Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


БУТТЯ ЛЮДИНИ

БУТТЯ ЛЮДИНИ

   У філософії є такі поняття, за допомогою яких намагаються охопити якнайбільше явищ, сторін реального світу. Ця безліч настільки різноманітна, різнорідна, що найчастіше в понятті вдається узагальнити лише одну рису, властивість предметів, її утворюючих. Такі гранично загальні поняття називають категоріями. До їхнього числа відноситься поняття "буття". Ним позначають усе, " маюче місце бути", все існуюче у світі.
   Цю категорію використовували давньогрецькі філософи. Одні з них (Парменид) писали про буття як безупинне, цільне, неподільне. Інші характеризували його як мінливе. "Не можна двічі ввійти в ту саму ріку" ,- стверджував Геракліт.
   Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І сама людина сприймалася як своєрідний "мікрокосмос". Природа розумілася як живий організм, а людина — як сполучення різних елементів чи "стихій" космосу. Одному з давньокитайських мудреців належать слова: "Між Небом і Землею людина найдорожча за все". При цьому світ створений не заради людини, тому людина має право диктувати свою волю природі. Вона покликана наслідувати природності, принаймні, "упорядковувати", переборювати збої, що відбуваються у світі час від часу, але вона відповідальна за свої діяння на вищому, космічному рівні.
   Древньоіндійська філософія висунула ідею переселення душ і зробила дуже умовною і рухливою межу між живими істотами. Суть цієї ідеї полягає в тому, що душа людини після її смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. В що саме вона втілиться, залежить від поведінки людини в теперішньому житті: за уявний гріх - у представника нижчої касти, за словесний - у тварину, за гріховний учинок - у неживий предмет.
   Людині і тільки людині приписувалося прагнення і здатність звільнятися від зумовленості через моральну шляхетність, розкріпачення душі, що дасть можливість досягти величі.
   Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи і людського світу. Було виділене протиріччя: "незмінні закони природи - мінливі людські встановлення".
   Людина як духовно-тілесна істота була головним змістом усієї давньогрецької культури, особливо в часи її розквіту. Філософ Геракліт стверджував: "З мавп найпрекрасніша потворна, якщо порівняти її з людським родом. З людей наймудріший, у порівнянні з Богом, видасться мавпою і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. А самі грецькі боги постають величними і разом з тим людяними".
   Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого, орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів "Пізнай самого себе", висічений при вході в храм Аполлона в Дельфах, з'явився одним з дороговказних у розвитку наук про людину.
   Середньовічна християнська філософія протиставляла "справжнє", божественне і " неістинне" створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.
   Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про "образ і подобу Бога", внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.
   Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни її розуму, творчому початку.
   Філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще, котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.
   Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо протилежний спосіб тлумачення буття: справжньою реальністю є саме думка. Цей підхід представлений у вихідній тезі Р. Декарта: "Мислю, отже, існую". Надалі ця ідея одержала розвиток у німецькій ідеалістичній філософії. Так, філософ І. Фіхте стверджував, що справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного "Я", матеріальне буття - продукт усвідомлення і самосвідомості "Я". Такі погляди, що відривалися категорію буття від зовнішнього світу, незабаром були піддані справедливій критиці.
   І. Кант питання "Що таке людина?" формулює як основне питання філософії, а саму людину розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку - духу чи розуму.
   Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX- XX ст. Пошук сутнісних властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг. Тоді ж у науці почали розрізняти поняття "індивідуальність" і "особистість". Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного життя людини, а особистість - це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.
   У XX ст. проблема буття людини стала предметом особливого філософського дослідження. У вченні німецького філософа XX ст. М. Хайдеггера буття - "просіка", що відкриває таємницю сущого, робить його зрозумілим. У цій функції розкриття таємниці і полягає, згідно з Хайдеггером, "зміст буття".
   Французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр розмежовує буття матеріальне і людське. Перше є для нього щось відстале, що опирається людській волі і дії. Основна характеристика людського буття, на думку Сартра, вільний вибір можливостей.
   Отже, буття людини - специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Це поняття трактується у світовій філософії по-різному. Однак при всіх відмінностях воно оцінюється як особлива реальність, збагнення якої дозволяє людині краще зрозуміти саму себе.
   Російський філософ М.О. Бердяев писав: "Проблема людини є основна проблема філософії. Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній закладена цілісна загадка і розгадка світу".

 
< Попередня   Наступна >