2. Економічна думка в країнах Стародавнього Сходу

   Перші державні утворення виникли в Стародавньому Єгипті, Месопотамії, Індії та Китаю, що географічно та історично робить їх країнами східного рабства. Особливість його полягає в тому, що основною продуктивною силою тут були селяни-общинники, землероби, вільні ремісники; раби натомість становили незначний відсоток населення, належали в основному державі та використовувалися як домашня прислуга. Вже на Сході в той час відбувалося наростання ринкових елементів в надрах натурального господарства, що в свою чергу призвело до осмислення меж державної, общинної і особистої власності, трактування суті економічних категорій та законів [109, с. 7].
   Деякі найдавніші пам'ятки економічної думки дійшли до наших днів:
   Стародавній Єгипет
   Важливе місце серед історичних пам'яток Стародавнього Єгипту займають повчання, більшість з яких мають форму порад батька синові. Так, наприклад, „Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мірікара” (ХХІІ ст. до н. е.) присвячене абсолютизації божественної влади та визнанню правил людської поведінки та економічних і політичних функції фараона. На думку автора, фараон здійснює централізоване управління владою та контролює виробництво і розподіл.Наступною пам'яткою є „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ – ХVІІ ст. до н. е.), де фараон переконує свого сина в перевагах фаху писаря, здійснюючи розуміння поділу праці. Зміст даного повчання перегукується з сучасністю, коли освіта та навчання стали пріоритетними. Цінність його полягає в тому, що на той час був встановлений обов'язковий перелік занять стародавніх єгиптян, що засвідчує тогочасний рівень поділу праці.
   Процес еволюції давньоєгипетського суспільства відображено в „Реченні Іпусера” (відома копія ХІІІ ст. до н. е.), де описується соціальний переворот, що відбувався в ХХІІІ – ХХІ ст. до н. е. і спричинив розпад централізованої системи управління, здійснивши регламентацію господарського життя та контроль за діяльністю безпосередніх виробників.Автори наголошують на відродженні регулювання господарства через деспотично-бюрократичний механізм, зокрема, доцільно було би встановити систему трудових повинностей для будівництва пірамід, іригаційних систем, підвищення військової могутності держави, тощо [100, с. 56].
   Ці пам'ятки єгипетської писемності дають уявлення про:
   - економічні функції глави держави;
   - організацію праці царських ремісників та землеробів;
   - повинності рабів;
   - суворий облік матеріальних і людських ресурсів;
   - захист приватної власності.
   Месопотамія і Палестина.
   Економічні ідеї старовавілонського царства представлені „Кодексом законів Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н. е.). Відомо, що всіх законів було 282, до нас дійшло тільки 247. Закони Хаммурапі свідчать про розвиненість економічних відносин та відповідне економічне мислення. В них ідеться про:
   1) створення великого царського господарства;
   2) збереження приватної власності, рабоволодіння;
   3) встановлення правових норм, які жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю;
   4) боротьба з лихварством;
   5) заміна натуральної сплати податків грошовою;
   6) впорядкування сімейних відносин.
   Ще однією історичною пам'яткою економічних уявлень стародавніх жителів Палестини та навколишніх країн (Ассірії, Вавілонії, Єгипту, Хетського царства та інших), став Старий Заповіт Біблії, який є збіркою 50-ти книг, написаних відомими авторами в період з ХІІІ до ІІ ст. до н. е. Характерною рисою цієї пам'ятки є:
   - захист інтересів бідних верств населення;
   - засудження лихварства та боргового рабства;
   - заклик до відновлення традицій, норм, звичаїв патріархального життя.
   Ця книга є взірцем господарської етики, яку протягом сторіч будуть використовувати люди здійснюючи відносини в сфері економічної діяльності [109, с. 11].
   Стародавній Китай.
   Стародавній Китай був одним із центрів цивілізації, тому пізнання його економічної думки має важливе значення. Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю сформувалися в VІ до ІІ ст. до н. е.: конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, протягом століть вели жорстку полеміку з багатьох філософських та економічних проблем.
   Засновником конфуціанства був Конфуцій (551 – 497 до н. е.) – (з китайської „мудрець”). Своє вчення він виклав в формі бесід, які були згодом видані під назвою “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”), де узагальнив етико-політичне вчення, що докорінно впливало на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного устрою Китаю протягом більше аніж двох тисяч років.
   Конфуцій навчав своїх учнів теорії природного права, в якій стверджував, що першопричиною світу є бог, який створивши людей, більше не втручається в їхнє життя, тому людське суспільство розвивається за власними законами, регулюється державним правом. Правитель держави повинен дотримуватися конфуціанських етичних норм і принципів гуманізму.
   Конфуціанство закликало правителя:
   - управляти народом не на основі законів і покарань, а за допомогою добропорядності, прикладом високоморальної поведінки, на основі звичайного права;
   - не обтяжувати народ важкими податками і повинностями;
   - виправдовувати становий поділ суспільства, існування рабства;
   - підвищувати морально-етичні норми та запроваджувати програму морального вдосконалення людини.
   Подальший розвиток конфуціанство отримало в поглядах Мен-цзи (372 – 289 до н. е.), який виправдовував протилежність між розумовою та фізичною працею та пов'язував соціальну нерівність з “небесною волею”. Водночас Мен-цзи виступав на захист інтересів селян, закликаючи до відновлення общинного землекористування та проти посилення рабовласницького гніту.
   Центральне місце в його соціально-економічній концепції займає ідея активного втручання держави в господарські справи. Розробив проект земельної реформи, яка включала спільність та відокремленість земельних наділів сільськими общинами.
   Значний вплив на розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю справила школа легістів, виникнення якої пов'язане з боротьбою з конфуціанством. Найвідомішими представниками легізму були Лі Куй (424 – 386 до н. е.) і Гунь Сунь Ян (390 – 338 до н. е.).
   Легісти відводили велику роль:
   1) законам в управлінні державою та були прихильниками політичної централізації;
   2) ідеї державного регулювання товарних цін на продукцію сільського господарства через збільшення пропозиції на ринку продовольства за державними цінами;
   3) залученню до примусової праці нероб;
   4) введенню єдиного земельного податку;
   5) забороні спекуляції зерном;
   6) впровадженню державної монополії на виробництво і торгівлю залізом і сіллю;
   7) запереченню культури у всіх її проявах;
   8) зневажанню твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм.
   З критикою конфуціанства виступав Мо-цзи (473 – 381 до н.е.) та його прихильники моїсти, які заперечували становість та привілеї знаті, проповідували природну рівність людей.
   Моїсти наголошували на:
   1. Всезагальному виробництві.
   2. Участі людей в фізичній праці.
   3. Розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.
   Паралельно з конфуціанством розвивався даосизм – як напрям теоретичних узагальнень старокитайських мислителів, який вплинув на еволюцію господарської практики Стародавнього Китаю. Основні ідеї даосизму викладені в книзі “Дао де цзин” (VІ – V ст. до н.е.), автором якого є Лао-дзи.
   Найважливішою характеристикою даосизму є:
   - природність, невтручання в економічні явища та процеси;
   - помірність та відмова від багатства і боротьби. Вчення Лао-дзи відрізняється певним утопізмом оскільки згідно його міркувань: в основі суспільного розвитку лежить небесне “дао”, як першооснова і сутність людського буття, що заперечує державне регулювання, пропагує принципи невтручання в суспільний розвиток, засуджує соціальну нерівність, заперечує теоретичні знання та можливості людського пізнання, ідеалізує первісний природний стан речей.
   Автори збірника трактатів “Гуань-цзи”, написаного в ІV ст. до н. е. в Стародавньому Китаї розглядали здебільшого питання державного регулювання ринку з метою забезпечення стабільності і порядку в країні. В цій збірці трактатів, правителю рекомендується впливати на внутрішні ціни через масову закупівлю товарів в період, коли вони дешеві і створювати накопичувальні фонди, щоб при нестачі товарів і дорожнечі випускати їх на ринок та збивати ціни.
   Для регулювання економіки в цілому автори трактату проповідували:
   - введення пільгових кредитів землеробам;
   - заміну податків безпосередньо на залізо та сіль.
   Автори “Гуань-цзи” знайшли зворотну залежність між ціною товарів і грошей: при дорогих грошах, речі стають дешевшими та з'являється можливість використовувати це для підтримки економічної рівноваги.
   Для цього рекомендувалося здійснювати нормовану емісію грошей. Ідеї цього колективного трактату містять деякі протиріччя, зокрема деякі з них заслуговують на увагу і сьогодні. Наприклад, золото, перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими є передусім матеріальні блага (товари).
   При цьому, з одного боку, золоту відводилася роль грошей, а з іншого – золото оголошувалося товаром. Праця була проголошена джерелом багатства держави. Розуміння деяких закономірностей, властивих товарно-грошовим відносинам, які розвивалися в Стародавньому Китаї, дозволило авторам цього трактату запровадити деякі інструменти стабілізації натурального господарства.
   Стародавня Індія.
   Староіндійську економічну думку викристалізовано з міфологічного та релігійного мислення, де основні економічні уявлення торкалися проблем встановлення соціальної структури. Аналізування господарських явищ та процесів торкалося: власності, багатства, економічних функцій держави.
   Систему господарського устрою Стародавньої Індії відображено в „Законах Ману” – збірці про релігійний, правовий обов'язок. “Закони Ману” відкривають поняття необхідності суспільного поділу праці та обґрунтовують поняття варни, як станової кастової ієрархії суспільства. Все староіндійське суспільство згідно традицій було поділено на чотири касти (варни):
   - жерців-брахманів, які повинні спілкуватися з Богом та управляти державою;
   - воїнів-брахманів, основне завдання яких захищати країну від ворогів;
   - господарників-вайшіїв, які займалися господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею);
   - шудрів, які покірно обслуговували інші касти, займалися ремеслом та працювали в сільському господарстві.
   Основним обов'язком представників трьох вищих каст було жертвоприношення та даріння майна богам. Їм була притаманна господарська самостійність та економічна незалежність. Шудри не брали участі в цих процесах.
   „Закони Ману” показують різне ставлення до економічних процесів в суспільстві. Зокрема, землеробство, скотарство, деякі види ремесла та торгівля вважалися першочерговими та незамінними в суспільстві.
   Цінним джерелом староіндійської економічної думки є „Артхашастра” – пам'ятка другої половини І ст. до н. е. „Шастра” староіндійською означає „наука, наукове передбачення”; „артха” – користь, вигода. Авторство належить радникові царя Вішнагупта Каутілії. Основний зміст цього трактату це – вчення про користь, під якою розуміється матеріальна вигода держави і винайдення шляхів цієї вигоди. Одним з таких джерел є доходи від державних маєтків в землеробстві, де широко використовується праця рабів і від ремісничих підприємств (прядильних, ткацьких), в яких рекомендується залучати працівників на основі найму. Однак основні доходи скарбниця отримувала за рахунок податків з населення, які сплачувалися як в натуральній так і в грошовій формі „Артхашастра” включає:
   - перелік податків прямих і непрямих;
   - повинності, які накладалися на громади та приватних осіб;
   - рекомендації з приводу проведення активної грошової політики.
   Трактат належно регулював майнові відносини. Зокрема, після смерті батька перевагу на володіння його майном отримували сини, онуки, правнуки аж до четвертого покоління.
   Податкові, власницькі, орендні та інші економічні відносини відображені в „Артхашастрі” з належною конкретністю, яка захищала право на майно в усіх його формах і видах. В трактаті визначалося стимулювання праці як рабів так і вільних. Стимули були зумовлені прагненням працівника бути винагородженим, а раба вільним. В „Статуті про працівників” визначено обов'язки і відповідальність працівників, в тому числі і найманих.
   Автор трактату заявляє про „вартість речей”, величина вартості визначається кількістю „днів роботи”, а винагорода знаходиться в строгій відповідальності до результатів праці. В зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що „конкуруючий продавець” збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Значна увага в трактаті приділялася:
   - регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями та державою;
   - визначенню норми прибутку, який включався в ціну товару як частина витрат: доля місцевих товарів – у розмірі 5% для місцевих товарів та 10% для іноземних товарів;
   - контролюванню внутрішньої та зовнішньої торгівлі;
   - регламентуванню заходів зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від оподаткування, надання пільг іноземним купцям.
   „Артхашастра” містить міркування, які передавалися в спадок наступним поколінням.