§ 10.2. Види і форми соціальних змін

   В історії соціології чітко просліджується явна перевага еволюціонізму, що стоїть на позиціях визнання оптимальним поступової, більш-менш плавної та повільної зміни і розвитку суспільства, та такого, що розглядає революційні суспільні перетворення, як відхилення від нормального, природного ходу історії, як її аномалію. Це знайшло своє вираження в тому, що за більш ніж півторасотрічний розвиток даної науки лише соціологія марксизму твердо і послідовно відстоювала вирішальну роль соціальних революцій у суспільному прогресі, вбачаючи в них "локомотиви історії".
   Соціологія марксизму не заперечує, звичайно, роль і значення еволюційної форми розвитку суспільства, справедливо вважаючи, що немає революції без еволюції, що остання підготовлює першу і підводить до неї точно так само, як кількісні зміни приводять до корінних якісних. І цим вона принципово відрізняється від теорії катаклізмів, що виходить з визнання катастрофічного, вибухового, спонтанного, раптового і непоясненого характеру глибоких і широких соціальних змін. Але при цьому центр рівноваги в соціальному розвитку переноситься марксизмом на революцію, яка, на його думку, необхідна і неминуча в будь-яких умовах і за всіх часів. Саме вона виражає глибинну і справжню сутність історичного розвитку, що розуміється як закономірна зміна суспільно-економічних формацій. Це й призвело до серйозного перебільшення і навіть до відомої абсолютизації соціальної революції на шкоду соціальної еволюції. Звідси і настільки різка і непримиренна критика соціального еволюціонізму, соціал-реформізму з боку марксизму й особливо ленінізму.
   Соціальна еволюція і соціальна революція — це дві різні, але необхідно взаємозалежні, взаємообумовлені, сполучені сторони соціального розвитку.
   Еволюціоністи-реформісти у свою чергу не могли не зауважувати, ігнорувати якісні, революційні суспільні перетворення. Але вони вважали революцію побічним, випадковим, небажаним, протиприродним явищем, без якого можна обійтися, оскільки і за допомогою еволюції, реформ, на їхню думку, можна здійснювати глибокі соціальні перетворення. Таке негативне відношення до соціальних революцій багато в чому визначалося тим, що вони найчастіше супроводжувалися масовими нещастями населення, загибеллю людей, грубим насильством, хаосом і безладдя ми в суспільстві. Звідси — абсолютизація еволюції, реформ і різка, непримиренна критика революційного марксизму.
   На наш погляд, неприпустимо односторонньо перебільшувати і тим більше абсолютизувати місце і роль кожної з двох основних форм соціальних змін і соціального розвитку:
   • еволюційної;
   • революційної.
   Інша справа, що нерідко соціальна революція розуміється занадто вузько, тобто не як більш-менш широкий історичний період, у рамках якого порівняно прискорено відбувається якісне, сутнісне, структурне і всебічне перетворення суспільства, а як тільки політична революція і навіть як тільки момент захоплення влади, збройне повстання і т. д. Зрозуміло, що при такому невиправдано звуженому тлумаченні соціальної революції вона не може розглядатися як закономірна і неминуча форма суспільного розвитку, оскільки тут одна з можливих форм (видів, способів) здійснення соціальної революції неправомірно ототожнюється з її сутністю, з нею самою. Так, зовсім очевидно, що перехід від індустріального до постіндустріального суспільства пов'язаний із глибокою якісною, революційною зміною суспільства, але відбувається він звичайно без політичних переворотів, повстань і т. п.
   Разом з тим не можна не бачити, що співвідношення як еволюції і революції в розвитку суспільства, так і різних форм здійснення самих революцій не залишається незмінним на різних ступенях історії й у різних умовах багатьох країн. Сучасний історичний досвід усе сильніше переконує в тому, що в розвинутих країнах сучасної цивілізації багато соціальних проблем, які у більш-менш віддаленому минулому могли зважуватися і дійсно звужувалися лише на шляхах найгостріших соціальних конфліктів аж до революційних виступів, сьогодні успішно переборюються на шляхах еволюційного, реформаторського розвитку. Точно так само стає усе більш очевидним, що в сучасному справді демократичному цивільному суспільстві і правовій державі відкриваються широкі можливості сучасної модернізації громадського життя, її різних сторін, здатної шляхом більш-менш серйозних реформ запобігати і вирішувати гострі соціальні конфлікти. Інша справа в тоталітарних і авторитарних суспільствах і державах, де твердолоба і безкомпромісна, а найчастіше і грубо насильницька політика і практика влади здатні, як показує і наш і закордонний досвід, перетворити порівняно невеликий і цілком розв'язаний соціальний конфлікт у революційний вибух.
   Отже, революційні, якісні зміни в розвитку суспільства настільки ж закономірні і неминучі, як і еволюційні, кількісні. Форми, способи їхнього прояву залежать від конкретно-історичних умов даної епохи і даної країни. Революційні політичні вибухи, широта і частота їхнього виникнення — наслідок, результат співвідношення, що об'єктивно складається, і характеру взаємодії протиборчих соціально-політичних сил, а також політики владних структур. Якщо останні готові за допомогою більш-менш глибоких і радикальних реформ провести назрілі соціальні перетворення, піти на компроміс, не допустити масового застосування насильства і т. п., то ґрунт для революційних потрясінь у суспільстві різко звужується і навіть якісні соціальні зміни виявляється можна здійснювати без таких потрясінь, поступово, планомірно, регульовано, спадкоємно. І навпаки, якщо сили, що стоять на чолі влади, не готові реформувати суспільство, іти на компроміс, і проводять негнучку, далеку від обліку сформованих реальностей реакційну політику й готові застосовувати соціальне і політичне, у тому числі і збройне насильство заради збереження застарілого, то соціально-політичні потрясіння неминучі й часті.