1.3. Економічне вчення Т. Мальтуса

   Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834) – священик, професор, відомий вчений, представник англійської класичної політичної економії. Народився поблизу Лондона у сім’ї англійського дворянина. У 1788 р. він закінчив Джезус-коледж Кембріджського університету, став англіканським пастором в Олбері. З 1805 р. і до кінця життя Т. Мальтус – завідувач кафедри сучасної історії та економії в коледжі Ост-Індської компанії.Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у таких його найбільш відомих працях як „Дослідження про закон народонаселення” (1798), „Дослідження про наслідки хлібних законів” (1814), „Дослідження про природу і зростання ренти” (1815), „Основи політичної економії” (1820), „Міра цінності” (1823), „Визначення в політичної економії” (1827). Усі праці Т. Мальтуса полемічні, основним його опонентом був Д. Рікардо, який до поглядів Т. Мальтуса ставився скептично.
   Вивчаючи демографічні проблеми суспільства, Т. Мальтус заснував і збагатив багато теорій класичної політичної економії. Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.У теорії народонаселення Т. Мальтус заклав ідею залежності добробуту суспільства від чисельності і темпів приросту населення. Вона зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум.
   Теорія народонаселення базується на наступному:
   – теорії рівноважного стану;
   – закону спадної родючості ґрунтів, що розробив Анн Тюрго;
   – біологічного закону розмноження;
   – закону спадної віддачі ресурсів, який сам сформулював.
   Згідно теорії рівноважного стану:
   – суспільство знаходиться у рівноважному стані, якщо виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідною чисельністю населення;
   – при порушенні у суспільстві цієї рівноваги підключаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають його до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинно втручатись і регулювати самий процес зростання народонаселення. Для стримання процесу зростання населення Т. Мальтус пропонував використовувати економічні важелі та різноманітні превентивні заходи – примусові та упереджувальні;
   – ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції.
   Розвиваючи закон спадної родючості ґрунтів А. Тюрго, згідно якого кожне додаткове вкладення праці й капіталу в обробіток землі з певного моменту супроводжується зниженням додаткової врожайності, Т. Мальтус дав йому своє трактування. За міркуванням вченого, суть закону спадної родючості землі полягає в тому, що додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі за певною межею не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, їх ефективність, навпаки, знижується. На підставі цього Т. Мальтус зробив висновок, що земля не зможе прогодувати населення планети, яке швидко зростає.
   Згідно біологічного закону розмноження, збільшення засобів існування сприяє розмноженню живих істот і навпаки, зменшення засобів існування – стримує. На думку Т. Мальтуса, існує „постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускається кількістю засобів існування, що знаходяться в їх розпорядженні” [36, c. 113]. Виходячи з біологічного закону розмноження, здатність рослин і тварин до безмежного розмноження стримується нестачею місця для проживання і харчів. З точки зору цього закону надлишок населення об’єктивно приречений на злидні, голод та вимирання.Суть сформульованого Т. Мальтусом закону спадної віддачі ресурсів полягає в тому, що в умовах обмеженості можливостей кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів (капіталу, праці, землі) за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Таке має місце і тоді, коли приріст всіх ресурсів відбувається непропорційно. Вирощуючи, наприклад, пшеницю, фермер з 1 га землі без культивації ґрунту отримує 30 ц зерна. Перший обробіток ґрунту дасть змогу підняти урожай до 40 ц з 1 га; другій – до 45, третій – до 48, четвертий до 50. Подальший обробіток забезпечить незначну, навіть нульову віддачу, отже, внесок у продуктивність землі знизиться.
   Зменшення приросту продукту пов’язується з тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом інших. Отже, згідно цього закону зростаюча віддача ресурсів, тобто зростання їх корисного ефекту, можлива лише за умов їх якісного поліпшення і зростання ефективності виробництва.
   На основі теорії народонаселення Т. Мальтус сформулював однойменний закон, який на його думку, є загальним, великим і вічним, та тісно пов’язаним із людською природою. Суть закону народонаселення полягає в тому, що за сприятливих обставин, зростання населення відбувається у геометричній прогресії, тоді як засобів існування – в арифметичній. За розрахунками Т. Мальтуса, якщо населення буде зростати кожні 25 років у 2 рази (в геометричній прогресії – 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256 ), а виробництво продовольства – в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 ), то в результаті через два сторіччя кількість населення буде співвідноситись до засобів існування як 256 до 9, через три сторіччя – як 4096 до 13, а по завершенню 2000 років це відношення було б безмежним і незліченим [36, c. 14].
   Графічне відображення цього закону подано на рис. 1. На осі ординат представлено зростання народонаселення і продовольства, а на осі абсцис – роки. Використовуючи розрахунки Т. Мальтуса отримуємо дві лінії. Лінія ОА характеризує зростання народонаселення, лінія ОВ – зростання продуктів харчування. У першому і другому році вони майже співпадають, а потім дуже швидко віддаляються одна від однієї.

   Виходячи з міркувань Т. Мальтуса,
   головна і постійна причина бідності – у несприйманні суспільством природних законів і в людських пристрастях, у надмірно швидкому розмноженні людей;
   розв’язання проблеми бідності не залежить від суспільної системи,
   способу розподілу майна, допомогти не можуть ніякі революції і соціальні реформи;
   подолати бідність можна лише за рахунок скорочення чисельності населення, регулювання природної рівноваги між кількістю населення і відповідними засобами існування. Засобами проти надмірного розмноження можуть бути або „моральне приборкання” (свідоме утримування від шлюбів незаможних, відмову бідного населення від народжування дітей ), або – пороки і всілякі нещастя (виснажлива праця, голод, злиденність, хвороби, стихійні лиха, епідемії, війни тощо).
   Теорія народонаселення Т. Мальтуса була сприйнята в суспільстві неоднозначно. Одні економісти її критикують, називають цинічною, людиноненависницькою, недостатньо коректною, інши розвивають. Критики (в основному, це марксисти) вважають, що теорія Т. Мальтуса сфальсифікована:
   – геометрична прогресія виводиться із статистичних даних зростання населення у США в ХVI – XVIII ст. Вона ігнорує те, що зростання відбувалося насамперед за рахунок імміграції з Європи, а не народжуваності;
   – арифметична прогресія зорієнтована виключно на екстенсивні можливості у зростанні виробництва предметів споживання, і не враховує досягнення науково-технічного прогресу у землеробській галузі.
   Вчення Т. Мальтуса щодо народонаселення отримало назву мальтузіанство, а її сучасних прихильників називають неомальтузіанцями. Спираючись на статистичні дані сучасні мальтузіанці стверджують, що ситуація у світі постійно погіршується. Ще сто років тому чисельність населення Землі була трохи більше 1,5 мільярда, а у 2007 р. – становила майже 6,6 мільярда, тобто зросла майже вчетверо. Найбільше жителів в Китаї (приблизно 20%, або 1,3 мільярда) та Індії (17% – 1,1 мільярда).
   За даними Німецького фонду світового народонаселення, через шість років людство вперше перейде 7-мільярдний рубіж. За прогнозами експертів ООН, до 2025 р. на планеті житиме 7,9 мільярда жителів, а до 2050 р. їхня чисельність сягне 9,1 млрд. Щодня на світ з’являються 365 тисяч малюків, 57% їх народжуються в Азії, 26% – в Африці, 9% – у Латинській Америці, 5% – у Європі, 3% – у Північній Америці і менш ніж 1% – в Австралії та Океанії. Половина щорічного приросту припадає на шість країн: Індію (21%), Китай (12%), Пакистан (5%), Нігерію (4%), Бангладеш (4%) та Індонезію (3%). Тобто, найбільший приріст населення відбувається в тих країнах, де люди не можуть забезпечити нове покоління всім потрібним.
   На думку неомальтузіанців, треба негайно обмежити процес зростання народонаселення. Вважається, що є тільки два шляхи, які можуть стримати процес зростання населення. Перший – великий підйом смертності (СНІД, загроза війни з використанням зброї масового знищення, штучно викликаних епідемій, екологічних катастроф тощо). Альтернативний шлях – зменшення народжуваності. Це головне завдання державної політики зайнятості, спосіб саморегуляції, причому більш гуманний. Китай, наприклад, пішов саме таким шляхом; тут завдяки тому, що діє державна програма скорочення народжуваності, у відповідності з якою проводиться лінія „Одна дитина в родині”, коефіцієнт народжуваності упав до 1,3. За другу і кожну наступну дитину треба заплатити державі разовий податок в розмірі 30 тис. юаней (приблизно $3600). Крім цього, починаючи з другої дитини, у батьків збільшується на 5% податок і до робочого графіка на підприємстві додається півтори години неоплачуваного часу. Однак, в деяких селах діє закон, згідно якого якщо перша дитина – дівчинка, то можна народжувати наступного малюка без податку – до появи сина”. В Індії також почали здійснювати національну програму планування родини.
   Досліджуючи проблеми народонаселення, Т. Мальтус зробив суттєвий внесок в теорію вартості, теорію заробітної плати, теорію нагромадження, теорію реалізації (недоспоживання), теорію „третіх осіб”.
   У своєї теорії вартості Т. Мальтус:
   – піддав критиці трудову теорію вартості Д. Рікардо, спирався на ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т.Мальтус стверджував, що вартість утворюється всіма факторами виробництва, які витрачаються. До останніх зараховував живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Ідея, за якою величина вартості товару визначається витратами його виробництва, лягла в основу теорії витрат виробництва;
   – прибуток безпосередньо не пов’язував з працею, розглядав як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, частину витрат виробництва. Живу працю найманих робітників вчений трактував як джерело лише заробітної плати, іншої частини вартості товару.
   У теорії заробітної плати Т. Мальтус використовував оплату праці як важливий економічний чинник обмеження приросту населення. Згідно з розробленим ним залізним законом заробітної плати, стабільна рівновага населення у суспільстві підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Необхідність постійного збереження низького рівня заробітної плати в суспільстві, на думку вченого, пов’язана з недопущенням приросту населення та дією закону спадної родючості ґрунтів. В теорії заробітної плати Т. Мальтус стверджував, що природний рівень заробітної плати:
   – може забезпечити найоптимальнішу пропорцію між зростанням населення і збільшенням виробництва предметів споживання. Зростання попиту на працю, стверджував Т. Мальтус, призведе до збільшення заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Створення умов сприятливих для зростання чисельності населення в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці. Результатом цього стане зменшення заробітної плати і обмеження зростання населення в наступному періоді;
   – у різних країнах може суттєво відрізнятися. При цьому в країнах, де найменший фізично необхідний мінімум засобів існування – найгірші умови життя. Для прикладу були взяті Англія, де основу харчування робітників складала пшениця і Ірландія, де основним продуктом харчування була картопля. Виходячи з того, що ринкова ціна пшениці вища від ринкової ціни картоплі, то заробітна плата англійського робітника була вищою, ніж ірландського. Результатом цього, вважав вчений, є „ірландські халупи та лахміття”;
   – визначається не номінальною заробітною платою (абсолютною сумою грошей), яку отримує робітник, а реальною, яка залежить від ціни засобів існування, тобто саме такою кількістю необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою номінальну заробітну плату;
   – не допускає зрівняльності у доходах. Т. Мальтус вважав, що „Рівність не створює достатньо сильного мотиву до праці та не сприяє перемозі над природними лінощами. Неминучою є бідність, до якої дуже швидко має привести будь-яка система рівності”.
   На основі аналізу можливостей збільшення продуктивності сільськогосподарської праці в умовах обмеженості природних ресурсів Т. Мальтус дійшов висновку, що перехід до обробітку гірших ґрунтів внаслідок збільшення чисельності населення став причиною виникнення додаткового доходу (диференційної ренти І) власників більш родючих земельних угідь. Вчений розрізняв диференційну ренту І від диференційної ренти ІІ. Диференційну ренту І вчений визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості. Розглядаючи проблему ефективності використання капіталів у землеробстві, Т. Мальтус обгрунтував існування додаткового доходу, тобто ренти іншого виду – диференційної ренти ІІ. Додатковий дохід другого виду привласнюють ті, хто вкладає капітал, здійснює інтенсифікацію виробництва.
   Аналізуючи спосіб розподілу сукупного продукту та взаємозв’язок між попитом, споживанням і заощадженням, Т. Мальтус виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації, висунув свою теорію реалізації (недоспоживання). Згідно цієї теорії, у межах суспільства, що складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки попит завжди буде недостатнім для придбання усієї маси товарів. Внаслідок цього виникає проблема реалізації тієї частини сукупного продукту, у якій втілено прибуток. Тому Т.Мальтус не поділяв оптимізму „закону ринків” Ж. Б. Сея і визнавав можливість загальних криз надвиробництва, пов’язуючи їх з труднощами реалізації виготовленого продукту.
   Розв’язання проблеми реалізації створеного надлишкового продукту Т. Мальтус пов’язував з теорією „третіх осіб”. Суть теорії „третіх осіб” в тому, що проблеми реалізації та загальних криз надвиробництва за умов капіталізму можуть бути вирішені за рахунок невиробничого споживання так званих „третіх осіб”, до яких були віднесені державні службовці, землевласники, священики, військові. Ці соціальні верстви населення купляють, нічого не виробляючи, і тим самим роблять можливим реалізацію прибутку капіталістів. Вони отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари та послуги.