Розглядаючи ренту як дарунок землі, винагороду природи за виробничу діяльність, С. Сісмонді висунув думку, відмінну від Д. Рікардо про те, що гірші землі ренти не приносять. Він стверджував, що і гірші земельні ділянки не використовуються без платежу ренти;
   – піддав сумніву існуючу систему розподілу доходів, протиставляв трудові доходи нетрудовим. С. Сісмонді вважав, що добробут суспільства залежить не стільки від розвитку його продуктивних сил, скільки від справедливого розподілу створеного багатства. Він стверджував, що капіталізм – це суспільство, де багатство зосереджено в руках великої буржуазії і зумовлює півбідне становище трудівників. На думку С. Сісмонді, тільки в умовах дрібного товарного виробництва стає можливим подолати бідність і забезпечити добробут;
   – вважав, що низький рівень заробітної плати при капіталізмі пов’язаний з існуванням специфічних капіталістичних відносин. С. Сісмонді вказував, що безробіття тисне на рівень заробітної плати, тягне його вниз. На його думку, заробітна плата має бути рівною всій вартості продукту праці найманого робітника;
   – вбачав наявність прямої залежності між зростанням населення і заробітною платою. С. Сісмонді пропонував обмежити збільшення населення рамками доходу і закликав церкву до засудження шлюбів серед робітників, якщо народження дітей не забезпечено достатніми доходами батьків;
   – досліджував проблеми відтворення і криз. С. Сісмонді виходив із того, що метою капіталістичного виробництва є споживання, саме воно панує над виробництвом і його визначає. Він вважав, що суспільство зацікавлено у тому, щоби праця регулювалась попитом, щоб усі товари мали збут, і щоб не постраждав жоден виробник. Держава має регулювати ці процеси і у випадку виникнення розбіжностей в інтересах суспільства та окремих виробників, ефективно їх усувати. Суперечність між виробництвом і споживанням вчений розглядав як основну суперечність капіталізму. Такої суперечності, на думку С. Сісмонді, не існує в ізольованому господарстві Робінзона, не існує її й у дрібному товарному виробництві;
   – вважав, що суперечність між виробництвом і споживанням у капіталістичному суспільстві проявляється в труднощах збуту товарів, в кризах. Всупереч „закону Сея”, що товари обмінюються на товари, С. Сісмонді стверджував, що товари купуються на доходи. Розглядаючи вартість, подібно А. Сміту, як суму доходів, він зробив висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Якщо зменшаться доходи, то відповідно зменшиться і попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою;
   – стверджував, що із розвитком капіталізму відбувається звуження внутрішнього ринку. Звуження ринку С. Сісмонді пов’язував з двома причинами. Перша – скорочення доходів робітників, а отже, і попиту на споживчі товари у зв’язку з тим, що частина їх витискується з виробництва машинами. А із зростанням безробіття знижується ціна і попит на робочу силу на ринку праці. Друга – зменшення попиту з боку підприємців, які частину свого доходу, що мала бути використана на споживчі потреби підприємства, нагромаджують. На основі цього стає неможливим реалізація на внутрішньому ринку частини суспільного продукту;
   – вбачав, що скорочення внутрішнього ринку та виникнення криз відбувається також і через те, що капіталізм руйнує дрібне виробництво.
   Вихід із кризи надвиробництва, спричиненої недоспоживанням, на думку С. Сісмонді, можливий лише на основі припинення розвитку капіталізму, повернення до дрібнотоварного виробництва, при забезпеченні справедливого розподілу доходів.
   Ідеї С. Сісмонді були критично проаналізовані і використані багатьма вченими-економістами, сприяли подальшому розвитку соціалістичних ідей у робітничому русі в європейських країнах.