Ради у запорожців. Військова рада, її регламент та функції. Курінні та паланкові ради

   Кожен народ має свій побут і свої звичаї, й чим давніший народ, тим стійкіші його побут і звичаї; народ, який стоїть найнижче у своєму розвитку, робить зі своїх звичаїв культ; народ, який стоїть на вищій, ніж первісна, стадії розвитку, але ще не виробив собі певних законів і живе лише переказами, вважає свої звичаї незмінним законом. Для людини, яка живе переказами, відступити від якогось звичаю означає втратити честь і накликати не лише на себе, а й на ввесь рід і навіть на все суспільство, в котрому живе, вічне лихо й вічне безчестя. Запорізькі козаки з їх суспільним ладом, що базувався на переказах, не становили винятку. В основі всієї козацької громади лежав звичай: за звичаєм вони не допускали в Січ жінок, за звичаєм судили злочинців, за звичаєм поділялися на курені й паланки, за звичаєм збиралися у певний час на загальні ради чи наради. Загальні або військові ради у запорізьких козаків відбувалися звичайно в певні дні - 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, у храмове свято Січі - Покрову - на другий чи третій день Великодня, а крім того, в кожний день і будь-який час на бажання товариства чи простої “сіроми”. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Запорізького Війська: про мир і “розмир”, про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців, про поділ “за лясами” земель і угідь і, нарешті, про вибори військової старшини. Поділ земель і вибори старшини у запорізьких козаків неодмінно відбувалися кожного нового року. Ось як це робилося.
   Ще за кілька днів до настання нового року всі козаки, що перебували в зимівниках, на річках, озерах, у степах і плавнях і займалися там хто домашнім господарством, хто рибальством чи полюванням, - усі поспішали, з огляду на наступний поділ земель і вибори старшини, у столицю своєї козацької громади - Січ. Саме в день першого січня нового року вони схоплювалися на ноги особливо рано, відразу вмивалися холодною водою, одягали свій найкращий одяг - черкески з візерунчастого штофу, червоні, з широкими вильотами жупани, червоні сап'янці, високі сукняні шапки, барвисті шовкові пояси, озброювалися дорогими шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами й поспішали на гул дзвонів у січову церкву Покрови пресвятої Богородиці. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню, що відправлялися з особливою урочистістю й пишністю, козаки після закінчення богослужінь виходили з церкви й поспішали в курені на обід. Прийшовши в курінь, вони молилися на ікони, вітали один одного зі святом, тоді скидали з себе на час дорогий верхній одяг і сідали за спільний стіл. Пообідавши чим бог послав і достатньо випивши з нагоди свята “шумной ракии”, козаки вставали з-за столу, молилися богу, дякували своєму отаманові, курінному кухареві, вклонялися один одному, знову одягали дорогий одяг і виходили з усіх куренів на площу. В цей момент на січовій площі лунав оглушливий постріл із найбільшої гармати: таким був козацький звичай. Далі на звук гармати й за наказом кошового отамана військовий довбиш виносив зі свого куреня палиці до литаврів, які постійно зберігалися в нього, з палицями йшов до церкви, брав звідти литаври, які постійно переховувалися там разом з іншими військовими клейнодами виходив із церкви на площу й бив у литаври для збору козаків на раду спочатку один раз “дрібним дробом”. На цей звук насамперед з'являвся військовий осавул: він також ішов у січову церкву, брав звідти великий військовий прапор або стяг чи хоругву, виносив його на площу й ставив біля церкви. Довбиш знову бив у литаври, але вже двічі, також “дрібним дробом”. На цей сигнал, мов бджоли на мед, поспішали козаки на радну чи вічеву площу, гладенько вирівняну й посилану піском з цієї нагоди. За простими козаками на площу вступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, після військової старшини тридцять вісім курінних отаманів і кілька чоловік військових “службовців”; кожен із військових старшин ніс знак своєї гідності: кошовий - велику палицю або булаву, суддя - велику срібну печатку, писар - перо і срібний каламар, осавул - малу палицю, курінні отамани - ціпки.
   Вся старшина була з непокритими головами, без шапок, “бо на той час ішла на площу, наче на судне місце”...
   ...уперед виступав військовий писар, який наперед розписував по куренях усі угіддя на маленьких папірцях, клав їх у шапку, перемішував й пропонував курінним отаманам підходити до шапки й розбирати папірці. Отамани підходили й розбирали, писар зачитував, і що якому куреню діставалося, тим він і володів протягом року, до нового поділу. Тут суперечок і відмовлянь не було: отамани дякували старшині й ставали на свої місця. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старшина, за нею духовенство і врешті жонате населення запорізьких вольностей: парубки з товариства скрізь користувалися перевагою у правах володіння земельними угіддями перед жонатим станом; особи, що не належали до війська, рідко отримували землю у Запоріжжі.
   Так ділили всю землю запорізьких козаків від гирла ріки Самари до верхів'я ріки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу. Цей щорічний поділ землі жеребкуванням відбувався з огляду на різне багатство запорізьких урочищ: одні з них були надзвичайно щедрими, інші - надто бідними. Тому, щоб тривале володіння багатими угіддями не викликало заздрощів і чвар серед товариства, їх щороку ділили жеребкуванням. У цьому разі кожен вдовольнявся своїм угіддям і не заздрив товаришеві, якому випадково траплявся кращий жереб. Вважається, що цей щорічний поділ залежав також і від більшої чи меншої небезпеки з боку ворожих запорожцям сусідів, оскільки кожен волів отримати угіддя подалі від південного кордону, щоб бути безпечним від татар...
   Сперечалися передусім про те, кого саме обрати кошовим отаманом - кожен курінь висував свого кандидата й наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Суперечки тривали часом кілька годин. Усі кандидати, чиї імена вигукували на площі, повинні були відразу покинути її й піти у свої курені, щоб особистою участю не допомагати обранню. Врешті, після довгих суперечок, зупинялися на одному з усіх названих кандидатів. Тоді з-посеред козаків виділялося десятеро чи й більше чоловік, які йшли в той курінь, де сидів обраний кошовим козак. Прийшовши, вони оголошували обраному волю всього товариства й просили його прийняти запропоновану йому честь. Якщо обраний починав відмовлятися, двоє з козаків брали його попід руки, двоє чи троє пхали ззаду, кілька чоловік штовхали в боки й так вели на площу, примовляючи: “Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном”. Так приводили обраного в раду; тут йому вручали палицю й оголошували бажання усього війська бачити його кошовим отаманом. Але обраний, за давнім звичаєм, повинен був спочатку двічі відмовитися від пропонованої йому честі й лише після третьої пропозиції брав у руки палицю. Тоді військо наказувало довбишу пробити честь новому кошовому отаманові, а старі січові козаки, “си-воусі діди, славні низові лицарі”, по черзі підходили до нього й сипали на його виголену голову пісок чи мазали тім'я голови болотом, якщо погода на той час була дощовою, на знак того, щоб він не забував про своє низьке походження й не прагнув вивищитися над усім товариством. Кошовий повинен був кланятися на всі чотири боки й дякувати товариству за честь, на що товариство відповідало йому криком: “Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, боже, лебединий вік і журавлиний крик!”. На цьому й закінчувалися вибори кошового. Того самого дня першого січня так само проходили й вибори судді, писаря, осавула й курінних отаманів, лише з тією різницею, що військовому судді при обранні вручали печатку, військовому писареві - каламар, а військовому осавулові - жезл. Другого січня обирали довбиша, далі наступних урядовців: пушкаря, писаря, кантартія та інших...
   ...Коли ж ішлося не про вибори військової старшини, а про якесь інше питання, наприклад про похід, ради мали дещо інакший характер. Козаки за звичаєм збиралися на січовий майдан і розташовувалися колом; якщо при цьому в Січі перебував посол від якоїсь держави, який запрошував козаків у похід, то посла також допускали в коло, спочатку давали йому аудієнцію, потім відбирали у нього письмові умови планованого походу й просили покинути коло. Після його відходу вголос читали залишені ним грамоти; а після прочитання грамот кошовий вголос наказував кожному висловити свою думку. Козаки спочатку мовчали; після повторного заклику козаки, за звичаєм, розділялися на два кола: одне коло становили старшини, друге - чернь. Після довгих нарад чернь або відкидала пропозицію посла, або приймала її; приймаючи, вони, на знак згоди, підкидали вгору свої шапки, потім йшли до старшини й вимагали від неї повної згоди у всьому. У випадку відмови з боку старшини, чернь розпалювалася й погрожувала вкинути всіх у воду або й зовсім утопити в ріці. Старшини, боячись суперечити сильній, могутній і розпаленій черні, мимоволі погоджувалися з її рішенням. Тоді з-посеред усього товариства козаки обирали 20 депутатів, котрі складали особливе маленьке коло. Це коло довго радилося і врешті запрошувало до себе посла. Коли той з'являвся, усі разом сідали на землю серед великого кола й починали переговори. Після завершення переговорів військові осавули обходили все велике коло й переказували всім результати угоди між двадцятьма депутатами й послом. Після того чернь знову відділялася, збираючи своє окреме коло, радилася між собою й висловлювала свою згоду голосними вигуками й підкиданням шапок. Рада вважалася закінченою. Посол виходив із кола і на його честь били в барабани, сурмили в сурми, десять разів стріляли з гармат, а вночі пускали ракети. Але на цьому ради не закінчувалися. Ще того ж вечора деякі неспокійні голови, з'єднавшись із заможними козаками, наприклад з мисливцями й власниками човнів, ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про далечінь походу, небезпеки дороги й різні випадковості війни непокоїли чернь у війську, яка зранку наступного дня знову скликала раду. На цій раді чернь приходила до протилежного рішення й негайно повідомляла про це посла, що перебував у окремому приміщенні Січі. Посол намагався розвіяти думки козаків про небезпеку війни й обіцяв великі нагороди за труднощі походу. Про це ж, зі свого боку, клопоталися й військові старшини: вони просили й усіляко умовляли козаків пристати на ці принадні і вигідні пропозиції, щоб не наразитися на всезагальну ганьбу й посміховище за відмову від похвальної акції проти ворогів Христової узагалі й православної зокрема віри. Але коли й після цих умовлянь козаки наполягали на своєму рішенні, тоді кошовий, розгнівавшись, складав із себе звання отамана й виходив геть з кола, заявляючи, що він не бажає лишатися ватажком людей, які не дбають про військову честь, козацьку славу й добре ім'я. З відходом кошового розходилося й коло. Але по обіді збиралася ще третя рада. Оскільки ж багато хто не хотів іти добровільно на радну площу, осавули заганяли їх киями. Зібравшися на третю раду, козаки насамперед виряджали депутацію до кошового й просили його знову очолити їх; кошовий після довгих відмовлянь врешті погоджувався й знову з'являвся на площі. Тоді козаки викладали свої письмові умови до володаря, що запрошував їх у похід, і відсилали ці умови до житла посла, вимагаючи відповіді на них. Посол, прочитавши умови й визнавши їх цілком слушними, з'являвся у коло, оголошував свою згоду на всі запропоновані козаками пункти й на завершення передавав їм подарунок із кількох тисяч золотих у відкритому полі, посеред якого майорів стяг володаря, від якого приїжджав посол у Січ. Козаки, отримавши гроші, розстеляли на землі кілька татарських кобеняків або плащів, які вони звичайно носять, висипали на них гроші й наказували кільком старшинам перелічити їх. Після цього посол знову виходив з кола, а рада ще довго не розходилася з площі. На завершення відбувалося ще кілька рад, після котрих товариство у повному складі урочисто прощалося з послом, дякувало йому за його турботи, і дарувало йому хутро й шапку, вибирало власних послів, писало листа до іноземного володаря, який вшанував їх увагою, і разом з приїжджим послом проводжало з Січі... .. .Крім загальних військових рад у запорізьких козаків були ще ради “до куренів”, які вони звичайно називали “сходками”; курінні сходки відбувалися тоді, коли старшина й отамани не бажали скликати загальну раду. Тоді в курені кошового збиралися курінні отамани й у нараді брали участь лише вибрані особи; переважно це бувало тоді, коли йшлося про якісь незначні походи, про прикордонні роз'їзди або ж про таємні й термінові справи, що вимагали суворої таємниці й негайного виконання. Прикладом такої приватної сходки може бути таємна рада Богдана Хмельницького відразу після прибуття його на Запоріжжя з України: з'явившись у Січ, Хмельницький спочатку довго радився у кошового й військової старшини. Тут він виклав причини, що змусили його втікати з Польщі, й лише після цієї приватної сходки було скликано загальну військову раду.
   Нарешті, були ще сходки по паланках; але вони торкалися зовсім незначних питань і відбувалися між жонатими козаками, які жили переважно господарськими інтересами далеко від Січі по слободах і окремих зимівниках. А у справах, що стосувалися усього війська, козаки-зимівчаки вирушали в Січ і там брали участь у загальних військових радах.