2.1. Економічне вчення Ж. Б. Сея

   Жан Батист Сей (1767 – 1832) – відомий французький вчений-економіст, професор, представник класичної політичної економії. Народився він в сім’ї ліонського купця . Освіту здобув в Англії. Був службовцем у конторі страхового товариства в Парижі. Брав участь в буржуазній революції у Франції. У 1794 – 1799 рр. працював головним редактором паризького журналу. У 1799 р. став чиновником департаменту фінансів Франції. У 1818 р. Ж. Б. Сей заснував кафедру промислової економіки при французькій консерваторії мистецтв та ремесел, де читав „Курс індустріальної економіки”. З 1830 р. і до останніх років свого життя вчений очолював кафедру політичної економії в університеті Коллеж де Франс (Париж).
   Економічні погляди Ж. Б. Сея сформувались під впливом праць А. Сміта, ідеї якого були ним творчо поглиблені і збагачені. Ж. Б. Сей вів дискусії з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Аналізуючи і коментуючи вчення свого англійського вчителя, Ж. Б. Сей став засновником власної школи економічної думки в класичній політичній економії у Франції.Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки.
   Свої економічні ідеї Ж. Б. Сей виклав у таких основних працях: „Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства” (1803), „Англія та англійці” (1814), „Катехізис політичної економії” (1817), „Повний курс політичної економії” (1828 – 1829).
   У своїх працях Ж. Б. Сей:
   – обмежував предмет політичної економії позитивною стороною. Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив’язати абстрактну теорію до практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченого-економіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такий-то факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати якийсь порад и щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;
   – виклав своє бачення предмета політичної економії. Ж. Б. Сей визначив політичну економію як науку про закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства. Економічні закони розглядаються так само як і закони природи. Вони об’єктивні, не встановлюються і не створюються людьми, а випливають з природи речей. Маючи універсальний характер, вони не знають кордонів, керують суспільством і суворо карають тих, хто діє всупереч них;
   – висловив свою думку з приводу метода політичної економії. Ж. Б. Сей вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний (логічне висновування від поодиноких випадків до загального висновку, від окремих фактів до узагальнених) і дедуктивний (логічне висновування від загальних положень до поодиноких випадків, від загального до особливого, конкретного);
   – завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю. Ж. Б. Сей вважав, що продуктивною є будь-яка праця, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи, капіталу та праці людей і має корисні результати. Праця (лікаря, вчителя та ін.) у сфері послуг хоча і не створює матеріальних благ, є продуктивною, сприяє розвитку виробництва. Нематеріальні продукти корисні для людей, мають так само мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти;
   – не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його „хибний висновок” стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Ж. Б. Сей наголосив, що корисність є „першоосновою цінності”. Розвиваючи „теорію корисності”, Ж. Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність. Остання розглядається як мірило корисності. Вчений обстоював думку про те, що „ціна предмета слугує...правильною вказівкою корисності, яку люді визнають у предметі”, якщо не було впливу інших обставин [56, с. З1];
   – обгрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, у якої Ж. Б. Сей підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва – праця, капітал і земля – формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв праці), прибуток підприємців (власників капіталу), ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками цих факторів існує гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва;
   – визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. Ж. Б. Сей відзначав, що з допомогою машин відбувається зменшення затрат праці та збільшення обсягів виробництва корисних речей. Машина, на його думку, з початку витісняє робітників, а потім викликає зростання зайнятості і приносить їм „найбільшу користь”, здешевлюючи виробництво продукції. Через це робиться висновок, що робітничий клас більше за інших зацікавлений в технічному вдосконаленні виробництва;
   – розглядав підприємців як ключовий чинник економічного розвитку, що здатний взяти на себе відповідальність за „всі шанси успіху чи невдачі виробництва” [56, с. 56]. Ж. Б. Сей вважав їх ініціативними діловими людьми, здатними до новаторства, носіями технічного прогресу. На його думку, підприємець має бути „людиною заможною, відомою своїм розумом, розсудливістю, любов’ю до порядку, чесністю тощо” [56, с. 57]. Саме ці та інші обставини, на думку вченого, „обмежують кількість осіб, які пропонують свою працю як підприємці”;
   – відокремлював власників капіталу від підприємців, зазначаючи, що прибуток підприємця складається, як правило, з двох частин. До першої частини Ж. Б. Сей відносив промисловий прибуток, або процент на капітал, що акумулюється за допомогою часу, виробництва та ощадливості. До другій – підприємницький дохід, або прибуток від використання капіталу як винагорода за „промислові здібності, талант, дух порядку та управління” [56, с. 56];
   – розробив теорію ринків, яка пізніше одержала назву „закон ринків”, або „закон Сея”. Суть цього закону в тому, що виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в споживанні (попит) на них завдяки необхідності покривати витрати виробництва. Якщо коротко, то пропозиція створює відповідний їй попит. У своїх міркуваннях Ж. Б. Сей виходив з того, що оскільки в ринковій економіці відбувається обмін продуктів на продукти, а кожний продавець виступає водночас і покупцем, то сукупний попит і сукупна пропозиція – взаємозалежні.
   – обґрунтував на ґрунті „закону ринків” можливість безкризового розвитку ринкової економіки. На думку Ж. Б. Сея, надвиробництво стає неможливим тому, що в масштабі суспільства пропозиція і попит завжди урівноважуються. Збут для продуктів створюється самим виробництвом. „Кожний продукт з моменту свого вироблення, створює збут для іншихпродуктів на повну суму своїй цінності” [56, с. 43]. Водночас вчений допускав можливість порушення пропорцій між попитом і пропозицією на окремих товарних ринках, розглядав досягнуту рівновагу між ними лише в середньому як тенденцію. Згідно міркувань Ж. Б. Сея, якщо окремі товари не продаються, то це означає, що їх вироблено надто багато, або інших товарів вироблено менше, ніж потрібно. Для того, щоб продати товари, яких вироблено занадто багато, необхідно збільшити виробництво дефіцитних товарів. Їх додаткова пропозиція збільшить попит на інші товари.
   З самого початку навколо „закону ринків” виникла дискусія, яка не завершена і сьогодні. Критики цього закону вважають, що він повністю справедливий лише в бартерній економіці або в економіці, в якій гроші не грають ніякої самостійної ролі і слугують тільки для цілей виміру вартості і обміну товарів і послуг. Дійсно, якщо „продукти купуються за продукти”, то загальне перевиробництво товарів неможливо. Однак, як тільки приймається до уваги той незаперечний факт, що гроші слугують також засобом збереження цінності (а це означає, що існує грошовий ринок і процент, зміни якого поступово урівноважують попит на гроші і пропозицію грошей), то ситуація в економіці стає більш складною. За умов існування надлишкового попиту на гроші виникає можливість загального надвиробництва (надлишкова пропозиція) всіх не грошових товарів. З часом надлишковий попит на гроші буде усунутий або зростанням процентної ставки, або зменшенням сукупної пропозиції, або зниженням цін. Але, поки цього не відбудеться, надвиробництво товарів може зберігатися.