Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності установ і органів виконання покарань

   Виходячи з положень ст. 1 Конституції Україна обрала модель демократичної правової держави, яка вимагає активної діяльності своїх громадян у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфері виконання покарання. У зв'язку з цим одне з важливих місць у теорії і практиці юридичної науки посідає проблема участі громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи.
   Сьогодні державна та суспільна думка ще не мають адекватного уявлення щодо сощально-правової природи участі інститутів громадянського суспільства в діяльності установ кримінально-виконавчої системи. У нашій державі громадянське суспільство на певний час випало із системи суспільного життя, а тепер повертається на старі позиції.
   Участь громадського суспільства у сфері виконання покарань пов'язана з певною провиною. Завдяки непередбачливій байдужості суспільства до своїх індивідів і безпорадності влади щорічно наближаються до злочинної діяльності все нові й нові громадяни. Скоєний злочин завершує тривалий процес соціальної та моральної деградації особистості під впливом негативних соціальних умов. Таким чином, оскільки суспільство певною мірою несе моральну відповідальність за те, що людина стала на шлях злочину, то саме воно зобов'язане докласти максимум зусиль для її ресоціалізації.
   Іншою соціальною детермінантою участі суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи може виступати те, що покарання у вигляді позбавлення волі має певні протиріччя, які негативно впливають на процес ресоціалізації засуджених і не можуть бути виправлені адміністративними заходами. Ці протиріччя пов'язані з ізоляцією засудженого від соціального середовища. Маючи перед собою завдання максимально пристосовувати людину до життя в суспільстві, її відокремлюють від цього ж суспільства; бажаючи замінити в свідомості людини погані уявлення і звички на правильні, її поміщають у середовище, де небезпека "зараження" негативними поглядами і рисами найбільша; намагаючись привчити людину до соціально-корисної активної поведінки, її тримають в умовах суворої регламентації. Держава не спроможна вирішити це протиріччя, оскільки сама певною мірою створює дані проблеми. Єдиним виходом може бути активна діяльність інститутів громадянського суспільства.
   Участь суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи обумовлена правосуб'єктністю його інститутів. Правовою основою діяльності інститутів громадянського суспільства можуть виступати документи ООН та Ради Європи, а також Конституція України, закони України "Про об'єднання громадян", "Про місцеве самоврядування", Виправно-трудовий кодекс та інші. Наприклад, Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями передбачають необхідність залучення громадських організацій до співробітництва з персоналом закладів з метою повернення в'язнів до життя в суспільстві (Правило 61).
   Переходячи до норм національного законодавства, зазначимо, що Виправно-трудовий кодекс України морально застарів, і в ньому вживається термін "громадськість", що, на наш погляд, не відповідає сучасним соціально-правовим координатам, визначеним Конституцією України. Разом з тим, він закріплений нормами права і тому вимагає використання.
   Ст. 9 ВТК визначає, що у виправленні та перевихованні засуджених, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ і органів, які виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, бере участь громадськість.
   Участь громадськості в діяльності установ і органів, що виконують покарання, може здійснюватися в напрямках:
   - впливу на формування політики держави у сфері виконання покарання;
   - участі в роботі з ресоціалізації засуджених;
   - здійснення громадського контролю.
   За часів існування тоталітарної системи політика у сфері виконання покарань народжувалася в кулуарах державної влади. Держава виступала єдиним монопольним суб'єктом формування і реалізації цієї політики. У результаті на перший план ставилися її інтереси, а інтереси засудженого і суспільства підпорядковувалися інтересам бюрократичного апарату.
   Процес формування політики демократичної правової держави у сфері виконання покарань передбачає активну участь громадськості. Це забезпечує доступ усім громадянам до участі у державних справах і сприяє відображенню інтересів усіх суб'єктів суспільного життя у цій сфері. Крім того, громадськість запобігає такій діяльності держави, внаслідок якої інтереси індивіда і суспільства у виправленні засуджених підмінюються інтересами певної групи людей.
   Особливо важливу роль відіграє громадськість у ресоціалізації засуджених. По-перше, це обумовлено тим, що громадськість володіє таким "інструментарієм" соціальної корекції особистості, яким не володіють державні органи. По-друге, громадськість може сприяти соціально-педагогічному забезпеченню процесу ресоціалізації, який охоплює моральну, психологічну, практичну підготовку до життя в суспільстві, оволодіння новими соціальними ролями, формування правослухняної поведінки.
   Участь громадськості в ресоціалізації засуджених проявляється в проведенні з ними індивідуальної виховної роботи, а також різного роду виховних заходів. Крім того, громадськість бере участь у вирішенні певного кола питань, пов'язаних з процесом виконання покарання, а саме: переведення засуджених з виховно-трудової колонії у виправно-трудову (ст. 26 ВТК), залишення у виховно-трудових колоніях засуджених, які досягли 18-річного віку (ст. 27 ВТК), надання дозволу жінкам, засудженим до позбавлення волі, проживати поза колонією (ст. 35 ВТК), переведення засуджених, які твердо стали на шлях виправлення або які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи (статті 46, 47 ВТК), переведення у виправно-трудову колонію особливого режиму з приміщень камерного типу у звичайні жилі приміщення (ч. З, ст. 71 ВТК), переведення засуджених, яких тримають у виправно-трудових колоніях загального, посиленого і суворого режиму, або у звичайних жилих приміщеннях колонії особливого режиму, в приміщення камерного типу і переведення засуджених, яких тримають у колонії особливого режиму — в одиночні камери в тій же колонії (ч. 7 ст. 71 ВТК), вирішення питання умовно-дострокового звільнення (ст. 81 КК).
   На законодавчому рівні за громадськістю закріплена можливість здійснювати контроль як засіб дотримання прав і свобод людини. У процесі здійснення контролюючих функцій суб'єкти громадськості мають право отримувати від адміністрації необхідні документи, приймати і розглядати скарги, заяви і пропозиції засуджених, заслуховувати звіти керівників відповідних установ. Громадський контроль потрібний не лише для того, щоб попередити зловживання з боку адміністрації і захистити права засуджених. Ефективний контроль з боку громадськості за процесом ресоціалізації може попередити повернення в суспільство ще соціальне небезпечної особи, наприклад при умовно-достроковому звільненні. Постійний громадський контроль робить систему виконання покарань прозорою для суспільства. Це дає можливість ефективно використовувати потенціальні можливості усіх суспільних інститутів для ресоціалізації засуджених.
   Виходячи з положень законодавства суб'єктами громадськості, які беруть участь у діяльності установ кримінально-виконавчої системи, слід вважати політичні партії, громадські організації, спілки, асоціації, клуби, релігійні організації, трудові колективи, благодійні фонди, окремих індивідів.
   На наш погляд, неправомірно розглядати діяльність самодіяльних організацій засуджених як участь громадськості в діяльності установ і органів, що виконують покарання. По-перше, ці організації, як сказано в ст. 57 ВТК, працюють під керівництвом адміністрації. По-друге, створення самодіяльних організацій засуджених потрібно розглядати як засіб їх виправлення, тоді як участь громадськості в діяльності установ і органів, які виконують покарання, варто оцінювати як поступовий перехід певних функцій держави до недержавних суспільних інститутів.