МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ. ЗАХИСТ ПРАВ

   Центральна ідея в теорії і практиці правової держави - природні права людини. Вони мають невід'ємний, невідчужуваний характер, прирівнюються до природних (як земля, вода, повітря).
   Сучасне світове співтовариство закріпило ідею природних прав на міжнародному рівні в правових нормативних актах. Гідне місце серед них займає Загальна декларація прав людини, прийнята Організацією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. У ній міститься, як відомо, мінімальний обсяг прав і свобод, якими повинна володіти сьогодні кожна людина у всіх сферах суспільного життя, наприклад, право на працю, соціальне забезпечення, свободу мирних зборів і асоціацій, доступ до державної служби, участь в управлінні державними і суспільними справами, у культурному житті країни тощо.
   Крім цього, у Декларації прав людини є перелік особистих (цивільних) прав: право на життя, свободу й особисту недоторканність, на невтручання в сімейне життя, на таємницю кореспонденції, на володіння майном (власністю тощо). На основі Загальної декларації прав людини були розроблені і прийняті найбільш важливі й обов'язкові для виконання документи: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародний пакт про цивільні і політичні права (1966), а також Факультативний протокол до останнього пакту. Вони конкретизували і розвинули багато положень Декларації, створили певні міжнародні засоби захисту прав людини. Так, Факультативний протокол надав окремим громадянам можливість звертатися зі скаргами про порушення прав у діючий при ООН рекомендаційний орган -Комітет із прав людини.
   Декларація, два пакти і Факультативний протокол є загальними, універсальними за широтою охоплення прав документами ООН і складають Хартію прав людини. Вона нерідко іменується Міжнародним біллем про права людини.
   Сьогодні на території Європи фактично діють три системи захисту прав людини. До них відносяться, по-перше, система ООН, заснована на Хартії прав людини й інших документів ООН; по-друге, система Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), Заключний акт якого, підписаний у Хельсінкі (1975), сприяв виникненню суспільного руху правозахисників. Третя система функціонує в рамках Ради Європи (СЕ). Провідним документом цієї організації стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950), а також додаткові протоколи до Конвенції, що включили весь перелік громадянських і політичних прав і деякі соціально-економічні права. Для контролю за їхнім здійсненням були створені спеціальні механізми - європейська Комісія і Європейський Суд з прав людини. Комісія і Суд розглядають скарги громадян про порушення їхніх прав. У випадку визнання правомірності скарги Судом виноситься рішення, що .зобов'язане виконати кожна держава-порушник. До нього може бути застосована така санкція, як відшкодування потерпілому морального збитку. Аналізуючи Європейську Конвенцію і засновані нею контрольні механізми, найбільш досконалим і ефективним у світі договором в галузі прав людини.